Справа №0907/5130/2012
Провадження №22ц/779/1069/2013
Категорія 39
Головуючий у І інстанції Максимчин Ю.Д.
Суддя-доповідач Горейко М.Д.
29 травня 2013 року м. Івано-Франківськ
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:
Головуючої Горейко М.Д.
Суддів: Горблянського Я.Д., Ковалюка Я.Ю.
Секретаря Мельник О.В.
з участю апелянта ОСОБА_2, її представника ОСОБА_3, позивача ОСОБА_4 та його представника ОСОБА_5,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації і відшкодування моральної шкоди за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 18 березня 2013 року, -
23 березня 2013 року ОСОБА_4 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації і відшкодування моральної шкоди.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 17 грудня 2003 року він зареєструвався як фізична особа-підприємець. Згідно договору дарування від 28.12.2004 року він отримав у власність нежитлові приміщення, що знаходяться в будинку АДРЕСА_1 які почав використовувати для підприємницької діяльності. Рішенням Івано-Франківської міської ради від 26.12.2007 року №628 йому дозволено проведення проектно-пошукових робіт - для реконструкції з добудовою торгових приміщень на АДРЕСА_1 та зобов'язано до початку проведення будівельних робіт оформити право користування земельною ділянкою згідно з цільовим призначенням. В лютому 2010 року на підставі рішення №29-XLVII від 23.02.2010 року між ним та Івано-Франківською міською радою було укладено два договори сервітутного користування прибудинковою територією строком на 10 років. Виготовивши необхідну технічну документацію, в квітні 2011 року він одержав дозвіл на виконання підготовчих робіт, а в липні цього ж року інспекцією держархбудконтролю було затверджено декларацію про початок виконання будівельних робіт.
Однак, відповідачка ОСОБА_2, переслідуючи корисливу мету, почала налаштовувати проти нього мешканців будинку, ініціювати судові позови та поширювати щодо нього неправдиву інформацію, яка принижує його честь, гідність та ділову репутацію. Так, починаючи з серпня 2011 року ОСОБА_2 періодично вивішувала на вхідних дверях будинку листівки, які виготовлені способом комп'ютерного набору, розповсюджуючи про нього неправдиву та недостовірну інформацію. Зокрема, про те, що:
-«історія з проектуванням та будівництвом почалася з протиправних, злочинних, в зговорі з підприємцем (мається на увазі його) дій посадових осіб відділу архітектури і містобудування виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради та колишнього його начальника ОСОБА_6»;
-«можна гадати в які суми хабарів обійшлися ОСОБА_4 описані вище «діяння» і в які суми обходиться нинішнє «бездіяння» міських чиновників, працівників інспекції держархбудконтролю, прокуратури».
В іншій листівці відповідачка вказала: «промахи чиновників… стимульовані грошима п/п ОСОБА_4» і т.д.
Продовжуючи поширювати про нього недостовірну інформацію, ОСОБА_2 вивісила на своєму вікні плакат наступного змісту: «ОСОБА_4! Суддів підкупиш! А Божий суд зможеш?»
Поширена відповідачкою в листівках та плакатах інформація зводиться до того, що він є хабародавцем, проводить незаконну діяльність з використанням належного йому майна, підкуповуючи при цьому посадових осіб органів місцевого самоврядування та правоохоронних органів. Таким чином відповідач вчинила порушення його особистих немайнових прав, чим завдала йому моральної шкоди, яку він оцінив у 20000 грн.
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 18 березня 2013 року задоволено частково позов ОСОБА_4 Вирішено зобов'язати ОСОБА_2 поширену відносно ОСОБА_4 недостовірну інформацію про те, що:
-«історія з проектуванням та будівництвом почалася з протиправних, злочинних, в зговорі з підприємцем (мається на увазі його) дій посадових осіб відділу архітектури і містобудування виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради та колишнього його начальника ОСОБА_6»;
-«можна гадати в які суми хабарів обійшлися ОСОБА_4 описані вище «діяння» і в які суми обходиться нинішнє «бездіяння» міських чиновників, працівників інспекції держархбудконтролю, прокуратури».
-що «промахи чиновників… стимульовані грошима п/п ОСОБА_4»;
-що я «купив суддів»(«ОСОБА_4! Суддів підкупиш! А Божий суд зможеш?»),
спростувати шляхом виготовлення ОСОБА_2 листівок способом комп'ютерного набору та розміщення їх на вхідних дверях та вікнах квартири ОСОБА_2 в будинку по АДРЕСА_1 в м. Івано-Франківську з текстом наступного змісту:
«Приношу свої вибачення ОСОБА_4 за поширення мною недостовірної інформації про вчинення ним нібито злочинних дій, які полягали в підкупі посадових осіб виконкому Івано-Франківської міської ради, держархбудконтролю, прокуратури та суду, оскільки дана інформація не відповідає дійсності» з терміном знаходження не менше 1 місяця з моменту вступу рішення в законну силу та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 моральну шкоду в розмірі 5000 грн. та 4000 грн. витрат на правову допомогу. В решті позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з таким рішенням суду, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій посилається на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права.
Зокрема апелянт зазначає, що ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції не врахував той факт, що інформацію у листівках від імені Будинкового комітету відповідач поширила як голова Будинкового комітету, а інформацію на плакаті у вікні своєї квартири як мешканка будинку АДРЕСА_1 В судовому засіданні встановлено, що рішення про виготовлення та вивішування листівок приймалися не відповідачем, а Будинковим комітетом, головою якого є ОСОБА_2 Поширюючи інформацію в листівках, вона діяла не з власної ініціативи, а виконувала рішення Будинкового комітету, а тому відповідно до положень ч. 4 ст. 277 ЦК України поширювачем інформації є Будинковий комітет, а не вона, у зв'язку з чим зобов'язання саме її спростувати наведену у листівках інформацію є безпідставним.
Апелянт вказує, що суд невірно кваліфікував наведені у листівках та плакаті відомості, як такі, що не відповідають дійсності та є недостовірною інформацією. За змістом ст. 277 ЦК України інформація, яка може бути визнана недостовірною чи негативною, повинна носити стверджувальний характер та не містити припущень, а відповідно до ст. 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. У вивішених відповідачкою листівках відсутні твердження та висновки щодо неправомірних дій позивача, а висловлено припущення, критична оцінка певних фактів щодо ситуації, яка склалася навколо нього. Також в листівках не висвітлено будь-яких фактичних даних, а тільки описано суб'єктивну думку щодо позивача з питань, які представляють громадський інтерес. Щодо плаката, вивішеного у вікні відповідача, то дане висловлювання не містить фактичних даних з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів, в даному випадку гіперболи та в деякій мірі сатири.
Апелянт також зазначає, що при ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції не враховано, що пунктом 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 року №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» передбачено, що відповідно до ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Частина 1 ст. 34 Конституції України кожному гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження свої поглядів і переконань. Таким чином суд не вправі був зобов'язувати відповідача вибачатись перед позивачем у тій чи іншій формі, оскільки примусове вибачення як спосіб судового захисту гідності, честі чи ділової репутації за поширення недостовірної інформації не передбачено статтями 16, 277 ЦК України.
Безпідставним та необґрунтованим, на думку апелянта, є часткове задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди, оскільки всупереч п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» в матеріалах справи відсутні будь-які докази чи міркування позивача щодо обґрунтування розміру шкоди та підтвердження її заподіяння.
Крім того, апелянт вказує, що при стягненні з відповідача на користь позивача витрат на правову допомогу в розмірі 4000 грн., суд виходив з того, що вони документально підтверджені та відповідно до ст. 88 ЦПК України підлягають стягненню з відповідача, однак судом не враховано вимог ст. 1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах», відповідно до якої розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.
З наведених мотивів просить рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 18 березня 2013 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 відмовити.
У засіданні апеляційного суду апелянт та її представник доводи апеляційної скарги підтримали з наведених в ній мотивів.
Позивач ОСОБА_4 в судовому засіданні доводи апеляційної скарги не визнав, рішення суду першої інстанції вважав законним і обґрунтованим.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, представника апелянта, доводи особи, яка надає правову допомогу позивачу, дослідивши письмові матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно вимог ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Наведеним вимогам оскаржуване рішення суду не відповідає.
Судом першої інстанції встановлено, що мешканці будинку АДРЕСА_1 для ведення спільних справ у здійсненні домоволодіння обрали Будинковий комітет, що підтверджується положенням про орган самоорганізації населення «Будинковий комітет на вул. Набережній, 32» (а.с. 26-29), головою якого є ОСОБА_2 (а.с. 30).
В цьому ж будинку розташоване нежитлове приміщення, яке на праві власності належить ОСОБА_4, який є приватним підприємцем і для здійснення підприємницької діяльності проводить реконструкцію нежитлового приміщення з добудовою, на що має дозволи та погодження відповідних служб і необхідну технічну документацію.
З приводу добудови приміщення між головою будинкового комітету ОСОБА_2 та ОСОБА_4 склалась конфліктна ситуація.
Судом також установлено, що з серпня 2011 року ОСОБА_2 періодично вивішувала на вхідних дверях будинку, а згодом і на вікні своєї квартири листівки, які виготовлені способом комп'ютерного набору, розповсюджуючи про позивача інформацію, в тому числі інформацію, яку позивач просить спростувати.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_4 в частині зобов'язання ОСОБА_2 спростувати поширену щодо нього недостовірну інформацію шляхом виготовлення ОСОБА_2 листівок способом комп'ютерного набору та розміщення їх на вхідних дверях та вікнах квартири ОСОБА_2 в будинку по АДРЕСА_1 в м. Івано-Франківську з текстом наступного змісту: «Приношу свої вибачення ОСОБА_4 за поширення мною недостовірної інформації про вчинення ним нібито злочинних дій, які полягали в підкупі посадових осіб виконкому Івано-Франківської міської ради, держархбудконтролю, прокуратури та суду, оскільки дана інформація не відповідає дійсності» з терміном знаходження не менше 1 місяця з моменту вступу рішення в законну силу, суд першої інстанції в правове обґрунтування позову зіслався на положення ст. 32 Конституції України та ст. 297 ЦК України.
Проте погодитись з висновком суду не можна, оскільки суд дійшов такого висновку з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного і всебічного з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін в даних відносинах, належної правової оцінки зібраних у справі доказів.
З матеріалів справи, а саме копій листівок «Чому мешканці будинку №32 проти будівництва прибудови до будинку!?» (а.с. 11-13) вбачається, що такі написані від імені мешканців будинку АДРЕСА_1, за підписом Будинкового комітету.
Згідно показань допитаних в судовому засіданні суду першої інстанції свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_8, останні пояснили, що вони бачили плакати, які були вивішені на дверях будинку та вікні відповідача, однак рішення про виготовлення та вивішування даних плакатів приймалося не відповідачкою, а Будинковим комітетом, головою якого є ОСОБА_2
При ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції наведене не взято до уваги, а також не взято до уваги положення ч. 4 ст. 277 ЦК України, відповідно до якої спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, вважається юридична особа, у якій вона працює.
Крім того, зобов'язуючи ОСОБА_2 спростувати поширену щодо ОСОБА_4 недостовірну інформацію вказаним у рішенні способом, суд не врахував роз'яснень, які містяться в п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», у якому вказано, що відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. У свою чергу, частина перша статті 34 Конституції України кожному гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Суд не вправі зобов'язувати відповідача вибачатися перед позивачем у тій чи іншій формі, оскільки примусове вибачення як спосіб судового захисту гідності, честі чи ділової репутації за поширення недостовірної інформації не передбачено у статтях 16, 277 ЦК.
З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що так як висновки суду першої інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_4 про зобов'язання ОСОБА_2 спростувати поширену щодо нього в листівках «Чому мешканці будинку №32 проти будівництва прибудови до будинку!?» недостовірну інформацію не відповідають фактичним обставинам справи, рішення суду першої інстанції в цій частині ухвалене без дотримання норм матеріального та з порушенням норм процесуального права, що й призвело до неправильного вирішення справи, то судове рішення в наведеній частині позовних вимог підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову ОСОБА_4 в задоволенні позову.
Що стосується висновку суду першої інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_4 про зобов'язання ОСОБА_2 спростувати поширену щодо нього недостовірну інформацію, яка вказана на плакаті, що вивішений у вікні її квартири, а саме: «ОСОБА_4! Суддів підкупиш! А Божий суд зможеш?», то рішення суду в цій частині також прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до роз'яснень, які містяться в абзаці 1 п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.
Згідно ст. 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.
Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
Інформацію, яка вказана на плакаті, що вивішений на вікні квартири ОСОБА_2 не можна вважати фактичним твердженням, оскільки така є висловлюванням, що не містить фактичних даних, її не можна перевірити на предмет відповідності, при зазначенні вказаної інформації відповідачем використано мовно-стилістичні засоби.
В абзаці 3 п. 19 постанови від 27 лютого 2009 року №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що відповідно до статті 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції.
Таким чином судом першої інстанції не вірно зроблено висновок про те, що інформація, яка вказана на плакаті, що вивішений на вікні квартири ОСОБА_2, а саме: : «ОСОБА_4! Суддів підкупиш! А Божий суд зможеш?» є недостовірною та підлягає спростуванню, а рішення про задоволення позовних вимог в наведеній частині безпідставним.
Що стосується стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_9 5000 грн. моральної шкоди, то згідно роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, які містяться у п. 3 постанови від 31 березня 1995 р. №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 5 наведеної постанови, розглядаючи позов про відшкодування такої шкоди, суд повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння потерпілому моральних чи фізичних страждань, за яких обставин і якими діями (бездіяльністю) вони завдані, яким є ступінь вини заподіювача, яких саме моральних чи фізичних страждань зазнав потерпілий, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі він оцінює пов'язані з ними втрати та з чого при цьому виходить.
Оскільки судом не встановлено порушення відповідачем прав позивача, то відсутнім є факт заподіяння йому моральних чи фізичних страждань. За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 5000 грн. моральної шкоди є безпідставним.
Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
У зв'язку з тим, що судом першої інстанції безпідставно прийнято рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_4 і таке відповідно до ст. 309 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову, то судові витрати стягненню з відповідача на користь позивача не підлягають.
Відповідно до ч. 3 ст. 303 ЦПК України апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.
З огляду на викладене та з урахуванням положень пунктів 3 та 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку, що так як висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи, рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, що й призвело до неправильного вирішення справи, то судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення. По суті встановленого в апеляційній інстанції слід ухвалити рішення про відмову ОСОБА_4 в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
На підставі вищенаведеного, керуючись ст. ст. 307, 309, 313-316, 317 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 18 березня 2013 року скасувати, ухваливши нове рішення.
В задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації і відшкодування моральної шкоди відмовити.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання рішенням законної сили.
Головуюча М.Д. Горейко
Судді: Я.Д. Горблянський
Я.Ю. Ковалюк