06 червня 2013 р. Справа №33033/13/9104
Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:
Головуючого судді - Качмара В.Я.,
суддів - Затолочного В.С., Мікули О.І.,
розглянувши у порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Старосамбірського районного суду Львівської області від 16 вересня 2010 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Львівського обласного військового комісаріату та Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання дій неправомірними та зобов'язання до вчинення дій,
16.07.2009р. ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом (26.02.2010р. подав уточнений позов) до Львівського обласного військового комісаріату (далі - ЛОВК), Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області (далі - ГУПФ) в якому просив визнати неправомірними дії ЛОВК при нарахуванні раніше призначеної пенсії та зобов'язати його усунути порушення здійснивши перерахунок та виплату щомісячного підвищення пенсії, як учаснику бойових дій, з моменту виходу на пенсію виходячи із розміру 150% мінімальної пенсії за віком; зобов'язати ГУПФ нарахувати та виплатити донарахування до пенсії, виходячи із розміру 150% мінімальної пенсії за віком; зобов'язати відповідачів нарахувати та виплатити компенсацію виплаченої пенсії з урахуванням індексу інфляції з 01.09.2007р. по 28.02.2009р. та стягнути з них витрати на правову допомогу.
Позовні вимоги обґрунтовував тим, що оскільки являється учасником бойових дій, то у відповідності до ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон №3551-ХІІ) має право на підвищення пенсії на 150 відсотків мінімальної пенсії за віком, однак таке підвищення у встановленому розмірі йому відповідачами не виплачується, що є порушенням його конституційного права на соціальний захист.
Постановою Старосамбірського районного суду Львівської області від 16.09.2010р. у справі №2а-13/10 у задоволенні заявленого адміністративного позову відмовлено.
Не погодившись із винесеним рішенням, його оскаржив позивач, який покликаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову суду першої інстанції і винести нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги. В апеляційній скарзі покликається на обставини викладені в позовній заяві, та просить застосувати при розгляді даного адміністративного позову норми ЦК України, зокрема щодо позовної давності.
Особи, що беруть участь у справі, в судове засідання для розгляду апеляційної скарги не прибули, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, клопотань від осіб, які беруть участь у справі, про розгляд справи за їх участю не поступало, а тому колегія суддів, у відповідності до ч.1 ст.197 КАС України, вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, оскільки таку може бути вирішено на основі наявних у ній доказів. Перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги у їх сукупності, апеляційний суд приходить до переконання, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що ГУПФ з дня призначення позивачу пенсії виплачує належне йому підвищення як учаснику бойових дій у встановленому розмірі, а вимоги ОСОБА_1 щодо нарахування та виплати такого підвищення у розмірі 150 відсотків мінімальної пенсії за віком є безпідставними.
Такі висновки суду першої інстанції, на думку апеляційного суду, відповідають фактичним обставинам справи з таких міркувань.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 від 12.06.1996р. (а.с.102), та починаючи з 26.08.2007р. йому призначена пенсія, яка виплачується з врахуванням підвищення як учаснику бойових дій відповідно до ст.12 Закону №3551-ХІІ в розмірі 25% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.
Не погоджуючись із розміром зазначеним розміром щомісячного підвищення до пенсії як учаснику бойових дій позивач звернувся до суду із даним адміністративним позовом.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.1 ст.46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законом.
Умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, а також основні положення щодо правового статусу ветеранів війни (учасників бойових дій)у тому числі питання щодо надання їм пільг, переваг та соціальних гарантій, визначаються Законом №3551-ХІІ та Законом України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу внутрішніх справ та деяких осіб» (далі - Закон №2262-ХІІ).
Частиною 4 ст.12 Закону №3551-ХІІ (в редакції від 14.01.2006р.) було передбачено право учасників бойових дій на отримання підвищення пенсії для учасників бойових дій у розмірі 150% мінімальної пенсії за віком.
Зазначена норма кореспондується з п.«г» ст.25 Закону №2262-ХІІ (в редакції від 14.01.2006р.), якою встановлено, що пенсії учасникам бойових дій підвищуються у розмірі 150 відсотків мінімальної пенсії за віком.
05.10.2005р. відповідно до п.4 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон №2939-IV) ч.4 ст.12 Закону №3551-ХІІ викладено в такій редакції: «Учасникам бойових дій пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії, підвищуються в розмірі 25 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність».
Згідно п.1 Прикінцевих положень Закону №2939-IV цей Закон набирає чинності з 01.01.2006р., крім п.2 і п.5, які набирають чинності з 01.07.2006р., та п.4, який набирає чинності з 01.01.2007р.
Отже, п.4 Закону №2939-IV набрав чинності з 01.01.2007р., відповідно, з цієї дати учасники бойових дій мають право на підвищення щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, на 25 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.
На даний час Закон №2939-IV в частині внесення змін до ч.4 ст.12 Закону №3551-ХІІ не визнаний неконституційним і тому є діючим та підлягає застосуванню при визначенні розміру підвищення до пенсії за участь у бойових діях.
Тому, враховуючи наведене, апеляційний суд вважає, що оскільки пенсію позивачу призначено з 26.08.2007р., тобто після набрання чинності п.4 Закону №2939-IV, яким встановлено право учасників бойових дій на підвищення щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, на 25 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, то відповідач при розрахунку розміру пенсії позивачеві діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Щодо доводів позивача про недопустимість обмеження його права на соціальний захист, зокрема шляхом зменшення розміру належного йому підвищення до пенсії як учаснику війни, апеляційний суд зазначає наступне.
У рішенні від 26.12.2011р. №20-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що розміри соціальних виплат залежать від соціально-економічних можливостей держави. Передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою ст.17 Конституції України є найважливішою функцією держави.
Такий принцип також закладений, зокрема, в Загальній декларації прав людини 1948р., згідно з якою кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення та на здійснення необхідних для підтримання її гідності та для вільного розвитку її особистості прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави (ст.22). Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966р. встановлює загальний обов'язок держав забезпечити здійснення прав, що передбачені цим пактом, у максимальних межах наявних ресурсів (п.1 ст.2).
Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.10.1979р. у справі «Ейрі проти Ірландії» також констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії» від 12.10.2004р.
Таким чином, соціальний захист осіб здійснюється державою в межах її соціально-економічних можливостей і обмеження розміру підвищення до пенсії позивача не може вважатися таким, що порушує його право на соціальний захист.
Крім того, слід відмітити, що у відповідності до ч.2 ст.99 КАС України (в редакції, що була чинна на час виникнення спірних правовідносин) для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатись про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ч.1 ст.100 КАС України (в редакції, що була чинна на час виникнення спірних правовідносин) пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін.
Апеляційним судом не приймаються до уваги доводи позивача про відсутність позовної давності на підставі ст.268 ЦПК України, оскільки під «іншими законами», які встановлюють строк звернення до адміністративного суду не можуть розумітися положення ст.19 ЦК України, тому що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, а адміністративний позов - звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах. Виходячи зі змісту ст.99 КАС України, інші закони - це закони, які встановлюють строки звернення до адміністративного суду з вимогою вирішити публічно-правовий спір.
Колегія суддів зазначає, що оскільки стосовно даного підвищення до пенсії ніякими нормативно-правовими актами, крім КАС України, не визначено строк звернення до суду, то під час вирішення спорів, які виникають із вказаних правовідносин слід застосовувати річний строк звернення до суду.
Позивач звернувся з позовом лише 16.07.2009р., а відповідачем подано клопотання про застосування строків звернення до адміністративного суду.
Доказів того, що ним був пропущений строк для звернення до суду з поважних причин, суду надано не було. Тому, з огляду на наведене, суд відмовляє в задоволенні позову в частині позовних вимог по 15.07.2008р. включно також і у зв'язку із пропуском строку встановленого ст.99 КАС України.
Згідно із ч.1 ст.71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтується її вимоги та заперечення.
Доводи апеляційної скарги спростовуються встановленими судом першої інстанції обставинами, наявними в матеріалах справи доказами та нормами права, зазначеними в мотивувальній частині оскаржуваного рішення суду.
Тому, враховуючи все вищенаведене, апеляційний суд приходить до переконання про безпідставність позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання дій відповідачів неправомірними та зобов'язання нарахувати та виплатити підвищення до пенсії як учаснику бойових дій в розмірі 150 відсотків мінімальної пенсії за віком.
Відповідно до ст.200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків рішення суду, а тому підстав для скасування постанови колегія суддів не вбачає і вважає, що апеляційну скаргу на неї слід залишити без задоволення.
Керуючись ст.ст.195, 197, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Старосамбірського районного суду Львівської області від 16 вересня 2010 року - без змін.
Ухвала апеляційного адміністративного суду набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі та може бути оскаржена до касаційної інстанції протягом двадцяти днів після набрання нею законної сили.
Головуючий суддя В.Я. Качмар
Суддя В.С. Затолочний
Суддя О.І. Мікула