Справа: № 826/547/13-а Головуючий у 1-й інстанції: Шрамко Ю.Т.
Суддя-доповідач: Костюк Л.О.
Іменем України
04 липня 2013 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді Костюк Л.О.;
суддів: Бужак Н.П., Твердохліб В.А.;
за участю секретаря: Кінзерської Т.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду м.Києва від 12 березня 2013 року у справі за адміністративним позовом Громадянина Республіки Афганістану ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов»язання вчинити дії, -
У січні 2013 року, позивач звернувся до Окружного адміністративного суду м.Києва з позовом до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов»язання вчинити дії. Свої позовні вимоги мотивував тим, що оскаржуване рішення №712-12 від 06.12.2012 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необгрунтованим, незаконним та таким, що підлягає скасуванню.
Постановою Окружного адміністративного суду м.Києва від 12 березня 2013 року у позов задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 06.12.2012 року №712-12 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву Громадянина Республіки Афганістану ОСОБА_4 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції як таку, що постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права, та прийняти нову, якою у задоволенні позову відмовити повністю.
Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а постанова суду - скасуванню з таких підстав.
Згідно зі ст.ст. 198 ч. 1 п. 3, 202 ч. 1 п. 4 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції скасовує її та ухвалює нове рішення, якщо визнає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Проте, Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо часткового задоволення позовних вимог, з огляду на наступне.
Як встановлено судом першої інстанції, позивач є громадянином Республіки Афганістану, ІНФОРМАЦІЯ_1, за національністю таджик, за віросповіданням мусульманин-суніт. До України позивач прибув в 2005 році нелегально.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09.11.2011 року в адміністративній справі №2а-3460/11/2670 за позовом громадянина Афганістану ОСОБА_4 до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання неправомірним та скасування рішення суб'єкта владних повноважень та зобов'язання вчинити дії позов задоволено в повному обсязі, визнано неправомірним та скасовано рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій №24-11 від 24.01.2011 року, зобов'язано Державний комітет України у справах національностей та релігій повторно розглянути заяву громадянина Афганістану ОСОБА_4 про надання статусу біженця.
Згідно ч.1 ст.72 КАС України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Із зазначеної вище Постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 09.11.2011 року в адміністративній справі №2а-3460/11/2670 вбачається, що в 2005 році позивач звернувся до Управління міграційної служби в м.Києві для отримання статусу біженця. На виконання судових рішень, зокрема Рішення Дніпровського районного суду м.Києва від 19.07.2007 року по справі №2а-17/1 та постанови Окружного адміністративного суду м.Києва від 05.08.2009 року по справі №4/144 відповідачем було втретє розглянуто вказану заяву позивача. Рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігій №24-11 від 24.01.2011 року позивачу було втретє відмовлено позивачу у наданні статусу біженця.
За наслідками повторного розгляду заяви, Головним управлінням Державною міграційної служби України в м.Києві складено Висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 02.10.2012 р. №12 KYIV 184-01, яким рекомендовано Державній міграційній службі України відмовити позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №712-12 від 06.12.2012 року позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз.4, 6 ч.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Повідомленням про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 28.12.2012 р. №194 повідомлено гр. Афганістану ОСОБА_4, що умови, передбачені п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.
Надаючи правову оцінку позовним вимогам, необхідно зазначити наступне.
Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції прийшов до висновку, що відповідачем не повною мірою досліджено питання про наявність або відсутність обставин, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Суд першої інстанції зазначив, що відповідач не дослідив належним чином, який рівень небезпеки існував станом на час прийняття рішення та не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця, та протоколах співбесід.
Проте такі висновки суду першої інстанції не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства з огляду на таке.
З матеріалів справи, пояснень позивача, а також з Постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 09.11.2011 року в адміністративній справі №2а-3460/11/2670, судом встановлено, що під час проведення співбесід з працівниками міграційної служби позивач повідомив, що він є громадянином Афганістану, який легально виїхав спочатку до Таджикистану, а потім за запрошенням до м.Москва. Проживаючи у Москві постійно піддавався утискам з боку міліції, побоям та арештам. У 2005 році позивач нелегально виїхав до Європи, де побачив, що умови проживання там подібні до умов на України, тому позивач вирішив повернутися саме до України. Український кордон позивач перетнув нелегально, при цьому знаходячись у стані відчаю та намагаючись накласти на себе руки вмовив прикордонників пропустити на територію України. Позивач не бажає повертатися до країни, громадянином якої є, через загрозу для свого життя, зазначивши, що він під час правління Наджибулли був військовим офіцером, коли прийшли моджахеди став поліцейським, при цьому постійно відчував тиск з їх боку, оскільки вважався комуністом. З приходом до влади талібів, позивача утримували у полоні два роки через військову діяльність його дядька, який був генерал-майором, та відібрали все майно. Позивач, вдаючи, що погодився на співпрацю, нелегально виїхав до Пакистану. Також, позивач навів факти застосування морального та фізичного насильства до нього, а також повідомив про вбивство його дружини.
Відповідно до п. 1 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб які потребують додаткового або тимчасового захисту", біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно із пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно із Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців" від 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Частиною 11 статті 9 Закону передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Виходячи зі змісту статті 10 Закону, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виписані у статті 6 Закону.
Отже, Колегія суддів дійшла висновку про те, що при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, Державною міграційною службою України належним чином вивчено інформацію по країні походження та враховано думку міжнародних правозахисних організацій, проте з огляду на імперативні приписи, сформульовані у статті 6 Закону, суб'єкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено наявність умов, за яких такий статус не надається.
Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 6 Закону, статус біженця або додатковий захист не надається особі, яка до прибуття в Україну з наміром набути статус біженця перебувала в третій безпечній країні.
Пункт 1 Закону визначає третю безпечну країну як країну, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: - дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; - дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; - має національне законодавство у сфері притулку та біженців і їх відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; - погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.
Статтею 10 Закону передбачені умови, за яких статус біженця не надається.
Зокрема, статус біженця не надається особі: стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом 2 статті 1 цього Закону, відсутні; та яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. Під час розгляду особової справи позивача було встановлено обидві ці умови.
Відповідно до частини 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згіднодо ч. 2 ст. 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Враховуючи вищевикладене, відповідач при прийнятті оскаржуваного рішення діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому суд першої інстанції дійшов не правильного висновку щодо задоволення позовних вимог.
Зі змісту ст. 159 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим - ухвалене судом на підставі повного та всебічного з'ясування обставин в адміністративній справі, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Таким чином, оскільки суд першої інстанції не повно встановив обставини у справі, його висновки не відповідають обставинам справи, судове рішення ухвалене з порушенням норм матеріального права, тому постанова Окружного адміністративного суду м.Києва від 12 березня 2013 року підлягає скасуванню.
Керуючись ст.ст. 2, 160, 167, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - задоволити.
Постанову Окружного адміністративного суду м.Києва від 12 березня 2013 року - скасувати.
У задоволенні адміністративного позову Громадянина Республіки Афганістану ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов»язання вчинити дії - відмовити.
Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, проте на неї може бути подана касаційна скарга до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня складення цієї постанови у повному обсязі, тобто з 09 липня 2013 року.
Головуючий суддя:
Судді:
Повний текст постанови виготовлено - 05 липня 2013 року.
Головуючий суддя Костюк Л.О.
Судді: Бужак Н.П.
Твердохліб В.А.