"03" квітня 2013 р. м. Київ К-25484/10
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
головуючого - судді Кобилянського М.Г.,
суддів: Амєліна С.Є., Юрченка В.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 до Алчевського міського відділу Управління Міністерства внутрішніх справ України в Луганській області, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Луганській області, Алчевської виправної колонії №13 Управління Державного департаменту України з питань виконання покарань в Луганській області, третя особа: Головне управління Державного казначейства України в Луганській області про визнання дій неправомірними та стягнення заборгованості
за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_1 на постанову Луганського окружного адміністративного суду від 25 січня 2010 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 17 червня 2010 року, -
У лютому 2009 року ОСОБА_1, діючи в інтересах ОСОБА_2, звернувся до суду із вказаним позовом. Під час розгляду справи вимоги уточнив і просив визнати неправомірними дії Алчевського міського відділу УМВС України в Луганській області по нарахуванню і виплаті грошового забезпечення та стягнути 130 608,54 грн. невиплаченого грошового забезпечення, стягнути з Алчевської виправної колонії №13 Управління Державного департаменту України з питань виконання покарань в Луганській області 75799,94 грн. невиплаченого грошового забезпечення, стягнути з відповідачів 120 грн. витрат на оформлення довіреності, 1700 грн. витрат по сплаті судового збору, 44, 05 грн. витрат на оплату поштових відправлень.
Постановою Луганського окружного адміністративного суду від 25 січня 2010 року у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 17 червня 2010 року це судове рішення залишено без змін.
У касаційній скарзі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, представник позивача просить скасувати судові рішення та ухвалити нове - про задоволення позову.
Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи касаційної скарги та правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі у межах, визначених ч.2 ст. 220 КАС України, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Судами встановлено, що ОСОБА_2 з 5 квітня 1993 року по 6 листопада 2002 року проходив службу в органах внутрішніх справ України згідно наказу начальника УМВС України в Луганській області про призначення на посаду від 14 квітня 1993 року № 106 о/с. Наказом начальника УМВС України в Луганській області від 6 листопада 2002 року № 255 о/с позивач був звільнений із органів внутрішніх справ України за п.п. «ж» п. 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України (за власним бажанням).
У позовній заяві позивач зазначає про те, що УМВС України в Луганській області у порушення вимог ст.ст. 47, 116 Кодексу законів про працю України з дня звільнення по теперішній час не здійснило з ним повний розрахунок, не сплатило належну йому грошову суму. 31 жовтня 2008 року ОСОБА_2 звернувся до начальника УМВС України в Луганській області з проханням про добровільне погашення заборгованості по грошовому забезпеченню, компенсації за порушення строків виплати та завдану цим моральну шкоду. Листом УМВС України в Луганській області від 29 листопада 2008 року за № 9/К-277 йому було відмовлено у виплаті несплачених сум.
Відмовляючи у позові, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний адміністративний суд, виходив з того, що позивачем пропущений строк звернення до суду, встановлений ст.233 КЗпП україни.
Висновок суду є помилковим з таких підстав.
Позивач проходив службу в органах внутрішніх справ до 6 листопада 2002 року. Про існування заборгованості по виплаті грошового забезпечення ОСОБА_2 повинен був дізнатися з часу звільнення, а звернувся до суду з адміністративним позовом лише у лютому 2009 року.
На момент звільнення з органів внутрішніх справ у 2002 році діяли положення глави 31-А ЦПК України (1963 р.), згідно ст.248-5 якого останній мав право оскаржити неправомірні, на його думку, дії та рішення відповідачів у двомісячний строк, обчислюваний з дня коли дізнався або повинен був дізнатися про порушення прав і свобод.
Частиною другою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України, в редакції, чинній на час звернення позивача до суду з адміністративним позовом, було встановлено річний строк звернення з адміністративним позовом, який обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
Відповідно до положень частини 1 статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній на час звернення позивача з позовом до суду, пропущення строку звернення до адміністративного суду було підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін.
Як встановлено судами попередніх інстанцій у запереченнях відповідач наполягав на відмові у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском позивачем строку звернення до суду з адміністративним позовом.
Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін постанову суду першої інстанції, також помилково послався на статтю 233 КЗпП україни, оскільки КЗпП України не регулює правовідносини щодо проходження служби в органах внутрішніх справ.
Відповідно до частини другої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
За правилами статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України у чинній редакції адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка його подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.
Позивач із заявою про поновлення строку до суду не звертався.
За правилами статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.
Оскільки обставини справи встановлені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми процесуального права, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення -про залишення позову без розгляду.
Керуючись ст.ст. 220, 222, 223, 229, 230, 231 КАС України, -
Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Луганського окружного адміністративного суду від 25 січня 2010 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 17 червня 2010 року скасувати.
Позов ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 до Алчевського міського відділу Управління Міністерства внутрішніх справ України в Луганській області, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Луганській області, Алчевської виправної колонії №13 Управління Державного департаменту України з питань виконання покарань в Луганській області, третя особа: Головне управління Державного казначейства України в Луганській області про визнання дій неправомірними та стягнення заборгованості залишити без розгляду.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі і оскарженню не підлягає.
ГОЛОВУЮЧИЙ : Кобилянський М.Г.
СУДДІ : Амєлін С.Є.
Юрченко В.В.