"25" липня 2013 р. м. Київ К/800/18404/13
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:
Пасічник С.С.
Ємельянової В.І.
Черпака Ю.К.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2012 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2013 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
В листопаді 2012 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України за участю третьої особи - Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення Державної міграційної служби України від 24.09.2012p. №127-12 й зобов'язання відповідача повторно розглянути скаргу позивача на наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №176-0 від 06.07.2012р.
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2012 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2013 року, в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з рішеннями судів, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і процесуального права, просив рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що громадянин Демократичної Республіки Конго ОСОБА_4 звернувся до Головного управління міграційної служби в Харківській області з заявою-анкетою про надання йому статусу біженця в Україні від 14.06.2012р.
Наказом №176-0 від 06.07.2012р. позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.
Не погодившись із зазначеним наказом, позивач подав скаргу, яку рішенням Державної міграційної служби України від 24.09.2012 року №127-12 відхилено.
Відмовляючи в задоволені адміністративного позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що оскаржуване рішення прийнято в межах компетенції, згідно з вимогами законодавства, є правомірним, обґрунтованим та на підставі повного і всебічного вивчення обставин особової справи позивача.
Правовідносини з приводу визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту регулюються Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон №3671-VI).
Згідно з п.1 ч.1 ст.1 зазначеного Закону №3671-VI біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особою, яка потребує додаткового захисту, вказаним Законом визнано особу, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI).
Положеннями ч.6 ст.5 Закону №3671-VI визначено, що орган міграційної служби може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, поняття "біженець" включає підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
У відповідності до підпунктів 45 та 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до Позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців"1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. За загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Як встановлено судами, позивачем не надано до установи відповідача жодних переконливих доказів, які б свідчили про його переслідування на батьківщині. Так, позивач, додав до своєї особової справи інформацію по країні походження, однак ці матеріали свідчать про загальновідому ситуацію в країні і не містять інформації щодо переслідування або утисків особисто позивача в країні його громадянської належності.
Також, з особової справи позивача вбачається, що, обґрунтовуючи подану заяву, він вказав, що основними причинами виїзду з країни походження та звернення за захистом в Україні є побоювання за своє життя через те, що у 2008 році на їх селище напала озброєна група осіб, після чого він був змушений тікати в інше місце, після чого тривалий час супроводжував угруповання "Демократичних сил звільнення Руанди" й, при цьому, доказів наявності загрози саме власному життю в країні походження позивачем не надано, а в ході співбесіди позивач обмежувався переважно загальновідомою інформацією та не довів наявності будь-яких підстав щодо побоювань за своє життя на батьківщині, а тому на підставі дослідженої особової справи позивача, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що він не обґрунтував неможливості повернення до країни громадянської належності через особисті побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками національності, а фактичною підставою залишення країни походження є внутрішній збройний конфлікт у країні.
Крім того, як встановлено судами, позивач користується захистом країни своєї громадянської належності, безперешкодно отримав національний паспорт, має можливість повернутися на батьківщину, а чинна влада країни громадянської належності забезпечує ці права.
Згідно з пунктами 99 та 100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто видати національний паспорт, або продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).
До того ж, позивач у країні громадянської належності не перебував членом жодної політичної, громадської, військової та релігійної організації та утисків на батьківщині за жодною з конвенційних ознак не мав; до того ж, як позивач вказав в реєстраційному листі, причини виїзду з країни проживання мали сімейний (особистий) характер.
Отже, суди правильно вказали, що позивачем не наведено фактів та обставин, які можна розцінювати як обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді заяви позивача про надання статусу біженця; причини ж, якими позивач обґрунтовує підстави для того щоб залишитись в Україні, не пов'язані з такими його побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, релігійних та інших переконань, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
За правилами статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Доводи ж касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального чи процесуального права, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення спору, а тому підстав для скасування ухвалених судами попередніх інстанцій судових рішень колегія суддів не вбачає.
Керуючись ст.ст.210,220,222,223,224,230,231 КАС України, колегія суддів
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а постанову Харківського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2012 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2013 року - без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: Пасічник С.С.
Ємельянова В.І.
Черпак Ю.К.