20 травня 2013 р. Справа № 804/4903/13-а
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді судді суддіНіколайчук С.В. Горбалінського В.В. Чабаненко С.В.
при секретаріБринза О.В.
за участю представників:
від позивача від відповідача - перекладач - ОСОБА_1; Ануфрієва А.С. (дов. у справі); ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпропетровську адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про скасування рішення,-
08 квітня 2013 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов громадянки Сирії ОСОБА_1 до головного управління Державної міграційної служби України Дніпропетровської області, в якому позивачка просить скасувати рішення Державної міграційної служби України від 15.03.2013 року №132-13.
В обґрунтування позову зазначено, що Державна міграційна служба України під час прийняття рішення від 15.03.2013 №132-13 неповно з'ясувала всі обставини справи позивача, не врахувала ситуацію, що склалася в країні походження позивача та існувала на час прийняття рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тому позивач просить скасувати таке рішення.
Крім того, до відкриття провадження в адміністративній справі позивачка надала заяву про заміну відповідача - головного управління Державної міграційної служби України Дніпропетровської області на Державну міграційну службу України.
Розпорядженням №42д від 10.04.2013 року «Щодо призначення колегіального складу суддів за допомогою автоматизованої системи документообігу» призначено колегіальний розгляд справи №804/4903/13-а у складі: головуючий суддя - Ніколайчук С.В., судді - Чорна В.В., Барановський Р.А..
Ухвалою суду від 11.04.2013 року відкрито провадження у справі №804/4903/13-а та призначено справу до розгляду у судовому засіданні на 29.04.2013р.
25.04.2013 року до суду представник відповідача надала суду заперечення, в яких зазначено, що позивач в якості доказів не надала ніяких документів про цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою для переслідувань в країні громадянської належності по ознакам раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань; щодо позивача відсутні конвенційні ознаки для надання їй статусу біженця.
В зв'язку з перебуванням головуючого судді на лікарняному судовий розгляд справи відкладено на 16.05.2013 року.
Розпорядженням №62д від 15.05.2013 року «Щодо внесення змін до складу колегії суддів за допомогою автоматизованої системи документообігу» в зв'язку з перебуванням суддів Чорної В.В. та Барановського Р.А. у відрядженні здійснено заміну колегії по справі №804/4903/13-а на склад: головуючий суддя - Ніколайчук С.В., судді Горбалінський В.В., Чабаненко С.В..
В зв'язку з необхідністю витребування додаткових доказів від відповідача судовий розгляд справи відкладено на 20.05.2013 року.
Позивач позовні вимоги підтримала повністю та просила їх задоволити.
Представник відповідача проти позовних вимог заперечував та просив відмовити в їх задоволенні.
Заслухавши представників сторін, дослідивши чинне законодавство, матеріали справи, суд зробив висновок, що позов, підлягає задоволенню з наступних підстав:
18 жовтня 2012 року громадянка Сирії ОСОБА_1 звернулася до головного управління міграційної служби в Дніпропетровській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні разом з чоловіком ОСОБА_3
Відповідно до заяви, заявниця ОСОБА_1, громадянка Сирійської Арабської Республіки, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженка м. Хомс, прибула до України 31.07.2012 року по національному паспорту НОМЕР_1, який був виданий Департаментом імміграції та паспортів Міністерства внутрішніх справ Сирії, Хомс-центром 23.12.2011 року, в якому проставлено одноразову туристичну візу №Y00011432 типу «С» з 25.07.2012 року до 19.08.2012 року.
Громадянка ОСОБА_1 за національністю сирійка, за релігійним переконанням мусульманка, заміжня. В Сирії проживала в АДРЕСА_2 Склад сімї: чоловік - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, старший син - ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3, молодший син - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4
Мета прибуття в Україну це -гостьовий візит до дітей, які на даний час перебувають в Україні. Молодший син ОСОБА_2 навчається в Дніпропетровській медичній академії, старший син ОСОБА_4 отримав додатковий захист в Україні згідно рішення Державної міграційної служби №558-12 від 05.11.2012 року.
В Україні заявниця мешкає за адресою: АДРЕСА_1.
Судом встановлено, що позивачка володіє адміністративною процесуальною правоздатністю та дієздатністю відповідно до ст. 48 КАС України, а також скористався правом залучення до справи перекладача (ст. 15 КАС України).
Як вбачається зі справи, 19 лютого 2013 року за результатами розгляду матеріалів справи №10-12/04 громадянки Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1, яка звернулась із заявою щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, складено висновок, що заявниця за жодною із конвенційних ознак на батьківщині не переслідується; заявниця обрала України, як країну більш безпечну для того щоб перечекати військові події в Сирії; рівень небезпеки для заявниці не перевищує загального рівня небезпеки, в якій перебуває решта сирійського населення, таким чином вважають за доцільне відмовити у визнанні громадянки Сирії ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
15.03.2013 року рішенням Державної міграційної служби України підтримано висновок головного управління ДМС у Дніпропетровській області та громадянці Сирії ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз.4 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п. 1 та 13 ч.1 ст. 1 цього Закону, відсутні.
Представник відповідач зазначила, що при прийнятті рішення щодо позивачки було застосовано індивідуальний підхід.
Не погоджуючись з рішенням про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 15 березня 2013 року № 132-13 громадянка Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 звернулася з позовом до адміністративного суду.
Вирішуючи спір по суті суд керувався положеннями Конституції України, чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, серед яких: Статут Організації Об'єднаних Націй 1945 року, Конвенція про статус біженців 1951 року та Протокол щодо статусу біженців 1967 року, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року, Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 року, Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 року, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та Протокол до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1952 року, Протокол N 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, Протокол N 7 до Конвенції про захист прав і основоположних свобод, Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 року, Європейська Конвенція про здійснення прав дітей 1996 року, Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми, міжнародні договори України про видачу правопорушників, правову допомогу в кримінальних справах та реадмісію осіб, а також законами України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", "Про громадянство України", "Про імміграцію", "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", "Про протидію торгівлі людьми", Концепцією державної міграційної політики, схваленою Указом Президента України від 30 травня 2011 року N 622/2011, постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 2012 року N 70 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року N 1110 (Про затвердження Типового положення про пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні)", наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року N 649 "Про затвердження Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" та іншими нормативно-правовими актами, виданими на їх виконання.
Відповідно до положень статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" слід також застосовувати практику Європейського суду з прав людини як джерело права та ураховувати положення частини другої статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) щодо застосування принципу верховенства права.
Спеціальним законом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні є Закон України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року № 3671-VI.
Пунктом першим ст. 1 Закону № 3671-VI визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з п. 13 вказаної статті Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитись в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З пояснень представник відповідача з'ясовано, що позивачці неодноразово з серпня 2012 року продовжувався строк перебування в Україні, а з відповідним зверненням остання звернулась лише 18.10.2012 року.
Частиною п'ятою ст. 5 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно ст. 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Згідно із ч. 1 ст. 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин (ч. 7 ст. 7 вказаного Закону).
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 9 Закону № 3671-VI розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.
У ч. 1 ст. 10 Закону № 3671-VI визначено, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців.
Частиною п'ятою ст. 10 Закону № 3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка отримала повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і не використала право на його оскарження, повинна залишити територію України в установлений строк, якщо немає інших законних підстав для перебування в Україні, встановлених Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (ч. 16 ст. 10 Закону № 3671-VI).
З оскаржуваного рішення вбачається, що воно прийнято на підставі висновку щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 19 лютого 2013 року.
Відповідно до вказаного висновку, головним управлінням державної міграційної служби України в Дніпропетровській області Державної міграційної служби України за результатами розгляду особової справи позивача було встановлено, що у зв'язку з відсутністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та стосовно якої встановлено, що загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання-не існує, передбачених п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», заявниця обрала Україну, як країну більш безпечну для того щоб перечекати військові події в Сирії; рівень небезпеки для заявниці не перевищує загального рівня небезпеки, в якій перебуває решта сирійського населення, підстав для задоволення заяви позивача немає.
Заявниця з її чоловіком бажає залишитися на території України лише за для того щоб перечекати військові події, які ведуться в Сирії, до налагодження економічного становища у країні їх громадянської належності та як тільки ситуація поліпшиться вони мають намір повернутися в Сирію.
Врахувавши зміст висновку, суд не погоджується з твердженнями відповідача про те, що з матеріалів особової справи позивача, з урахуванням інформації по країні походження та індивідуальних обставин не вбачається існування розумної можливості того, що позивачу буде спричинено шкоду або неприйнятті страждання у разі його повернення в країну громадянської належності, з огляду на наступне:
згідно з положеннями Конвенції про статус біженців, до якої Україна приєдналася 10 січня 2002 року, та статті 1 Закону України «Про біженців» визначається наступні підстави, за наявності хоча б однієї з яких особа має право отримати статус біженця:
- знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання;
- неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження;
- наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
- побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
При цьому, немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням під час вирішення таких спорів.
Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Пунктом 4 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їхньому життю, безпеці чи свободі.
Обов'язок доказування в адміністративному судочинстві визначений статтею 71 КАС України і розподіляється таким чином: позивач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує позовні вимоги, тобто підставу позову; відповідач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти позову.
Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року N 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Може бути використана інформація про країну походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.
При цьому необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.
Проаналізувавши висновок суб'єкта владних повноважень суд відзначає, що п. 3 висновку «аналіз інформації по країні походження» викладено на підставі застарілих джерел за переважно за жовтень 2012 року, листопад 2012 року, грудень 2012 року (лише одне посилання за лютий 2013 року), в той час як висновок складено 19.02.2013 року, а оскаржуване рішення прийнято 15.03.2013 року.
Як самостійно з'ясовано судом, по офіційним даним конфлікт в Сирії розпочалася 15 березня 2011 року з демонстрацій, які були частиною Арабської весни, та переріс у повстання та громадянську війну в 2012 році. Протестувальники вимагали відставки Президента Башара аль-Ассада та завершення майже 50-річного однопартійного правління Баатистів. Оскільки протести не припинялися, для їхнього придушення сирійський уряд почав застосовувати танки та снайперів. В особливо неспокійних областях було перекрито воду та електроенергію, і сили безпеки вдалися до конфіскації борошна та продуктів харчування. Сирійська армія взяла в облогу зокрема міста Дару, Думу, Баніяс, Хаму, Хомс, Халеб, Талкалах, Ідліб, Ар-Растан, Джиср-аш-Шугур, Дайр-аз-Заур, Латакію. За даними ООН, на початок березня 2013 року загинуло в ході громадянської війни понад 70.000 сирійців. Кількість біженців досягла 1.000.000 осіб, переважна більшість осіла в сусідньому Лівані, також в Йорданії, Туреччині та інших суміжних країнах. Кількість втікачів значно зросла з початку 2013 року, в січні-лютому 2013 їх кількість склала 420.000 осіб. Понад 2.500.000 сирійців змушені були переселитися в спокійніші райони всередині країни.
Мільйони людей покинули країну, мільйони мігрували в межах самої Сирії та тисячі продовжують перетинати кордон країни щоденно. Сирія рухається по спіралі за напрямом до повномасштабної катастрофи, - заявив верховний комісар ООН по справам біженців Антоніу Гутерриш.
Місто Хомс постраждало найбільше, у ньому були зосереджені сили опозиції. Країна перебуває в стані громадянської війни.
Урядові війська припинили бойові дії в сирійських містах, стверджують активісти в столиці країни Дамаску, а також у містах Хомс, Ідліб і Хама, які раніше перебували під облогою урядових військ. Протистояння влади і опозиції тривало в Сирії більше року. За цей час загинуло понад 9 тис. сирійців. Міста, де проходили бойові дії майже повністю зруйновані. Найбільше постраждало місто Хомс - в центрі західної Сирії. У Хомсі були зосереджені сили опозиції. Місто перебувало в облозі 27 днів і в підсумку був зачищений, хоча опозиціонери намагалися відтягнути від нього увагу урядових військ, влаштовуючи бій в інших районах. Під час облоги Хомс був позбавлений будь-якого зв'язку з зовнішнім світом.
Суд також бере до уваги пояснення позивача в підтвердження своєї позиції, про те, що вона з чоловіком втекли від смерті, так як в Сирії в даний момент йде громадянська війна. Їх дім в м. Хомс, зруйнований, робота втрачена (були власні намагазини техніки), неможливо найти спокійний район в Сирії, так як влада переслідує всіх та всюди. Вони змогли відкрити туристичну візу в Україну, де проживають їх діти та, таким чином, скористались шансом виїхати за межі Сирії. Вони живуть на засоби, які накопили в Сирії. Двоюрідний брат жив в м. Хомс і загинув, найближчі родичі виїхали в Йорданію, як повідомили родичі в м. Хомс повернутись не можливо, так як дорога туди закрита, мирне населення розстрілюють. Крім того, рішенням Державної міграційної служби України №558-12 від 05.11.2012 року старшому сину ОСОБА_4 надано додатковий захист в Україні.
Усе вище викладене свідчить про те, що в країну походження позивачки повернутись не може, оскільки існують обставини, які загрожують її життю, безпечні, однак дані обставини відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення не були враховані.
Також, слід звернути увагу, що підстави, визначені ст. 6 Закону, у позивачки відсутні, що відповідачем не заперечується.
Частиною другою статті 4 цього Закону закріплене право біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист на возз'єднання сімей. Зокрема, передбачено, що члени сім'ї особи, яку визнано біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист в Україні, мають право з метою возз'єднання сім'ї в'їхати на територію України і бути визнаними біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, або отримати тимчасовий захист, крім осіб, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; які вчинили тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів; які винні у вчиненні дій, що суперечать цілям та принципам Організації Об'єднаних Націй, визначених у Статуті Організації Об'єднаних Націй.
Право на возз'єднання сім'ї, тобто на в'їзд та тимчасове або постійне проживання в Україні членів сім'ї іноземця або особи без громадянства, які проживають в Україні на законних підставах, передбачено також статтею 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства". Це право виникає незалежно від того, коли виникли сімейні відносини - до чи після прибуття іноземця або особи без громадянства до України.
Згідно з пунктом 24 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" до членів сім'ї біженця чи особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, належать: чоловік (дружина), діти, віком до вісімнадцяти років за умови, що вони не перебувають у шлюбі і знаходяться на утриманні, повнолітні діти, які не перебувають у шлюбі, якщо вони через фізичний стан об'єктивно не здатні задовольняти свої потреби, непрацездатні батьки та інші особи, які перебувають під їх опікою чи піклуванням, як це визначається національним законодавством і звичаями відповідної країни.
Однак таке визначення не охоплює всіх можливих випадків сімейних відносин, за якими особа в контексті Конвенції про статус біженців 1951 року може відповідати критеріям статусу члена сім'ї біженця. Водночас варто враховувати також більш широке коло осіб, що можуть вважатися членами сім'ї іноземця та особи без громадянства для цілей возз'єднання сім'ї.
При винесенні спірного рішення відповідачем не вирішено питання щодо права позивачки, сини якої, проживають на Україні, а старший отримав статус особи, яка потребує додаткового захисту, на возз'єднання сім'ї.
Згідно із ч. 11 ст. 9 Закону № 3671-VI після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно із ч. ч. 3 ст. 10 Закону № 3671-VI у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.
В даному випадку відповідачем, крім співбесіди з позивачкою, не було поставлено вимоги щодо надання додаткових відомостей ні від позивача, ні від органів державної влади для уточнення інформації щодо ситуації у країні громадянської належності та проживання позивача станом на час прийняття оскаржуваного рішення.
Крім того, при прийнятті рішення від 15 березня 2013 року №132-13 відповідачем не надано оцінку листа управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області, в якому зазначено що у вказаному органі відсутня інформація, яка згідно ст. 6 Закону може перешкоджати отриманню статусу біженця або додаткового захисту в Україні, громадянки Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1.
Враховуючи усе викладене вище, суд приходить до висновку, що відповідачем не досліджено належним чином та не перевірено, який рівень небезпеки існував у країні громадянства чи попереднього проживання позивачки, станом на час прийняття оскаржуваного рішення, інформація у висновку викладена не об'єктивно, з чого вбачається недотримання принципу індивідуального підходу до позивачки.
Оцінюючи інформацію, яку повідомила позивачка стосовно своєї справи, суд вважає її загальновідомою та правдоподібною.
Позивачкою надано всі докази, які були в її розпорядженні, отже, відповідач дійшов безпідставного висновку про очевидну необґрунтованість заяви позивачки щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку із відсутністю обґрунтованих побоювань, що передбачені п.1 чи п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту», зокрема, не вирішив право позивачки на возз'єднання сім'ї.
Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За таких обставин, суд вважає, що відповідач неправомірно виніс рішення від 15.03.2013 року №132-13 «Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».
Від-так, позовні вимоги належить задоволити.
Керуючись ст.ст.2, 8-12, 69, 71, 72, 86, 159-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов громадянки Сирії ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про скасування рішення - задоволити повністю.
Скасувати рішення Державної міграційної служби України від 15.03.2013 року №132-13.
Постанова суду може бути оскаржена до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Дніпропетровський окружний адміністративний суд з одночасним направленням копії апеляційної скарги особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі складення постанови у повному обсязі, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
У разі якщо справа розглядалась судом за місцезнаходженням суб'єкта владних повноважень і він не був присутній у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, але його було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо у суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.
Постанова суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Повний текст постанови складено 24 травня 2013 року
Суддя Суддя Суддя С.В. Ніколайчук В.В. Горбалінський С.В. Чабаненко