Справа №: 22-ц/191/259/13Головуючий суду першої інстанції:Левченко В.П.
Доповідач суду апеляційної інстанції:Кустова І. В.
"27" березня 2013 р. колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим в м. Феодосія у складі:
Головуючого суддіКустової І.В.,
СуддівЛоманової Л.О., Притуленко О.В.,
При секретаріМартиненко М.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа - Орган опіки та піклування Керченської міської ради АР Крим, про визнання майна спільною сумісною власністю, визначення частки у спільному майні, визнання права власності на частину домоволодіння та земельної ділянки, скасування реєстрації права власності, за зустрічним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_6, третя особа - Орган опіки та піклування Керченської міської ради АР Крим, про збільшення частки у спільній сумісній власності, за апеляційними скаргами ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на рішення Керченського міського суду АР Крим від 11 грудня 2012 року,
У травні 2012 року ОСОБА_6 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_7, в якому уточнивши свої вимоги просив визнати домоволодіння АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,0607 га, розташовану за цією же адресою, об'єктами права спільної сумісної власності, визначити його частку у спільній сумісній власності на домоволодіння і земельну ділянку у розмірі 1/2 частини, визнати за ним право власності на 1/2 частину земельної ділянки та домоволодіння, яке складається з жилого будинку літ. «А», прибудови літ. «а», літньої кухні літ. «Б», вбиральні літ. «В», огорожі 1,2,3,4,5, хвіртки літ. «6», воріт літ. «7», мощення літ. «1», «11», залишити домоволодіння і земельну ділянку у спільній частковій власності сторін, анулювати реєстрацію права власності відповідача на вказане домоволодіння і земельну ділянку.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з 17 червня 1995 року по 24 травня 2012 року перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачем. Від спільного життя сторони мають двох неповнолітніх дітей. В період шлюбу 08 жовтня 2007 року на ім'я відповідача сторони придбали вказане домоволодіння і земельну ділянку. Вказує, що у цьому будинку проживає тільки він, а відповідач із дітьми проживає за іншою адресою та вимагає від нього виселитися з будинку. Вважає, що має право на 1/2 частину вказаного домоволодіння і земельної ділянки в силу статті 70 Сімейного кодексу України (далі - СК України), однак враховуючі те, що поділ спірного домоволодіння є неможливим, просив визнати право на ідеальну частку у спірному майні.
У липні 2012 року ОСОБА_7 звернулася до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_6 про збільшення частки у спільній сумісній власності до 3/4 частини спірного домоволодіння та земельної ділянки, визнавши за нею право на 3/4 частини вказаного жилого будинку та на 3/4 частини земельної ділянки; визнати за ОСОБА_6 право на 1/4 частини спірного жилого будинку та земельної ділянки.
Свої вимоги ОСОБА_7 мотивує тим, що період спільного проживання з позивачем були придбані домоволодіння і земельна ділянка за вказаною адресою. Вважає, що має право на збільшення частки у праві власності на домоволодіння і земельну ділянку, оскільки з нею проживають неповнолітні діти, аліментів, які сплачує позивач, не вистачає. Діти мають хвороби і потребують додаткових витрат, вона має значні витрати на задоволення моральних потреб дітей для їх повноцінного розвитку. Крім того, вказує, що під час спільного проживання з позивачем вона взяла кредити у банках на побутові потреби, які досі сплачує.
Ухвалою суду від 19 липня 2012 року позови об'єднанні в одне провадження.
Рішенням Керченського міського суду АР Крим від 11 грудня 2012 року позов ОСОБА_6 задоволений частково: визнано будинок АДРЕСА_1 об'єктом спільної сумісної власності сторін, визнано за ОСОБА_6 та ОСОБА_7 ідеальні частки у вказаному будинку по 1/2 частині за кожним, залишено цей будинок у спільній частковій власності. В решті вимог ОСОБА_6 відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_7 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
В апеляційній скарзі ОСОБА_6, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати вказане рішення суду в частині відмови у задоволенні вимог про визнання права власності на ? частину домоволодіння та земельної ділянки та анулюванні реєстрації права власності ОСОБА_7 на це майно скасувати та ухвалити в цій частині нове - про задоволення цих вимог.
На думку апелянта, висновок суду про те, що ОСОБА_7 не набула право власності на земельну ділянку суперечить вимогам статей 60,69,70 Сімейного кодексу України; вважає, що суд неправомірно відмовив у визнанні за позивачем права власності на ? частину спірного майна та анулюванні реєстрації права власності ОСОБА_7
В апеляційній скарзі ОСОБА_7, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин та доказів у справі, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати вказане рішення суду в частині відмови у задоволенні зустрічного позову та задовольнити ці вимоги.
Апелянт вказує, що судом не враховані доводи позивача про те, що суми аліментів, які сплачує батько дітей, не вистачає на їх повноцінне утримання та лікування.
Крім того, апелянт наполягає на порушені ОСОБА_6 порядку подачі уточненої позовної заяви, необґрунтованій відмові суду у долучені до матеріалів справи нових доказів, а також на необґрунтованому стягненні з неї витрат на проведення експертизи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, вислухавши сторони та їх представників, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_7 задоволенню не підлягає, а апеляційна скарга ОСОБА_6 підлягає частковому задоволенню за таких підстав.
Згідно з вимогами частини 1 статті 303 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до статті 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Частиною 3 статті 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до частини 1 статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу)
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина 1 статті 70 СК України).
Аналогічно регулюється це питання частиною 2 статті 372 ЦК України.
Згідно статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.
У пункті 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року N 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз'яснено, що вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 статті 71 СК України щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених статті 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (статті 11 ЦК України) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.
В силу частини 3 статті 372 ЦК України у разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, ОСОБА_6 і ОСОБА_7 перебували у шлюбі з 17 червня 1995 року по 24 травня 2012 року, від якого мають двох неповнолітніх дітей. В період шлюбу на підставі договору купівлі-продажу від 08 жовтня 2007 року ними придбано жилий будинок АДРЕСА_1, право власності на який зареєстровано за ОСОБА_7 Того ж дня сторонами придбано земельну ділянку площею 0,0607 га для обслуговування вказаного жилого будинку та господарських будівель. За даними Державного земельного кадастру правовстановлюючі документи на вказану земельну ділянку на ОСОБА_7 не реєструвалися (а.с. 3-6, 201,209,215, 219).
З висновку експертизи № 289-1 від 25 жовтня 2012 року вбачається, що спірне домоволодіння неможливо поділити у натурі з урахуванням права сторін на рівні частки та внаслідок відсутності реєстрації за ними права власності на земельну ділянку (а.с. 148-150).
Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_6, суд першої інстанції виходив з доведеності того, що спірне майно належить колишньому подружжю на праві спільної сумісної власності; позивач має право на половину спірного домоволодіння, а поділ земельної ділянки не можливий у зв'язку з відсутністю у сторін права власності на неї. Також суд не знайшов підстав для анулювання реєстрації права власності ОСОБА_7 на спірне домоволодіння.
Колегія суддів з висновками суду в частині поділу домоволодіння та відмови у поділі земельної ділянки погоджується, з огляду на наявність у колишнього подружжя права спільної сумісної власності на домоволодіння, яке набуте за час шлюбу, та відсутність у них зареєстрованого належним чином права власності на земельну ділянку.
Довід апеляційної скарги ОСОБА_6 про неврахування судом першої інстанції факту набуття подружжям права власності на земельну ділянку на підставі положень сімейного законодавства на увагу не заслуговує, оскільки позивачем не доведено, що покупцем цього майна ОСОБА_7 дотримано вимоги частини 1 статті 125 та частини 1 статті 126 Земельного кодексу України (в редакції, що діяла на час укладення договору купівлі - продажу від 08 жовтня 2007 року), а тому відсутні правові підстави для визнання цього майна об'єктом спільної сумісної власності сторін та його поділу.
Поряд з цим заслуговує на увагу незгода апелянта з висновком суду про неможливість визнання за позивачем права власності та анулювання реєстрації права власності ОСОБА_7 на спірне домоволодіння.
Суд першої інстанції, вирішивши питання поділу вказаного домоволодіння по суті, припустився порушення норм процесуального права щодо складання судового рішення.
Пунктом 13 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» роз'яснено, що резолютивна частина повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні й такі, що випливають зі встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог і залежно від характеру справи давати відповіді на інші питання, зазначені у статтях 215 - 217 ЦПК України.
При задоволенні позову про визнання наявності або відсутності між сторонами відповідних правовідносин, суд зобов'язаний у необхідних випадках зазначити в резолютивній частині рішення про ті правові наслідки, які тягне за собою таке визнання (наприклад, про анулювання актового запису про реєстрацію шлюбу в разі визнання його недійсним, анулювання свідоцтва про право власності в разі задоволення позову про витребування майна від добросовісного набувача тощо).
Між тим, резолютивна частина оскаржуваного судового рішення у повному обсязі цим вимогам не відповідає, оскільки судом не визначено право власності на ідеальні частки співвласників у спірному майні, не вирішено питання про припинення права власності ОСОБА_7 на частку домоволодіння, яка належить ОСОБА_6 із внесенням відповідних змін у Державний реєстр прав відповідно до положень статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Враховуючи наведене, резолютивна частина рішення Керченського міського суду АР Крим від 11 грудня 2012 року підлягає зміні: викладенню відповідно до вимог пункту 4 частини 1 статті 215 ЦПК України.
Відмовляючи у задоволенні вимог ОСОБА_7, суд першої інстанції виходив з недоведеності зазначених нею обставин та дійшов висновку про відсутність підстав для збільшення її частки у спільному майні.
З матеріалів справи вбачається, що на утримання неповнолітніх дітей ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, їх батько ОСОБА_6 сплачує аліменти у розмірі 1/3 частини від свого доходу; крім того, на підставі рішення Керченського міського суду АР Крим від 13 листопада 2012 року з нього стягнуті додаткові витрати на утримання дітей. За інформацією виконавчої служби від 18 вересня 2012 року ОСОБА_6 сплачує аліменти у розмірі 848,33 грн. на місяць (а.с.101).
Відповідно до положень статті 180, частини 1 статті 182, статті 185 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття; при визначенні розміру аліментів суд враховує обставини, що мають істотне значення, зокрема й стан здоров'я та матеріальне становище дитини; той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, зобов'язаний брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо).
Відповідно до вимог частини 3 статті 70 СК України за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Враховуючи, що при вирішені зустрічного позову місцевий суд належним чином дослідив надані ОСОБА_7 докази (закупочні акти на придбання дитячого одягу, знаходження дітей на лікуванні у медичних закладах, відвідування ними розважальних закладів - а.с. 52, 55- 62, 63, 103-109, 111-114) та надав їм правильної оцінки, колегія судді погоджується з висновком суду про відсутність підстав для застосування у цій справі положень частини 3 статті 70 СК України та збільшення частки дружини у спільному майні подружжя.
Ураховуючи те, що при ухваленні судового рішення місцевим судом виконані вимоги статті 212 ЦПК України, довід апеляційної скарги про неврахування доказів неможливості утримання дітей за рахунок аліментів та участі батька у додаткових витратах (відомості про хворобу дітей, необхідність їх духовного розвитку, щодо сплати аліментів у розмірі 873 грн., який нижче прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку) на увагу не заслуговує.
Звертаючи увагу на вимоги частини 3 статті 309 ЦПК України, відповідно до якої порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи, колегія суддів дійшла висновку про те, що посилання апелянта на порушення судом першої інстанції норм процесуального права не може бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.
Також не можна погодитися з доводом апеляційної скарги про необґрунтоване стягнення з ОСОБА_7 витрат на проведення судової будівельно-технічної експертизи, оскільки розподіл цих судових витрат проведено відповідно до частини 1 статті 88 ЦПК України пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, які стосуються поділу майна співвласників.
Посилання апелянта на необґрунтованість вимог ОСОБА_6 в частині поділу спірного майна у натурі не звільняє її від сплати цих судових витрат, оскільки предметом судового розгляду є саме поділ спільної сумісної власності подружжя.
Звертаючи увагу на наведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга ОСОБА_7 задоволенню не підлягає, апеляційна скарга ОСОБА_6 підлягає частковому задоволенню, а рішення Керченського міського суду АР Крим від 11 грудня 2012 року підлягає зміні є ухваленням нового рішення - відповідно до вимог пункту 4 частини 1 статті 309 ЦПК України (порушення норм процесуального права).
Зміна судового рішення на призведе до перерозподілу судових витрат.На підставі наведеного, керуючись статтею 303, пунктом 3 частини 1 статті 307, пунктом 4 частиною 1 статті 309, частиною 2 статті 314, статтею 316 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду АР Крим у місті Феодосії
У задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_7 відмовити.
Апеляційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.
Рішення Керченського міського суду АР Крим від 11 грудня 2012 року змінити.
Викласти абзац 3 резолютивної частини цього рішення наступним чином та доповнити її абзацом 4.
Визнати за ОСОБА_6 право власності на 1/2 частину домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 та припинити право власності ОСОБА_7 на цю частку вказаного домоволодіння, із внесенням відповідних змін у Державний реєстр прав відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Залишити будинок АДРЕСА_1 у спільній частковій власності ОСОБА_6 та ОСОБА_7.
Абзаці 4,5,6,7,8,9 вважати абзацами 5,6,7,8,9,10 резолютивної частини цього рішення.
В решті рішення Керченського міського суду АР Крим від 11 грудня 2012 року залишити без змін.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржене до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.
Судді
І.В. Кустова О.В. Притуленко Л.О. Ломанова