Справа №33ц-578 кс/07;
6-10980 кс05
Головуючий у першій інствнції: Якутюк В. С.
Категорія: 14
Суддя-доловідач: Віхров В. В.
20 грудня 2007 року м. Дніпропетровськ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:
Віхрова В. В., Гайдук В. І., Козлова С.П.,
розглянувши відповідно до п.3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій України» (в редакції Закону України № 697-V від 22.02.2007) в касаційному провадженні в попередньому судовому засіданні у місті Дніпропетровськ цивільну справу за позовом ОСОБА_1 доОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації, відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Богуславського районного суду Київської області від 09 лютого 2005 року, що залишене без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 07 квітня 2005 року, -
ОСОБА_1. звернувся до суду з позовом з тих підстав, що він, будучи посадовою особою державної виконавчої служби, виконував свої посадові обов'язки з виконання судового рішення і перебував на території підприємства боржника, де мав передати його реалізоване на публічних торгах майно покупцю, проте ОСОБА_2 став перешкоджати передачі, виштовхуючи ОСОБА_1. з приміщення, погрожуючи неприємностями з проходження служби, плюючи на нього, хапаючи за одежу, проявляючи зневагу, чим принизив його честь і гідність, завдавши моральної шкоди, у зв'язку з чим просив визнати поведінку відповідача протиправною, стягнути зОСОБА_2. на його користь 2 000 гривень, а також зобов'язатиОСОБА_2. вибачитися перед ним у присутності колективу органу державної виконавчої служби.
Рішенням Богуславського районного суду Київської області від 09 лютого 2005 року, яке ухвалою апеляційного суду Київської області від 07 квітня 2005 року залишене без змін, у задоволенні позову ОСОБА_1. повністю відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_1. вказує на неправильне застосування норм матеріального права судами першої й апеляційної інстанції, з огляду на що просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення у справі за суттю вимог, задовольнивши позов.
Заперечуючи проти доводів касаційної скарги, ОСОБА_2 наполягає на тому, що ст. 1167 ЦК України правильно застосована судами, і його вина відсутня, бо позивач спровокував його.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи в межах касаційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, дійшла висновку, що підстави для перегляду судових рішень місцевого і апеляційного судів та їх скасування відсутні, виходячи з наступного.
Судами встановлено, що позивач, будучи заступником начальника ВДВС Богуславського РУЮ, 07.10.2004 на виконання судового рішення про стягнення боргу з Медвинського перербно-заготівельного підприємства прибув на територію підприємства для примусового вилучення рейсмусного станка, що проданий з публічних торгів товариству з обмеженою відповідальністю сільськогосподарському підприємству «Агроінвест», де між ним і відповідачем, який працює заступником голови правління Київської облспоживчспілки, стався словесний конфлікт (сварка) у присутності ОСОБА_3.,ОСОБА_4,ОСОБА_5, ОСОБА_6., ОСОБА_7., ОСОБА_8. з приводу вилучення зазначеного майна, яке раніше було включено до акту опису майна боржника, і яке відповідач вважав власністю Київської облспоживчспілки.
Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий та апеляційний суди виходили з того, що позивач, здійснюючи виконавчі дії допустив порушення ст.ст.16,32 Закону України «Про виконавче провадження», і підстави позову за ст. 277 ЦК України не знайшли свого підтвердження, бо позивач не довів поширення відповідачем відомостей, які б принижували честь і гідність позивача, а також відкинувши ті обставини, що позивач переніс душевні страждання через дії відповідача. При цьому суд апеляційної інстанції також встановив, що відповідач за вчинене перешкоджання підданий адміністративному стягненню у виді штрафу розміром 400 гривень.
Відповідно до ч. 2 ст. 320 ЦПК України (1963 року) підставами касаційного оскарження є порушення норм процесуального права і неправильне застосування норм матеріального права.
Суд у цій справі за ст. 335 ЦПК України (2004 року) під час її розгляду в касаційному порядку в межах касаційної скарги і вимог, які були заявлені у суді першої інстанції, перевіряє правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права та не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, через що суд зважує, що у цій справі пред'являлись вимоги з підстав нанесення образи позивачу у зв'язку з виконанням ним посадових обов'язків.
Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України «Про виконавче провадження» вичерпно визначений перелік учасників виконавчого провадження, а ч. 2 цієї статті зазначені особи, які сприяють проведенню виконавчих дій, через що висновок місцевого й апеляційного судів про порушення позивачем ст. 16 цього Закону тим, що ним залучені в якості понятих працівники покупця майна, проданого з публічних торгів, є помилкою у тлумаченні цих норм закону, а такі дії державного виконавця правомірні.
За ст. 32 Закону України «Про виконавче провадження» державному виконавцю надані повноваження відкласти виконавчі дії за заявою стягувача або за заявою боржника, або з власної ініціативи за наявності обставин, що перешкоджають провадженню виконавчих дій, або через несвоєчасне одержання сторонами документів виконавчого провадження, внаслідок чого вони були позбавлені можливості використати надані їм цим Законом права. При цьому такі повноваження за змістом закону мають дискреційний характер, коли державному виконавцю надана певна свобода розсуду у прийнятті відповідного рішення щодо відкладення виконавчих дій, межі чого визначаються преамбулою ст.ст. 1, 5 цього Закону щодо вимог повноти, своєчасності виконання тощо. Судами першої й апеляційної інстанцій не встановлено, що відповідач був уповноважений діяти без доручення від імені юридичної особи, що відповідач повідомляв позивачу, що юридична особа не знала про порушення її прав власності і була позбавлена можливості своєчасно пред'явити позов до суду.
З огляду на наведене суд касаційної інстанції дійшов висновку, що позивач не порушував вимог ст. 32 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки за змістом примусового виконання судових рішень, коли здійснюються дії з припинення і переходу прав боржника попри його бажання та волю, обставини, що перешкоджають провадженню виконавчих дій, за своєю природою не можуть бути усунені державним виконавцем і, відповідно, відносяться до подій як виду юридичних фактів, маючи об'єктивне, а не суб'єктивне походження, а тому позивач діяв в межах наданої йому свободи розсуду (дискреції).
Колегія суддів відзначає, що позивач не вказував як на підставу позову поширення відповідачем будь-якої інформації про позивача та про спростування такої питання перед судом не порушував, і суди першої й апеляційної інстанції з огляду на ст.ст. 11, 60, 213 ЦПК України не мали вирішувати питання про застосування до спірних правовідносин ст. 277 ЦК України.
Разом з цим, суд касаційної інстанції у цій справі виходить з того, що межі допустимої критики для державних службовців у зв'язку із здійсненням ними своїх повноважень з огляду на вимоги плюралізму, толерантності і лібералізму, без яких немає демократичного суспільства, у деяких випадках є ширшими за ті, що встановлені для критики приватної особи, але є вужчими в порівнянні з політиками, хоч би і не свідомо державні службовці ставили себе під пильну і прискіпливу увагу та контроль над своєю поведінкою, проте для виконання своїх повноважень державні службовці мають користуватися довірою суспільства, через що допускається необхідність захистити їх під час перебування на службі, в тому числі від усних образливих чіплянь і нападів, на що вказував Європейський Суд з прав людини, даючи тлумачення ст. 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, і що визначає легітимну мету втручання.
Суд не може оминути увагою те, що держава безсумнівно опікується ствердженням і підвищенням рівня правосвідомості та правової культури громадян, які разом з цим відповідно до своїх здібностей та навиків здобувають освіту, досвід і практику соціального спілкування, і згідно зі ст.ст.3, 8, 19, 57, 59, 68 Конституції України державні службовці мають бути стриманішими хоч би і до вкрай низької правової культури населення, здійснюючи свої повноваження неупереджено у спосіб, в межах та на підставах, визначених законом, доводячи їх зміст до відома адресатів владного впливу, та реагуючи на неправомірні дії відповідним чином.
ЄСПЛ зазначив, що навіть оціночне судження може виходити за межі прийнятного, якщо воно не має під собою ніякого фактичного підґрунтя (рішення від 27.02.2001 у справі «Єрузалем проти Австрії»). Відповідно, суд касаційної інстанції знаходить, що такого роду оціночне судження відповідача щодо особистих якостей, рис позивача, його віку та досвіду, поведінки мало б визнаватися образою лише за умови поєднання з непристойною і недопустимою у демократичному суспільстві формою вираження такого судження, про наявність якої в цій справі у всякому випадку місцевий і апеляційний суди не могли зробити висновок з огляду на встановлені ними обставини: юридична помилка відповідача у характері своїх дій, нестриманість позивача щодо провокацій на його адресу, вчинені відповідачем дії, характер конфлікту. Цим у сукупності з особливим статусом, що зобов'язує позивача до стриманості у вираженні своїх думок і поглядів на службі, виключається можливість втручання у права відповідача на вільне вираження думок і засудження його за образу, оскільки таке втручання не відповідало б вимогам співмірності та необхідності у демократичному суспільстві за ч. 2 ст. 10 цієї Конвенції.
З наведеного вище належить дійти висновку, що, не заперечуючи права позивача за ст. 297 ЦК України на повагу його честі та гідності та права на його захист за ст.ст. 15, 16 ч. 1, 275, 280 ЦК України, позов у цій справі пред'явлений без дотримання вимог ч. 2 ст. 13 ЦК України, через що згідно з ч.3 ст. 16 ЦК України не може бути задоволений.
Звідси, враховуючи, що визнання поведінки позивача належною за характером спору є достатньою сатисфакцією, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що за встановлених фактичних обставин суди першої та апеляційної інстанцій правильно по суті розв'язали спір і ухвалили справедливі рішення.
Таким чином, наведені у касаційній скарзі доводи висновків місцевого та апеляційного судів не спростовують, та встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що передбачені ч. 1 ст. 338 ЦПК України підстави для обов'язкового скасування судового рішення відсутні, а оскаржувані судові рішення є правильними по суті та справедливими і не можуть бути скасовані з одних лише формальних міркувань.
Керуючись, ст.ст. 323, 332, 336, 342-345 ЦПК України, колегія суддів, -
Касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.
Рішення Богуславського районного суду Київської області від 09 лютого 2005 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 07 квітня 2005 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту оголошення, остаточна і оскарженню не підлягає.