ун. № 759/7284/13-ц
пр. № 2/759/3846/13
25 червня 2013 року Святошинський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді Коваль О.А.
при секретарі Руденко Ю.Ф.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа: Головне управління юстиції в м.Києві про визнання довіреності на представлення інтересів недійсною, витребування майна із чужого незаконного володіння, визнання права власності на майно.
ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання довіреності на представлення інтересів недійсною, витребування майна із чужого незаконного володіння, визнання права власності на майно, обґрунтовуючи вимоги тим, що надаючи 24.09.2009 року відповідачу ОСОБА_2 довіреність, якою уповноважила останнього подарувати відповідачу ОСОБА_3 належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 вона помилялась щодо її істотних умов, а саме змісту та предмету правочину, оскільки вважала, що вказаною довіреністю вона уповноважує ОСОБА_2 на укладання з її внуком ОСОБА_3 договору довічного утримання, згідно якого, останній мав би її довічно утримувати та здійснювати за нею догляд. У зв»язку із вказаною помилкою, вказану довіреність просить визнати недійсною.
Зазначила і про те, що на підставі вказаної довіреності, 16.11.2009 року між відповідачами було укладено договір дарування її квартири, про який вона дізналась у 2011 році, оскільки до цього вважала, що з ОСОБА_3 укладено саме договір її довічного утримання, бо до 2011 року ОСОБА_3 таке утримання їй надавав належним чином. Усвідомивши свою помилку, 06.10.2011 року вона припинила дію вказаної вище довіреності, проте вважає, що вона має бути визнана недійсною з моменту її укладання.
З огляду на вище викладене, просила також визнати за нею право власності на відчужену відповідачу ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 та витребувати її також у ОСОБА_3 із незаконного володіння, оскільки на момент вчинення договору дарування цієї квартири, відповідач ОСОБА_2 не мав повноважень на його укладання.
Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив їх задовольнити, суду пояснив, що позивачка надаючи 24.09.2009 року довіреність вважала, що уповноважує ОСОБА_2 не подарувати відповідачу ОСОБА_3 належну їй на праві власності квартиру, а укласти з ним договір довічного її утримання. Зазначив представник і те, що позивачка людина похилого віку, інвалід першої групи, юридично не обізнана, а тому підписуючи вказану довіреність її текст не читала, нотаріус їй його змісту не зачитував, суть та наслідки правочину не роз»яснював, що також вплинуло на сприйняття позивачкою форми вчиненого нею правочину та наданих нею повноважень.
Крім того, до 2011 року відповідач ОСОБА_3 дійсно піклувався про позивачку, а тому вона знову ж таки вважала, що з ним укладено договір її довічного утримання. Та лише, коли такий догляд припинився, вона довідалась про укладання договору дарування її квартири, згідно виданої нею довіреності, у зв»язку з чим строки позовної давності на звернення із даним позовом вважає не пропущеними.
На докази вказаного, представник вказує лише на пояснення позивачки, як свідка, які спочатку просив забезпечити шляхом здійснення відповідного допиту за місцем її проживання, в якому судом було відмовлено відповідною ухвалою, а в подальшому ним знято з розгляду клопотання про її допит як свідка безпосередньо в судовому засіданні.
Відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні позовні вимоги не визнав, просив у їх задоволенні відмовити, вказуючи на їх безпідставність. Суду пояснив, що до нього в телефонному режимі звернулась позивачка, яку до цього він не знав та попросила прийняти участь, як фахівця в галузі права, в оформленні дарування її квартири її внуку ОСОБА_3 на, що він погодився, оскільки чув конкретизовані, реальні наміри та обізнаність щодо їх вчинення особою. Сам під час оформлення довіреності від 24.09.2009року присутнім не був, лише пізніше отримав її від нотаріуса на підставі якої в подальшому уклав від імені та в інтересах позивачки з ОСОБА_3 договір дарування квартири від 16.11.2009 року, про що і просила його ОСОБА_1 в розмовах з ним.
Відповідач ОСОБА_3 у судовому засіданні позовні вимоги не визнав, просив у їх задоволенні відмовити, суду пояснив, що його батьки померли, а тому єдиним близьким родичем у нього залишилась бабуся ОСОБА_1, як він у неї, з якою вони постійно спілкуються, про яку він дбає та матеріально допомагає за власної ініціативи, а не на виконання будь-яких зобов»язань. Так, вона сама запропонувала йому оформити дарування її квартири на його ім»я, кажучи, що вона дуже стара, може померти в любий час, тоді коли до неї постійно навідуються працівники соціальної служби та інші особи, які схиляють її до надання їй своєї допомоги в обмін на її квартиру. Довіреність на ОСОБА_2 щодо укладання договору дарування вона самостійно виявила бажання укласти, оскільки державний нотаріус їй повідомив, що посвідчення договору дарування квартири має бути лише в приміщенні нотаріальної контори, тоді коли їй з урахуванням її віку та стану здоров»я важко пересуватись та коли знову ж довіреність можна посвідчити за місцем її проживання, що і мало місце за його присутності.
Зазначив і те, що в момент посвідчення вказаної довіреності, нотаріус перевірила їх з бабусею родинні відносини, її дієздатність та розуміння нею правочину, який та бажає укласти. Додатково запитала чи та не бажає укласти договір довічного утримання, на що позивачка сказала, що все розуміє і бажає укласти саме договір дарування квартири, а не будь-який інший. Позивачка сама читала текст складеної довіреності, сама ж його і підписала, що спростовує всі її твердження тепер. Про укладення договору дарування квартири, він їй повідомив відразу після його посвідчення у нотаріуса, а тому її твердження, що про нього їй стало відомо лише у 2011 році є неправдивими. Крім того, ніяких домовленостей щодо утримання позивачки у них не було. Він сам в добровільному порядку, як єдина рідна їй людина допомагав їй як міг, а та в цьому йому ніколи не нарікала. Лише після того, як він вимушений був поїхати на роботу в інше місто, та став менше до неї навідуватись, проте постійно телефонувати, до неї стали ходити, якісь сторонні люди та пропонувати свої послуги, обіцяти будь-що аби заволодіти її квартирою.
Представник відповідача ОСОБА_3 у судовому засіданні проти позову заперечувала, просила в його задоволені відмовити, суду пояснила, що недійсність договору дарування квартири вже була предметом судового розгляду, під час розгляду якого достовірно встановлено, що позивачка читала текст довіреності, яку на сьогодні оспорює, що розуміє її значення, що вона бажала укласти саме договір дарування квартири, що він відповідав її волі, у зв»язку з чим вказані обставини повторному доведенню не підлягають. Зазначила і те, що вище вказана довіреність має лише одне повноваження на вчинення договору дарування, а тому ОСОБА_1 не могла на це не зважити чи не звернути на це свою увагу. Договір дарування є безоплатним, а тому посилання тепер позивачки на те, що вона вважала, що їй мають надавати відповідне утримання та догляд не ґрунтуються на законі. Та допомога, яка надавалась її довірителем була та є добровільною з його боку, оскільки будь-які зобов»язання між позвачкою та її довірителем відсутні.
Крім того, зазначила про пропуск строку позовної давності щодо оспорювання правочину, який вона укладала 24.09.2009 року та про який знала або принаймні повинна була знати, у зв»язку з чим також просила застосувати наслідки такого пропущення строків та у позові відмовити.
Третя особа Головне управління юстиції в м.Києві у судове засідання свого представника не направила, про час та місце розгляду справи повідомлялась судом належним чином, причин неявки не вказала, у зв»язку з чим суд вважає за можним розгляд за їх відсутність за наявними у справі доказами.
Вислухавши пояснення представника позивачки, відповідачів, представника відповідача, дослідивши матеріали справи, докази у їх сукупності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, виходячи із наступного.
Згідно вимог ст. 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання правочину недійсним, позивач у силу статті 10 ЦПК України, зобов»язаний довести правову та фактичну підставу його недійсності.
В обґрунтування вказаного позову позивачка зазначає про помилку щодо істотних умов договору представництва: змісту та предмету правочину, в частині наданих нею повноважень.
Відповідно до ч. 1 ст. 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Помилка це неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Під помилкою, що має істотне значення ЦК України розуміє помилку в характері (природі) правочину. А природою правочину слід вважати юридичну природу того чи іншого правочину, тобто основні (типові) характеристики, притаманні зазвичай правочинам такого виду.
Пунктом 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 року №9 визначено обставини, щодо яких помилилася сторона, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Правочини, які вчиняються під впливом помилки належать до оспорюваних правочинів, а тому наявність помилки повинна бути доведена особою, яка діяла під її впливом. Правочини, вчинені під впливом помилки, що має істотне значення, є недійсними, оскільки не відповідають загальним підставам дійсності правочинів, зокрема ч.3 ст.203 ЦК України, оскільки внутрішня воля учасника правочину не відповідає її зовнішньому прояву волевиявленню учасника, яке сформоване під впливом помилки. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати або, навпаки, бути відсутніми саме на момент вчинення правочину. Сторона на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка насправді мала місце, тобто надати докази, які б свідчили про її помилку щодо істотних обставин правочину.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи 24.09.2009 року позивачка ОСОБА_1 надала відповідачу ОСОБА_2 довіреність, якою уповноважила останнього подарувати відповідачу ОСОБА_3 належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1, яку посвідчено державним нотаріусом Першої київської державної нотаріальної контори та зареєстровано в реєстрі під номером 9-4198.
16.11.2009 року ОСОБА_2, який діяв на підставі вказаної довіреності, від імені ОСОБА_1 уклав з ОСОБА_3 договір дарування зазначеної вище квартири.
Згідно ч.1 ст. 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов»язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку він представляє.
Згідно ч.1 ст. 238 ЦК України представник може бути уповноважений на вчинення тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.
Згідно ст. 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов»язки особи, яку він представляє.
Представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватись за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами (ч.1, ч.3 ст. 244 ЦК України).
Так, укладаючи 24.09.2009 року правочин, ОСОБА_1 знала та розуміла, що він є довіреністю на її представництво, що не заперечується самою позивачкою в позові та її представником у судовому засіданні.
Проте, як зазначає ОСОБА_1 в позові, видавала вона її з повноваженнями представництва щодо укладення з ОСОБА_3 договору довічного утримання, а не договору дарування її квартири.
Згідно ст. 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужував) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов»язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватись відчужувану, підлягає грошовій оцінці. Така оцінка підлягає індексації у порядку, встановленому законом (ст. 751 ЦК України).
Частиною першою ст. 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Частиною 4 цієї статті передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст.ст. 58-59 ЦПК України докази повинні бути належними та допустимими.
Тоді як, сторона позивача на відповідні докази тому, що надаючи 24.09.2009 року відповідачу ОСОБА_2 довіреність, якою уповноважила останнього подарувати відповідачу ОСОБА_3 її квартиру, остання помилялась щодо її фактичних обставин в частині наданих нею повноважень, не вказала, суду їх не надала.
Так, договір довічного утримання передбачає умови такого утримання та догляду, оцінку матеріального забезпечення відчужувача, коли такі умови утримання та догляду визначені між сторонами не було, лише загально перелічені у судовому засіданні представником позивача. Оцінка матеріального забезпечення, як зазначив сам представник позивачки не визначалась, що вказує на не визначеність необхідних для вказаної форми правочину умов, що оцінюється судом відповідним чином.
Згідно ч.3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
05.07.2012 року ухвалою Апеляційного суду м.Києва частково залишено без змін рішення Святошинського районного суду м.Києва у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування вказаної квартири від 16.11.2009 року та визнання права власності на майно, який оспорювався позивачкою з підстав його укладення під впливом тяжких обставин та у задоволенні якого було відмовлено і залишено без змін в цій частині судом апеляційної інстанції.
Так, вказаним рішенням встановлено, що ОСОБА_1 24.09.2009 року видала нотаріально посвідчену довіреність, якою уповноважила ОСОБА_2 саме подарувати ОСОБА_3 свою квартиру, а не укласти будь-який інший правочин. Встановлено і те, що вона особисто її підписувала та розуміла її зміст, про що до речі особисто повідомляла у судовому засіданні (а.с. 33-38). В зазначеному рішенні встановлено і те, що надаючи свої особисті пояснення у судовому засіданні під час розгляду справи в суді першої інстанції, ОСОБА_1 вказувала, що вона дійсно укладала договір дарування квартири, з нею розмовляла нотаріус, яка вчиняла нотаріальні дії, вказані дії відповідали її волі, ніякого тиску морального чи фізичного зі сторони нотаріуса не було, до неї претензій не має, внук не перешкоджає її проживанню в квартирі, після того як він став власником, вона як проживала так і проживає в ній.
Даючи відповідь на запитання представника відповідача та суду, представник позивача не зміг пояснити чому позивачка оспорювала саме договір дарування із вказаних вище підстав, тоді коли зараз зазначає, що в момент укладення довіреності від 24.09.2009року вважала, що уповноважує ОСОБА_2 на укладання договору довічного утримання. Як і не зміг пояснити, чому під час розгляду зазначеної справи, позивачка, яка особисто приймала участь у судовому засіданні, зазначала, що особисто підписувала спірну довіреність та розуміла її зміст, що вона дійсно укладала договір дарування квартири, ці дії відповідали її волі, та що також було встановлено судом під час його вирішення. Не зміг пояснити, чому подаючи ще один позов про визнання того ж договору дарування удаваним правочином, обґрунтовувала його тим, що в силу свого похилого віку, стану здоров»я та юридичної необізнаності під час його оформлення не знала про таку форму правочину як договір довічного утримання, а тому погодилась на укладання договору дарування з подальшою умовою її утримання, тоді коли зараз вказує, що в дійсності 24.09.2009 року вважала, що з ОСОБА_3 буде укладено саме договір довічного її утримання, чому суд, на ряду із встановленими, під час розгляду іншої справи, обставинами зазначеним вище, надає свою, негативну по відношенню до заявлених вимог, оцінку.
Окрім того, суд зауважує і на тому, що визначені оспорюванню довіреністю повноваження були звужені до уповноваження особи лише до вчинення одного виду правочину, а саме дарування квартири, на що позивачка не могла не звернути увагу, під час її підписання, та не дати цьому свою оцінку, сприйняти вказану інформацію по іншому, а ніж зазначено в самій довіреності.
Згідно п. 36 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Міністерства Юстиції України від 03.03.2004 року № 20/5, чинної в день вчинення оспорюваного правочину, нотаріус зобов'язаний встановити дійсні наміри кожної із сторін до вчинення правочину, який він посвідчує, а також відсутність у сторін заперечень щодо кожної з умов правочину. Встановлення дійсних намірів кожного з учасників правочину здійснюється шляхом встановлення нотаріусом однакового розуміння сторонами значення, умов правочину та його правових наслідків для кожної із сторін. Встановлення дійсних намірів однієї із сторін правочину може бути здійснено нотаріусом за відсутності іншої сторони з метою виключення можливості стороннього впливу на її волевиявлення. Правочин посвідчується нотаріусом, якщо кожна із сторін однаково розуміє значення, умови правочину та його правові наслідки, про що свідчать особисті підписи сторін на правочині.
Тоді коли, на порушення вимог вказаної інструкції державним нотаріусом, який посвідчував довіреність від 24.09.2009 року сторона позивача не нарікає, їх існування на момент посвідчення довіреності не встановлено.
При вирішенні вказаного спору, суд оцінює та надає відповідним доказам оцінку саме щодо уявлення сторони правочину, а саме його правової природи та його наслідків в момент його вчинення, а не напередодні чи після такого. Тоді як, з огляду на всі пояснення позивачки, які містяться в обґрунтуваннях позовної заяви та ті, що надавала, будучи безпосередньо присутньою під час вирішення іншого спору щодо недійсності договору дарування, який укладався згідно оспорюваної сьогодні довіреності, вбачається, що вона знала, що правочин, який вона вчиняє 24.09.2009 року є довіреністю, що він стосується наданню нею повноважень на дарування її квартири відповідачу ОСОБА_3, а не будь яким іншим правочином.
Вказане узгоджується із тими поясненнями, які надавали відповідачі у судовому засіданні та підтверджується прийнятим 05.07.2012 року рішенням Апеляційного суду м.Києва, із якого вбачається, що позивачка оспорювала саме договір дарування квартири, оскільки вважала його укладеним на вкрай не вигідних для себе умовах, іншими встановленими у вказаному рішенні обставинами, яким суд надавав оцінку вище, з урахуванням того, що встановлено під час розгляду даного спору.
Отже, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний їх зв»язок у сукупності та в межах заявлених вимог, суд приходить до висновку, що протягом всього часу розгляду справи в суді сторона позивача не надала жодного доказу на підтвердження того, що укладаючи оспорюваний правочин, вона помилялась до обставин, які мають істотне значення, а саме щодо істотних умов договору представництва: змісту та предмету правочину, в частині наданих нею повноважень, а тому у суду відсутні правові підстави для задоволення вимог про його визнання недійсним.
З огляду на вище викладене, у суду відсутні підстави і для задоволення позовних вимог в частині визнання за позивачкою права власності на відчужену, згідно вказаної вище довіреності, квартиру чи витребування її з незаконного володіння відповідача ОСОБА_3, оскільки таке незаконне володіння, за наявності чинного договору дарування цієї квартири, судом не встановлено.
Щодо заявлених представником відповідача ОСОБА_3 наслідків порушення строку позовної давності, то слід зауважити таке.
Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст. 261 ЦК України).
Оспорювана довіреність укладалась позивачкою та посвідчувалась державним нотаріусом 24.09.2009 року, отже саме з цього часу почався перебіг позовної давності, який, відповідно до вимог ст. 257 та п.1 ч.2 ст. 258 ЦК України на день подачі вказаного позову до суду сплив, оскільки остання знала про вчинення нею правочину представництва та могла довідатись про порушення свого права саме з моменту його укладання.
Частинами 3, 4 ст. 267 ЦК України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленого до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено строною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Проте, враховую висновок суду про безпідставність заявлених позивачкою вимог, зробленому вище, у застосуванні ще й наслідків строку позовної давності необхідності не має.
Керуючись ст. ст. 10, 15, 16, 203, 215, 216, 229, 237, 238, 239, 244, 256, 257, 261, 267, 744, 751 ЦК України; Постановою Пленуму Верховного Суду України за № 9 від 06 листопада 2009р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», ст. ст. 10, 11, 57, 60, 88, 169, 179, 208, 209, 212 - 215, 218, 223, 294 ЦПК України, суд
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа: Головне управління юстиції в м.Києві про визнання довіреності на представлення інтересів недійсною, витребування майна із чужого незаконного володіння, визнання права власності на майно залишати без задоволення.
Апеляційну скаргу на рішення суду може бути подано протягом десяти днів з дня його проголошення через Святошинський районний суд м.Києва. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Суддя