"19" березня 2009 р.
Справа № 20-32-16-17-9/326-05-9069
Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Тофана В.М.,
суддів: Михайлова М.В., Журавльова О.О.,
при секретарі судового засідання Павленко Н.А.,
за участю представників сторін:
від позивача -Орез В.П., за дов.,
від відповідача -Полянська Л.З., за дов., Дуда А.І., голова правління,
від Одеської облдержадміністрації -не з'явився, належним чином повідомлений,
від Управління охорони об'єктів -не з'явився, належним чином повідомлений,
від ПУКВ ОМР -не з'явився, належним чином повідомлений,
від ОМР -не з'явився, належним чином повідомлений,
від ООР -не з'явився, належним чином повідомлений,
від КП «ОМБТІ» - не з'явився, належним чином повідомлений,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Одеського міжобласного відділення Національної спілки театральних діячів України
на рішення господарського суду Одеської області від 21 січня 2009 року
у справі №20-32-16-17-9/326-05-9069
за позовом Релігійної громади «Євангельська Реформатська Пресвітеріанська церква» м. Одеси
до Одеського міжобласного відділення Національної спілки театральних діячів України, м. Одеса
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Одеської обласної державної адміністрації, м. Одеса
за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача:
1. Управління охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації, м. Одеса;
2. Представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради, м.Одеса;
3. Одеської міської ради, м. Одеса;
4. Одеської обласної ради, м. Одеса;
5. Комунального підприємства «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості», м. Одеса
про виселення та вселення
встановив:
Треті особи своїх представників в засідання суду апеляційної інстанції не направили, але повідомлені належним чином, про що свідчать поштові повідомлення, а матеріали справи дають можливість розглянути справу у їх відсутності.
У жовтні 2005 року Релігійна громада «Євангельська пресвітеріанська церква» міста Одеси (далі-позивач, Церква) звернулась у місцевий господарський суд Одеської області з позовом до Одеського міжобласного відділення Національної спілки театральних діячів України (далі-відповідач, Спілка) про зобов'язання останнього звільнити займане ним ізольоване приміщення площею 258,1 кв.м, яке має відокремлений вхід, по вул. Пастера, 62 у м. Одесі і розташоване на першому поверсі будівлі колишньої Реформаторсько-Євангелічної церкви за вказаною адресою шляхом виселення із цього приміщення.
При цьому Церква свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що їй належить на праві власності будівля за вказаною адресою площею 1422,2 кв.м згідно рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 26.11.1998р. та додаткового рішення цього суду від 02.08.1999р., які набрали законної сили, а відповідач займає спірну частину будівлі незаконно, оскільки, як зазначає позивач, охоронно-орендний договір від 01.08.1993р., укладений відповідачем з Управлінням архітектури і містобудування Одеської облдержадміністрації, і додаткова угода від 19.05.1997р. до цього договору, підписана тими ж сторонами, що і сам охоронно-орендний договір, в якій п.3.1 останнього в частині орендної плати викладений в новій редакції, а також додаткова угода від 04.03.1999р. до вказаного договору згідно ст.1 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» в редакції, що діяла на час їх укладення, є неукладеними, так як в них відсутні істотні умови договору такі як: об'єкт оренди (склад і вартість майна), строк, на який укладається договір оренди, орендна плата з урахуванням індексації, порядок використання амортизаційних відрахувань, відновлення орендованого майна та його повернення, тощо.
У подальшому при розгляді справи судом представник Церкви уточнив позовні вимоги в додаткових обґрунтуваннях від 09.11.2005р., вказуючи, що відповідач займав значно більшу площу у спірній будівлі ніж було вказано первісно у позові: не 258,1 кв.м, а 326,5 кв.м, а тому в додаткових поясненнях від 27.06.2007р. знову уточнив позовні вимоги і просив суд виселити відповідача з приміщення площею 326,5 кв.м зазначеної будівлі за вказаною адресою (вул. Пастера, 62 у м. Одесі), а його вселити в це приміщення. На вимогу позивача, як далі зазначає останній в цих уточненнях, укласти новий договір оренди відповідач її відхилив (лист позивача від 28.02.2005р., лист відповідача від 22.06.2005р. і пояснення останнього від 23.01.3006р.).
У поясненнях на позов відповідач його не визнав, посилаючись на те, що він законно займає спірні приміщення у зазначеній будівлі за вказаною адресою на підставі укладених ним охоронно-орендного договору від 01.08.1993р. з Управлінням архітектури і містобудування Одеської облдержадміністрації, додатковою угодою до нього від 19.05.1997р., а також додатковою угодою від 04.03.1999р. до цього договору, який викладений у новій редакції, і яка укладена з позивачем, вони є чинними про що свідчать попередні судові рішення по справі (слід зазначити, що всі попередні судові рішення по справі скасовані касаційною інстанцією (ВГСУ)).
Справа судами розглядалась неодноразово.
Скасовуючи попередні судові рішення по справі і повертаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, касаційна інстанція -Вищий господарський суд України (далі - ВГСУ) -у своїх постановах неодноразово зазначав про неповне з'ясування судами першої і апеляційної інстанцій всіх обставин справи і невірне застосування норм процесуального і матеріального права.
Зокрема, у постанові ВГСУ від 19.08.2008р. зазначено, що попередніми судовими інстанціями не було встановлено, чи було орендоване за згаданим договором і додатковою угодою до нього майно об'єктом оренди у розумінні ст.4 Закону України «Про оренду майна державних підприємств та організацій» (в редакції, чинній на час підписання цих договору та додаткової угоди) і, зокрема, чи становило воно окреме індивідуально визначене майно державного підприємства, організації, що має істотне значення для вирішення питання про те, чи повинен був охоронно-орендний договір містити істотні умови договору оренди, передбачені ч.1 ст.11 названого Закону (в зазначеній редакції), а якщо повинен був містити такі істотні умови, то чи відповідає він приписам ст.12 цього Закону (в тій же редакції).
Крім того, будучи не лише «орендним», а ще й «охоронним», як далі зазначено в цій постанові ВГСУ, договір мав містити й відповідні умови, визначені чинним на час його підписання законодавством про охорону і використання пам'яток історії та культури, та з таких умов його сторонами також мала бути досягнута згода для того, щоб він з огляду ст.153 ЦК УРСР, яка була чинна на час його укладення, вважався укладеним.
Останнім рішенням місцевого господарського суду від 21.01.2009р. (колегія суддів Щавинська Ю.М. - головуючий, Степанова Л.В., Цісельський О.В.) позов задоволено: виселено відповідача із займаного ним ізольованого приміщення площею 326,5 кв.м, яке має відокремлений вхід з арки будинку №62 по вул. Пастера у м. Одеса і яке розташоване на першому поверсі будівлі колишньої Реформаторсько-Євангелічної церкви за вказаною адресою, що належить позивачу- Релігійній громаді «Євангельська Реформатська Пресвітеріанська церква» м. Одеси і вселено останню в це ізольоване приміщення зі стягненням з відповідача на користь позивача судових витрат по державному миту і витрат на ІТЗ судового процесу у сумі 203 грн.
Приймаючи зазначене рішення, суд виходив з того, що додаткова угода від 04.03.1999р., яка укладена між позивачем (власником будівлі) і відповідачем (користувачем будівлі) до охоронно-орендного договору від 01.08.1993р., укладеного між Управлінням архітектури і містобудування Одеської облдержадміністрації (органом охорони на той час пам'ятками архітектури) і Одеським міжобласним відділенням Спілки театральних діячів України (відповідачем-користувачем пам'яткою архітектури), як договір майнового найму у новій редакції, не має істотних умов договору майнового найму відповідно до глави 25 ЦК УРСР, що був чинним на момент укладення цієї угоди, а тому ця додаткова угода є неукладеною.
Що стосується охоронно-орендного договору від 01.08.1993р., то суд першої інстанції визнав його законним договором майнового найму, який набув сили для нового власника-позивача, пунктом 2.3 якого визначено, що після спливу 5 років договір підлягав перереєстрації з внесенням змін і доповнень, але оскільки перереєстрація договору сторонами (як первісним наймодавцем, так і новим власником майна з наймачем (відповідачем)) не здійснювалась, то він продовжував діяти на слідуючі 5 років до 01.08.2008р., в зв'язку з чим застосував до цього договору норми Цивільного кодексу Української РСР в редакції, яка була чинною на момент укладення охоронно-орендного договору, а також норми Цивільного кодексу України, чинного з 01.01.2004р., відповідно до п.4 Перехідних положень якого щодо застосування цивільних відносин, які виникли до набрання ним чинності і продовжують існувати після набрання ним чинності.
Разом з тим, як далі зазначає суд першої інстанції в оскарженому рішенні, оскільки позивач листами повідомляв відповідача про відмову від охоронно-орендного договору, які відповідач отримав, то на думку суду позивач здійснив дії про небажання продовжувати орендні відносини з відповідачем, так як позивачу надає таке право ст.259 ЦК УРСР в редакції 1963р., згідно якої, якщо договір майнового найму укладено без зазначення строку, він вважається укладеним на невизначений строк і кожна із сторін вправі відмовитись від договору в будь-який час, попередивши про це в письмовій формі другу сторону за три місяці. Враховуючи, як далі зазначається в рішенні суду, що ні чинний Цивільний кодекс України, ні Закон України «Про оренду державного та комунального майна» не забороняє стороні (наймодавцю) висловити свою волю під час дії договору, суд вважає, що охоронно-орендний договір від 01.08.1993р. станом на день вирішення справи є припиненим у зв'язку із закінченням строку його дії (відмова позивача (наймодавця) від договору), а тому згідно ч.1 ст.785 ЦК України і ст.27 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана.
Не погоджуючись з ухваленим рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржене рішення суду (а яке прийняте рішення в апеляційній скарзі не вказано), посилаючись при цьому на те, що він не був присутній на засіданні суду, коли приймалось рішення, оскільки не отримував ухвали суду про розгляд справи 21.01.2009р. (день винесення рішення судом).
У судовому засіданні представник Апелянта надав доповнення до апеляційної скарги, в якому просить оскаржене рішення суду скасувати і прийняти нове рішення, яким у позові Церкві відмовити, посилаючись на те, що будівля по вул. Пастера, 60 у м. Одесі, яка йому виділена на теперішній час, не може бути заселена, так як вона не готова для використання.
Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги відповідача, заслухавши представників сторін, перевіривши юридичну оцінку встановлених судом першої інстанції фактичних обставин справи та їх повноту, застосування норм матеріального та процесуального права, судова колегія апеляційної інстанції приходить до наступного висновку.
Як вбачається із матеріалів справи і встановлено судом, відповідно до рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 26.11.1998р., яке набрало чинності 07.12.1998р., та додаткового рішення цього суду від 02.08.1999р. за позивачем було визнано право власності на будівлю колишньої Євангельсько-Реформаторської церкви, загальною площею 1422,2 кв.м, яка розташована за адресою: м. Одеса, вул. Пастера, 62 (далі-будівля), що перебувала у державній власності. 13.08.1999р. Одеським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості позивачу було видано реєстраційне посвідчення про право власності на зазначену будівлю (т.1, а.с.23). 18.03.1999р. Церква, як власник, надала Управлінню охорони об'єктів культурної спадщини Одеської облдержадміністрації охоронне зобов'язання щодо відповідальності за збереження нерухомого майна: пам'ятки історії та культури (т.5, а.с.40-43).
На момент набуття позивачем по справі права власності на цю будівлю Одеське міжобласне відділення НСТДУ (відповідач) з 1988 року займало в ній частину приміщення площею 1281 кв.м на підставі рішення Одеської міської ради народних депутатів №311 від 07.09.1988р. та зазначеного охоронно-орендного договору на використання нерухомої пам'ятки історії і культури, укладеного між Управлінням архітектури і містобудування Одеської облдержадміністрації та Одеським міжобласним відділенням Спілки театральних діячів України (відповідачем) від 01.08.1993р., який наданий суду в оригіналі (т.5, а.с.59-65).
За положеннями п.2.3 цього договору строк користування пам'яткою архітектури був встановлений на період діяльності Одеського міжобласного відділення СТД України. При цьому, даний охоронно-орендний договір підлягав перереєстрації кожні 5 років з внесення змін і доповнень, визначених діючим законодавством на момент перереєстрації. Таким чином, строк використання цієї пам'ятки в охоронно-орендному договорі був вказаний, а тому зазначення судом першої інстанції в оскарженому рішенні про відсутність в цьому договорі строку його дії є помилковим.
Відповідно до п.3.1 цього договору за використання об'єкту оренди відповідач зобов'язався сплачувати Орендодавцю на протязі строку дії договору орендну плату відповідно до ставок, встановлених за згодою з Міністерством з питань будівництва і архітектури України, але розмір орендної плати в договорі не був визначений сторонами.
19.05.1997р. між Управлінням охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації і Одеським міжобласним відділенням СТД України було укладено додаткову угоду до охоронно-орендного договору від 01.08.1993р., яка надана в суд в оригіналі (т.5, а.с.69-74).
Згідно п.2 цієї додаткової угоди п.3.1 охоронно-орендного договору від 01.08.1993р. було викладено у новій редакції, відповідно до якої відповідач зобов'язувався сплачувати орендну плату у розмірі 18,45 грн. за один календарний місяць із розрахунку 1% від суми (1,2 грн. Х 1281 кв.м + 20% ПДВ).
Після набуття позивачем права власності на будівлю колишньої Євангельсько-Реформаторської церкви загальною площею 1422,2 кв.м на підставі рішення Малиновського районного суду м. Одеси, яка розташована за адресою: м. Одеса, вул. Пастера, 62 у зв'язку зі зміною власника цієї будівлі, між позивачем (власником) та відповідачем 04.03.1999р. було підписано додаткову угоду до вказаного охоронно-орендного договору на використання нерухомого майна: пам'ятки історії і культури, якою охоронно-орендний договір на використання цієї пам'ятки історії та культури від 01.08.1993р. був викладений у новій редакції.
Як вказано у розділі 3 цієї додаткової угоди, позивач погодився з тимчасовим розміщенням відповідача у займаній на той час частині будівлі, розташованої за вказаною адресою. При цьому, у розділі 4 додаткової угоди від 04.03.1999р. зазначено, що користування зазначеною частиною будівлі має для відповідача оплатний характер та передбачає відшкодування позивачеві фактичних витрат з експлуатації займаних відповідачем приміщень, при цьому розмір виплат не повинен був перевищувати розмір тих, що здійснювалися раніше, але розмір орендної плати також не був вказаний.
Враховуючи те, що предметом доведення у справі є наявність або відсутність підстав знаходження відповідача у приміщенні, яке належить на праві власності позивачу, суду першої інстанції необхідно було надати відповідну правову оцінку охоронно-орендному договору на використання нерухомого майна: пам'ятки історії та культури від 01.08.1993р. та додатковим угодам від 19.05.1997р. і 04.03.1999р. ( згідно останньої цей договір викладений у новій редакції).
При цьому необхідно було суду першої інстанції взяти до уваги положення Закону України «Про оренду майна держаних підприємств та організацій» в редакції від 10.04.1992р., який був чинним на момент укладення між сторонами охоронно-орендного договору від 01.08.1993р., а також Закон УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», чинного на момент укладення вказаного охоронно-орендного договору, на що ВГСУ звертав увагу у постанові від 19.08.2008р., скасовуючи попередні судові рішення.
Оскільки згаданий охоронно-орендний договір є не лише «орендним», а ще й «охоронним», тому при наданні йому правової оцінки перш за все необхідно виходити з положень Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», який був чинним при укладенні цього договору між Управлінням архітектури і містобудування Одеської обласної державної адміністрації як державного органу охорони пам'яток історії та культури (Держорган) на той час і Одеським відділенням Спілки театральних діячів України (користувач).
Як вбачається із цього договору, будівля Реформаторсько-Євангелічної церкви по вул. Пастера, 62 у м. Одесі, як пам'ятка архітектури, передавалась у користування Одеському міжобласному відділенню Спілки театральних діячів України (відповідачу) на підставі Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» в редакції від 13.07.1978р. (з подальшими змінами) і рішення Одеського облвиконкому від 17.09.1991р. №315.
Відповідно до ст.21 названого Закону будинки і споруди, віднесені до пам'яток історії та культури, надаються в користування державним, кооперативним, іншим громадським підприємствам, організаціям, установам, а також іншим організаціям і особам виконавчими комітетами обласних, міських (міст республіканського підпорядкування) Рад народних депутатів, які згідно ст.7 цього Закону здійснюють державне управління в галузі охорони та використання пам'яток історії та культури, що є державною власністю, за погодженням зі спеціально уповноваженими державними органами охорони пам'яток, яким на момент укладення вказаного охоронно-орендного договору від 01.08.1993р. було Управління архітектури і містобудування Одеської обласної державної адміністрації і яким укладено цей договір з відповідачем. Цією статтею Закону також передбачено, що ставки орендної плати за користування зазначеними будинками встановлюються Радою Міністрів УРСР.
Стаття 22 цього Закону зазначає, що кошти, що надходять від використання пам'яток зараховуються у встановленому порядку на спеціальні рахунки державних органів охорони пам'яток, у віданні яких вони перебувають.
Таким чином, укладення охоронно-орендного договору на передачу відповідачу в користування пам'ятки за вказаною адресою Одеський облвиконком правомірно делегував Управлінню архітектури і містобудування Одеської облдержадміністрації як державному органу охорони пам'яток архітектури на той час.
Звідси випливає, що спірна будівля-пам'ятка підпадає під визначення абзацу 2 частини 1 статті 4 Закону України «Про оренду майна державних підприємств і організацій» в редакції на момент укладення охоронно-орендного договору від 01.08.1993р. як окреме індивідуально визначене майно державних підприємств і організацій.
Як зазначалось вище, у п.3.1 охоронно-орендного договору від 01.08.1993р. відсутні дані про розмір орендної плати, яка повинна була сплачуватись Держоргану користувачем (відповідачем) за користування будівлею-пам'яткою, а також не вказаний порядок використання амортизаційних відрахувань.
Відповідно до ст.11 Закону України «Про оренду майна державних підприємств і організацій», чинного на момент укладення вказаного охоронно-орендного договору, істотною умовою договору оренди, у тому числі, є орендна плата і порядок використання амортизаційних відрахувань.
Статтею 12 цього Закону передбачено, що договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовленості по всім істотним умовам договору, що в згаданому договорі було відсутнє, а тому охоронно-орендний договір від 01.08.1993р., укладений між Держорганом охорони пам'яток і відповідачем (користувачем), вважається неукладеним (тобто таким, що не відбувся) відповідно до ст.153 ЦК УРСР в редакції 1963р., що був чинним під час його підписання сторонами, згідно якої договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.
Отже, до договору, що є неукладеним (таким, що не відбувся) неможливо було укладати додаткові угоди, а тому додаткові угоди від 19.05.1997р. і 04.03.1999р. до охоронно-орендного договору від 01.08.1993р., підписані сторонами, також вважаються неукладеними.
Крім того, додаткова угода від 04.03.1999р., якою вказаний охоронно-орендний договір, викладений в новій редакції, є неукладеною із-за відсутності в ній істотних умов договору майнового найму і таких як: об'єкт найму, розмір орендної плати за користування майном з урахуванням індексації, порядок розрахунків, строк дії угоди, порядок використання амортизаційних відрахувань, що передбачені ст.10 Закону України «Про внесення змін і доповнень в Закон України «Про оренду державних підприємств і організацій» в редакції від 14.03.1995р. з подальшими змінами до 14.10.1998р., де преамбула цього Закону була викладена «Про оренду державного майна», а згодом «Про оренду державного та комунального майна», стаття 12 якого передбачає, що договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення сторонами домовленості по всім істотним умовам.
З зазначених підстав, судова колегія апеляційної інстанції вважає помилковим висновок суду першої інстанції, що охоронно-орендний договір від 01.08.1993р. є припиненим з 01.08.2008р. у зв'язку з небажанням позивача продовжувати орендні відносини з відповідачем і, що чинним законодавством не заборонено стороні висловлювати свою волю під час дії договору щодо підстав, які зазначив суд першої інстанції в мотивувальній частині оскарженого рішення, а саме: офіційне повідомлення листами позивача про відмову від договору і отримання цих листів відповідачем, оскільки такі листи позивача не могли бути підставою для припинення вказаного договору.
Умови припинення договору найму передбачені ст.781 ЦК України, а умови про право наймодавця відмовитись від договору найму передбачені ст.782 цього Кодексу, чого судом першої інстанції в оскарженому рішенні не доведено.
Посилання відповідача в апеляційній скарзі на розгляд судом першої інстанції справи у відсутності його представника в зв'язку з неотриманням ухвали суду про відкладення розгляду справи на 21.01.2009р., тому його представник не був присутній на засіданні суду 21.01.2009р., коли було прийнято судове рішення, не приймається до уваги, оскільки, як вбачається із поштового повідомлення, що є у матеріалах справи, відповідач був повідомлений про час та місце розгляду справи 19 січня 2009 року, тобто за два дні до розгляду справи (т.7, а.с.134).
Крім того, із протоколу судового засідання і ухвали суду від 22.12.2008р. вбачається, що представник (керівник) відповідача Дуда А.І. був присутній на засіданні 22.12.2008р., коли розгляд справи був відкладений на 21.01.2009р. і йому було відомо про час та місце наступного розгляду справи, про що цей представник підтвердив в засіданні суду апеляційної інстанції.
Посилання представників Апелянта (відповідача) в судовому засіданні суду апеляційної інстанції на неможливість перейти у виділене йому приміщення (будівлю) по вул. Пастера, 60 у м. Одесі в зв'язку з його непідготовленістю для вселення не приймаються судовою колегією до уваги, оскільки такі доводи Апелянта не мають відношення до спору між сторонами по цій справі.
При таких обставинах, апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає, а резолютивну частину оскарженого рішення суду слід залишити без змін, з підстав, викладених в цій постанові.
Враховуючи викладене і керуючись ст.ст. 99, 101, 103-105
Господарського процесуального кодексу України,
апеляційний господарський суд, -
постановив:
Резолютивну частину рішення господарського суду Одеської області від 21 січня 2009 року у справі №20-32-16-17-9/326-05-9069 залишити без змін, а апеляційну скаргу -без задоволення.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.
Головуючий суддя В.М.Тофан
Судді М.В.Михайлов
О.О.Журавльов