Категорія - 41 Головуючий у 1 інстанції - Наумова О.С.
Доповідач - Зінов'єва А.Г.
30 травня 2013 року Апеляційний суд Донецької області в складі:
головуючого судді: Зінов'євої А.Г.
суддів: Азевича В.Б..
Ларіної Н.О.
при секретарі: Стрижак О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Донецьку апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Гірницького районного суду м. Макіївки Донецької області від 30 жовтня 2012 року по справі за позовом ОСОБА_3 до Макіївської міської ради (далі Рада) та товариства з обмеженою відповідальністю (далі ТОВ) "Інвестстрой-2011" про визнання права користування жилим приміщенням,-
У жовтні 2012 року ОСОБА_3 звернулася до суду з вищевказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що будучи зареєстрованою в квартирі АДРЕСА_2, вона фактично з 1982 року постійно проживає в квартирі №3 за цією ж адресою, основним наймачем якої є ОСОБА_2 З 1999 року остання в спірній квартирі не проживає, оскільки виїхала на інше постійне місце проживання. За місцем своєї фактичної реєстрації вона проживати не може за сімейними обставини. Питання щодо її реєстрації в квартирі ОСОБА_2 між нею та останньою не вирішувалося. Між тим, оскільки вона тривалий час мешкає в квартирі №3, сплачує комунальні послуги та підтримує квартиру у належному стані, просила визнати за нею право користування даним жилим приміщенням.
Рішенням Гірницького районного суду м. Макіївки від 30 жовтня 2012 року позовні вимоги ОСОБА_3 були задоволені: за позивачкою визнано право користування жилим приміщенням, зокрема, квартирою АДРЕСА_1.
Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_2 принесла апеляційну скаргу, в якій просила рішення суду скасувати як таке, що не відповідає вимогам діючого законодавства та фактичним обставинам справи, яким суд дав неправильну правову оцінку. Просила ухвалити нове рішення, яким ОСОБА_3 у задоволенні позову відмовити.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги ОСОБА_2 посилалася на те, що задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3, суд першої інстанції не звернув уваги на правовий статус квартири. На підставі свідоцтва про право власності на житло від 03.12.1999 р. квартира АДРЕСА_1 належить їй та її донці ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності, набутого ними в порядку приватизації. Суд також не звернув уваги на те, що позивачка в спірній квартирі зареєстрованою не була, оскільки вона, як власник житла, діюча також як опікун своєї малолітньої на той час дитини, такої згоди ніколи не давала. У суду першої інстанції не було підстав для задоволення вимог ОСОБА_3, оскільки останньою на підтвердження позову не надано належних доказів. В спірній квартирі позивачка проживала тимчасово за сімейними обставинами, оскільки мала напружені стосунки зі своїм чоловіком.
В судовому засіданні ОСОБА_2 апеляційну скаргу підтримала і просила її задовольнити у повному обсязі.
Позивачка проти апеляційної скарги не заперечувала, посилаючись на те, що про право власності ОСОБА_2 на спірну квартиру їй відомо не було.
Відповідачі до судового засідання не прибули, про день, час та місце слухання справи повідомлені належним чином.
Заслухавши доповідача, сторони, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що скарга підлягає задоволенню, а рішення суду скасуванню з ухваленням нового з наступних підстав.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка вселилася в квартиру АДРЕСА_1 за згодою своєї племінниці ОСОБА_2, яка є основним наймачем даної квартири і з якою ОСОБА_3 проживала однією сім'єю. Оскільки основний наймач в квартирі не проживає, позивачка вселилася у квартиру на законних підставах, як член сім'ї основного наймача, суд визнав за ОСОБА_3 право користування на дане житло.
Між тим, такі висновки суду не відповідають як фактичним обставинам справи, так і нормам матеріального права, що відповідно до вимог п.п.3,4 ч.1 ст. 309 ЦПК України, є підставами для скасування рішення з ухваленням нового.
Так, при розгляді справи судом першої інстанції було встановлено, що ОСОБА_3 зареєстрована в квартирі АДРЕСА_2 і є основним її наймачем. Крім неї у вказаній квартирі зареєстровані: з 1976 р. її чоловік - ОСОБА_5, знятий з реєстрації 06.12.2011 р.; з 1994 р. її син - ОСОБА_3 та з 2011 р. її онук - ОСОБА_6 На підставі рішення виконкому Макіївської міської ради №1028/9 від 05.11.2003 р. ОСОБА_3, яка мешкає за адресою; АДРЕСА_3, призначено опікуном малолітнього онука ОСОБА_6, оскільки щодо нього син та невістка позивачки були позбавлені батьківських прав. З 2010 р. позивачка та її онук прийняті на облік, як потребуючи поліпшення житлових умов. Згідно акту житлового органу від 16.05.2012 р. ОСОБА_2 в квартирі АДРЕСА_1 ніколи не проживала, тоді як ОСОБА_3 більш двадцяти років проживає в даній квартирі зі своїм онуком і по вказаній квартирі відсутня заборгованість за комунальні послуги.
Відповідно до вимог ч.1 ст. 63 ЖК України, предметом договору найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду є окрема квартира або інше ізольоване жиле приміщення, що складається з однієї чи кількох кімнат, а також одноквартирний жилий будинок.
Спірна квартира АДРЕСА_1 була надана у користування ОСОБА_2 в 1995 році на підставі ордеру. Остання в 1999 році разом з малолітньою на той час дитиною скористалася своїм правом, передбаченим Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19 червня 1992 року і на підставі наказу від 02.12.1999 р. №41 отримала свідоцтво про право власності на житло від 03.12.1999 р. Право спільною власності на вказану квартиру за ОСОБА_2 та ОСОБА_4 зареєстроване належним чином і ніким не оспорене. Тобто спірна квартира набула статусу приватної власності.
Згідно ст. 150 ЖК України, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Як вбачається з вимог ст. 155 ЖК України, жилі будинки (квартири), що є у приватній власності громадян, не може бути в них вилучено, власника не може бути позбавлено права користування жилим будинком (квартирою), крім випадків, установлених законодавством Союзу РСР і Української РСР.
При цьому, відповідно до вимог ст. 156 ЖК України, члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. Члени сім'ї власника будинку (квартири) зобов'язані дбайливо ставитися до жилого будинку (квартири). Повнолітні члени сім'ї власника зобов'язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і придомової території та проведенню ремонту. Спори між власником та членами його сім'ї про розмір участі в витратах вирішуються в судовому порядку.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу (дружина наймача, їх діти і батьки). Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Виходячи з п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» №2 від 12.04.85 р., вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п.15 постанови від 1 листопада 1996 р. №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Однак відсутність письмової згоди членів сім'ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.
Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Як вбачається з матеріалів справи позивачкою ОСОБА_3 не надано жодного доказу, крім довідок про відсутність заборгованості по оплаті комунальних послуг по квартирі АДРЕСА_1, на підтвердження своїх вимог про визнання за нею права користування даною квартирою.
Виходячи з встановлених судом першої інстанції обставин, ОСОБА_2, яка є власником спірної квартири, виїхала з вказаного жилого приміщення і знята з реєстрації 05.01.2000 р. В 1999 році, що не оспорюється сторонами у спірну квартиру тимчасово, у зв'язку з виниклими напруженими стосунками між подружжям, вселилася позивачка, яка була зареєстрована в квартирі №4 за цією ж адресою, в якій продовжувала та продовжує зберігати за собою право на житло.
Крім того, в ході слухання справи, позивачкою не надано доказів на підтвердження її статусу члена сім'ї власника спірної квартири (які навіть не знаходяться у родинних відносинах), а також інших обставин, які відповідно до діючого законодавства свідчили б про виникнення в неї права на користування жилим приміщенням в спірній квартирі.
За вказаних обставин у суду першої інстанції не було підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_3
Більш того, відповідно до вимог ст. 30 ЦПК України, сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Згідно ст. 32 ЦПК України, позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів; права і обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; предметом спору є однорідні права і обов'язки.
Аналізуючи вказану норму закону, сторонами по справі є особи, чиїх інтересів стосується виниклий спір.
Як вбачається з матеріалів справи, власниками спірної квартири є ОСОБА_2 та її донька ОСОБА_4, чиїх інтересів стосується виниклий спір і яких суд не притягнув до участі в справі. Визнавши право користування на спірну квартиру за ОСОБА_3, суд фактично порушив права апелянта як власника, що суперечить вимогам діючого законодавства.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 303-304, 307 ч.1 п.2, 309 ч.1 п.п. 3,4, 313, 314 ч.2, 316 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Гірницького районного суду м. Макіївки Донецької області від 30 жовтня 2012 року скасувати.
ОСОБА_3 у задоволенні позову, пред'явленого до Макіївської міської ради та товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестстрой-2011» про визнання права користування жилим приміщенням, відмовити.
Рішення набирає законної сили з дня його проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання чинності.
Головуючий:
Судді: