Категорія - 20 Головуючий у 1 інстанції - Єфименко В.І.
Доповідач - Зінов'єва А.Г.
30 травня 2013 року Апеляційний суд Донецької області в складі:
головуючого судді: Зінов'євої А.Г.
суддів: Азевича В.Б.
Ларіної Н.О.
при секретарі: Стрижак О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Донецьку апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Великоновосілківського районного суду Донецької області від 25 квітня 2013 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором купівлі-продажу та по зустрічному позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди у зв'язку із застосуванням двосторонньої реституції,-
У лютому 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вищевказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що 20.09.2010 р. між ним та відповідачкою був укладений договір купівлі-продажу, посвідченого секретарем Новопетриківської сільської ради Великоновосілківського району. На виконання вказаного договору ним відповідачці було передано 25000 грн., а останньою йому - державний акт на землю. З вказаного часу і по 2012 р. він користувався земельною ділянкою. Згодом з'ясувалося, що відповідачка належним чином своє право власності на земельну ділянку не оформила, про що йому відомо не було і рішенням Великоновосілківського районного суду від 16 липня 2012 року його було зобов'язано повернути Державний акт на землю, виданий на ім'я ОСОБА_4 За вказаних обставин просив стягнути з відповідачки на його користь 25000 грн., отримані нею на підставі вищевказаного договору. Крім того, просив стягнути на його користь судові витрати в розмірі 2000 грн., понесені ним на оплату правової допомоги.
У березні 2013 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, мотивуючи свої вимоги тим, що договір, який ОСОБА_3 вважає договором купівлі-продажу є недійсним. За вказаних обставин останній незаконно користувався земельною ділянкою та збирав на ній врожай. Просила застосувати двосторонню реституцію у зв'язку з недійсністю договору і стягнути з ОСОБА_3 на її користь не отриманий дохід в розмірі 5638 грн. 70 коп. Крім того, в рахунок відшкодування моральної шкоди просила стягнути на її користь грошову компенсацію в розмірі 5000 грн. та стягнути судові витрати.
Рішенням Великоновосілківського районного суду від 25 квітня 2013 року позовні вимоги ОСОБА_3 були задоволені: з ОСОБА_2 на його користь стягнуто 25000 грн. та судові витрати: на правову допомогу - 2000 грн. і судовий збір - 250 грн., а всього стягнути 27250 грн. У задоволенні зустрічного позову - відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду, відповідачка принесла апеляційну скаргу, в якій просили рішення суду скасувати як таке, що не відповідає вимогам діючого законодавства та фактичним обставинам справи, яким суд дав неправильну правову оцінку. Просили ухвалити нове рішення, яким задовольнити зустрічний позову повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги відповідачка посилалася на те, що суд першої інстанції, правильно дійшовши висновку про нікчемність договору, укладеного між сторонами, безпідставно застосував двосторонню реституції лише на користь позивача. Відмовляючи у задоволенні її вимог з тих підстав, що вона не є власником земельної ділянки, суд першої інстанції не звернув уваги на неможливість оформлення такого права з підстав утримання ОСОБА_3 Державного акту на землю. При цьому, суд першої інстанції безпідставно не перевірив факт звернення її в 2007 р. до нотаріальної контори як єдиної спадкоємиці після смерті своїх батьків та не викликав свідків, які б підтвердили факт використання ОСОБА_3 земельної ділянки. Крім того, відмовляючи у стягненні на її користь грошової компенсації в рахунок відшкодування моральної шкоди, суд виходив з того, що на договірні відносини дана норма не розповсюджується. При цьому суд не звернув уваги, що моральну шкоду їй завдано тривалим невиконанням ОСОБА_3 рішення суду про витребування Державного акту, що завдає їй додаткових фізичних та матеріальних витрат, принижує її честь та гідність. Судом також на користь позивача стягнуто витрати на правову допомогу в розмірі 2000 грн., що суперечить діючому законодавству. Крім того, суд не звернув уваги на правовий статус представника позивача, який діяв на підставі довіреності.
В судовому засіданні представник відповідачки апеляційну скаргу підтримав і просив її задовольнити у повному обсязі.
Представник позивача проти апеляційної скарги заперечував, просив її відхилити, а рішення суду залишити без зміни.
Заслухавши доповідача, сторони, дослідивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що скарга підлягають частковому задоволенню, а рішення суду в частині стягнення судових витрат зміні з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, суд правильно визначив правовідносини, які виникли між сторонами, надав їм відповідну оцінку і обґрунтовано задовольнив позов ОСОБА_3
Разом з тим, при вирішення питання щодо судових витрат, суд неправильно застосував норми матеріального і процесуального права, що відповідно до вимог п.4 ч.1 ст. 309 ЦПК України, є підставами для зміни судового рішення в цій частині.
При розгляді справи судом було встановлено, що на підставі рішення Новопетриківської сільської ради №1У/9-40 від 16.04.2003 р., зареєстрованого в книзі записів реєстрації державних актів за №290 від 18.09.2003 р. на ім'я ОСОБА_4 був виданий державний акт на земельну ділянку ДН №026719. ОСОБА_2 є рідною донькою ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. і після його смерті відкрилася спадщина, зокрема на вищевказану земельну ділянку. Відповідачка у встановлені діючим законодавством строки звернулася до нотаріальної контори із заявою, однак свідоцтво про право власності в порядку спадкування не отримала.
На підставі заяви від 20.09.2010 р., посвідченої секретарем Новопетриківської сільської ради Великоновосілківського району між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, на виконання якого остання отримала від позивача 25000 грн., передавши йому при цьому Державний акт на землю, виданий на ім'я ОСОБА_4 З вказаного часу і по 2012 р. позивач користувався земельною ділянкою.
Рішенням Великоновосілківського районного суду від 16 липня 2012 року ОСОБА_3 зобов'язано повернути ОСОБА_2 оригінал державного акту на земельну ділянку ДН №026719, виданий на підставі рішення Новопетриківської сільської ради №1У/9-40 від 16.04.2003 р., зареєстрованого в книзі записів реєстрації державних актів за №290 від 18.09.2003 р. на ім'я ОСОБА_4
Відповідно до вимог ч.1 ст. 1261 ЦК України, у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Згідно ч.1 ст. 1225 ЦК України, право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.
Як вбачається з вимог ч.1 ст. 1297 ЦК України, спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
При цьому, відповідно до ст. 1299 ЦК України, якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, спадкоємець зобов'язаний зареєструвати право на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна. Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна.
Як встановлено судом першої інстанції в ході слухання справи, ОСОБА_4, після смерті якого залишилася спадщина, зокрема, у вигляді земельної ділянки, заповіт щодо неї не укладав. ОСОБА_5 є донькою померлого і єдиною спадкоємицею інші спадкоємці відмовилися від прийняття спадщини на її користь), яка в межах законодавчо встановленого строку звернулася із заявою до нотаріальної контори про прийняття спадщини. Незважаючи на те, що до переліку спадкового майна входять предмети нерухомості (земельна ділянка), ОСОБА_6 свідоцтво про право на спадщину не отримала і своє право власності належним чином не зареєструвала.
Виходячи з наведеного, оскільки відповідно до ч.4 ст. 334 ЦК України, права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону, то відповідачка на день виникнення між сторонами правовідносин права власності на земельну ділянку не набула.
Відповідно до вимог ч.1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Згідно ст. 210 ЦК України, правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
Виходячи з встановлених судом першої інстанції обставин та враховуючи вимоги діючого законодавства, позивачка, не оформивши своє право власності на земельну ділянку не мала права вчиняти будь-які правочини щодо неї, оскільки, згідно вимог ст. 317 ЦК України, лише власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Вказані обставини, відповідно до ч.3 ст. 61 ЦПК України, не підлягають доказуванню, оскільки встановлені рішенням Великоновосілківського районного суду від 16 липня 2012 року.
Відповідно до заяви (договору купівлі-продажу) від 20.09.2010 р., посвідченої секретарем Новопетриковської сільської ради Великоновосілківського району ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_3 в рахунок продажу земельного паю, належного їй на праві власності в порядку спадкування 25000 грн.
Згідно ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Як вбачається з вимог ст. 657 ЦК України, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
При цьому, відповідно до ч.2 ст. 209 ЦК України, нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.
Виходячи з наданих сторонами доказів, судом першої інстанції встановлено, що 20 вересня 2010 р. між сторонами фактично був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки за 25000 грн., посвідчений компетентною особою.
Разом з тим, згідно п.15 Перехідних положень Земельного Кодексу України (в редакції за станом на день виникнення правовідносин - 20.09.2010 р.), до набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель, але не раніше 1 січня 2012 року, не допускається, зокрема купівля-продаж земельних ділянок, які перебувають у власності громадян земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб. Купівля-продаж або іншим способом відчуження зазначених земельних ділянок та земельних часток (паїв), запроваджується за умови набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель, але не раніше 1 січня 2012 року, визначивши особливості обігу земель державної та комунальної власності і земель товарного сільськогосподарського виробництва.
Угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження зазначених земельних ділянок та земельних часток (паїв), в частині їх купівлі-продажу та іншим способом відчуження, а так само в частині передачі прав на відчуження цих земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення).
Згідно ч.2 ст. 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Таким чином, оскільки договір купівлі-продажу між сторонами був укладений в період накладення заборони на відчуження і його недійсність прямо передбачена законом, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що укладений між сторонами правочин є нікчемним.
При цьому, відповідно до ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.
Відповідно до ч.1 ст. 236 ЦК України, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Враховуючи наведене та встановлені судом першої інстанції обставини, укладений між сторонами правочин щодо купівлі-продажу земельної ділянки, яка належала на праві власності ОСОБА_4, є нікчемним, тобто недійсним з моменту його вчинення і таким, що не створює юридичних наслідків.
За вказаних обставин суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 і стягнув з ОСОБА_2 на його користь отримані за нікчемним правочином купівлі-продажу кошти.
Стосовно зустрічних позовних вимог ОСОБА_2, то суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у їх задоволенні.
Згідно вимог ст. 125 ЗК України (в редакції за станом на день виникнення правовідносин), право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Відповідно до ч.2 ст. 126 ЗК України, право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж, цільового призначення, посвідчується, зокрема (у даному випадку) свідоцтвом про право на спадщину.
При цьому, на підставі ч. 5 ст. 1268 ЦК України спадщина належить спадкоємцю незалежно від часу її прийняття з часу відкриття спадщини., але право розпорядження нерухомим майном виникає з часу його державної реєстрації (ч. 2 ст. 1299 ЦК України).
Виходячи з наведеного та встановлених судом першої інстанції відповідачка ОСОБА_2 у встановленому законом порядку не набула права власності на спірну земельну ділянку і не мала право укладати щодо неї правочини.
Аналізуючи вищевикладені норми діючого законодавства, тільки власнику належить право розпорядження своїм майном.
Крім того, згідно принципу двосторонньої реституції при недійсному правочині, повертають отримане. Припинивши користування земельною ділянкою, ОСОБА_3 фактично повернув ОСОБА_2 земельну ділянку, що останньою не заперечувалося в судовому засіданні в суді першої інстанції. Доказів наявності права на отримання доходів із земельної ділянка у зв'язку з її поверненням ОСОБА_2 не довела.
Таким чином, у даному випадку можливе лише застосування ч.2 ст. 216 ЦК України (якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною). Тобто, відшкодування шкоди проводиться на загальних підставах: у повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи.
В ході слухання справи відповідачкою ОСОБА_2 не надано доказів наявності в діях ОСОБА_3 трьох безумовних підстав для відшкодування матеріальної шкоди, як і не надано доказів спричинення моральної шкоди.
Виходячи з наведеного доводи апелянта про безпідставне застосування двосторонньої реституції лише на користь позивача є необґрунтованими, як і доводи про відмову суду у виклику свідків на підтвердження факту користування ОСОБА_3 спірною земельною ділянкою.
Апеляційний суд не може прийняти до уваги доводи ОСОБА_2 про неможливість оформлення права власності з підстав утримання ОСОБА_3 Державного акту на землю, оскільки вони безпідставні. Державний акт знаходився у ОСОБА_2 до моменту укладення нікчемного правочину, тобто до 20.09.2010 р., тоді як спадщина щодо земельної ділянки відкрилася ІНФОРМАЦІЯ_1. (день смерті спадкодавця). За вказаних обставин протягом більш двох років ОСОБА_2 не позбавлена була можливості оформлення права спадкування у встановленому законом порядку, як і реєстрації свого права власності на спадкове майно.
Безпідставні доводи ОСОБА_2 про відмову суду у витребуванні належних, на її думку, доказів на підтвердження факту її звернення до нотаріальної контори в 2007 р., оскільки вказані обставини сторонами не оспорюються.
Апеляційний суд також не може прийняти до уваги доводи відповідачки про спричинення їй моральної шкоди у зв'язку з тривалим невиконанням ОСОБА_3 рішення суду про витребування Державного акту, що завдає їй додаткових фізичних та матеріальних витрат, принижує її честь та гідність, оскільки вони необґрунтовані. Виходячи з позовної заяви ОСОБА_2, нею ставилося питання про відшкодування моральної шкоди з підстав недійсності (нікчемності) правочину.
Таким чином, рішення суду в частині стягнення 25000 грн. на користь ОСОБА_3 та відмови у задоволенні зустрічного позову відповідає вимогам діючого законодавства і підстав для його скасування не має. Доводи апеляційної скарги в цій частині висновків суду не спростовують.
Разом з тим, доводи апелянта щодо розміру витрат на правову допомогу заслуговують уваги і підлягають задоволенню.
Відповідно до вимог ч.1 ст. 88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
Згідно ст. 79 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать, зокрема, витрати на правову допомогу.
Як вбачається з вимог ст. 84 ЦПК України, витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» від 20 грудня 2011 року, розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.
Як вбачається з матеріалів справи, правову допомогу позивачеві ОСОБА_3 надавала адвокат ОСОБА_7, яка діяла на підставі договору про надання такої допомоги та свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, незважаючи на наявність також і довіреності.
До матеріалів справи долучена квитанція про оплату правової допомоги у розмірі 2000 грн. (зокрема складання позовної заяви та консультації) та згідно журналів судових засідань, представником витрачено 2 год. 30 хв. на участь в судових засіданнях (28.03.2013 р. -30 хв., 25.04.2013 р. - 2 год.). Виходячи з встановленого з січня 2013 р. розміру мінімальної заробітної плати, витрати на правову допомогу у судовому засіданні будуть складати - 1147 грн. (1147 грн. х 40% х 2 год. 30 хв.). Саме така сума підлягає стягненню на користь позивача, оскільки розрахунків витраченого часу на вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді не надано.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 303-304, 307 ч.1 п.3, 309 ч.1 п.4, 313, 314 ч.2, 316 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Великоновосілківського районного суду Донецької області від 25 квітня 2013 року в частині стягнення витрат на правову допомогу змінити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 25000 грн. - кошти, отриманні за нікчемним правочином, 1147 грн. - витрати на правову допомогу та 250 грн. - судовий збір, а всього стягнути 26397 (двадцять шість тисяч триста дев'яносто сім) грн.
В іншій частині рішення суду залишити без зміни.
Рішення набирає законної сили з дня його проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання чинності.
Головуючий:
Судді: