26 березня 2013 року Справа № 70748/11/9104
Львівський апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Онишкевича Т.В.,
суддів Попка Я.С., Рибачука А.І.,
з участю секретаря судового засідання Курніцької Б.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Волинського окружного адміністративного суду від 27 липня 2011 року у справі за його позовом до дочірнього підприємства «Автоскладальний завод № 1» публічного акціонерного товариства «Автомобільна компанія «Богдан Моторс» про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені,
15 липня 2011 року Волинське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулося до суду з адміністративним позовом, у якому просило стягнути з дочірнього підприємства «Автоскладальний завод № 1» публічного акціонерного товариства «Автомобільна компанія «Богдан Моторс» (далі - ДП «Автоскладальний завод № 1») 80297,79 грн. адміністративно-господарських санкцій та 2192,19 грн. пені.
Постановою Волинського окружного адміністративного суду від 27 липня 2011 року у справі № 2а/0370/1927/11 у задоволенні вказаного позову відмовлено.
У поданій апеляційній скарзі позивач просить зазначену постанову суду першої інстанції скасувати та постановити нову про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права. Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що здійснення всіх заходів по працевлаштуванню інвалідів не може стати обставиною, яка б звільняла підприємство від відповідальності. Вважає, що прийнята постанова є незаконною і підлягає скасуванню.
Представник ДП «Автоскладальний завод № 1» у ході апеляційного розгляду обґрунтованість поданої апеляційної скарги заперечила, просила залишити оскаржуване судове рішення без змін.
Представник апелянта на виклик апеляційного суду не прибув, що не перешкоджає розгляду справи у його відсутності на підставі ч. 4 ст. 196 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та проаналізувавши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до переконання, що подана апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких мотивів.
Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, суд першої інстанції виходив із того, що, оскільки відповідачем вжито всіх заходів по забезпеченню працевлаштуванню інвалідів та на нього не може бути покладена відповідальність за ненаправлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування та відсутність інвалідів, які бажають працевлаштуватись, тобто відсутні підстави для стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій за недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, тому в задоволенні позову слід відмовити.
Такі висновки суду першої інстанції, на думку апеляційного суду, відповідають фактичним обставинам справи і є правильними.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» з метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.
Підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів, у разі необхідності, створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування інвалідів, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей інваліда.
Відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, звільнення за ініціативою адміністрації, переведення інваліда на іншу роботу без його згоди з мотивів інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його здоров'я перешкоджає виконанню професійних обов'язків, загрожує здоров'ю і безпеці праці інших осіб, або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров'я інвалідів.
Статтею 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» передбачено, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.
Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Разом із тим, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.12.2006 року № 1836 «Про реалізацію статті 181 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» потреба у створенні інваліду, зареєстрованому в державній службі зайнятості як безробітний, спеціального робочого місця або ділянки виробничої площі та вимоги до них встановлюються індивідуальною програмою реабілітації.
З огляду на викладене апеляційний суд вважає, що можливість реалізації інвалідами гарантованого державою права на працевлаштування нерозривно пов'язане із урахуванням їх особливих потреб щодо реалізації своїх творчих і виробничих здібностей і створення роботодавцями для інвалідів умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації неможливе без наявності інваліда.
Відповідно до ч. 3 п. 2 Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затверджену постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 р. № 70, інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів роботодавці подають центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платників страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом.
При цьому, на переконання суду апеляційної інстанції, для притягнення підприємства до відповідальності за невиконання приписів ст. 19 Закону слід встановити, окрім іншого, наявність фактів спрямування центрами зайнятості інвалідів до роботодавців та випадки безпосереднього звернення інвалідів до роботодавців з питань працевлаштування, а також причини непрацевлаштування роботодавцями інвалідів.
Одночасно апеляційний суд звертає увагу на те, що приписами ст. 71 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Як встановлено у ході судового розгляду, у ДП «Автоскладальний завод № 1» середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу становить 681 особу, з них середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність становить 24 особи, хоча кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» повинна становити 27 осіб.
Як слідує з матеріалів справи, ДП «Автоскладальний завод № 1» інформував Луцький міський центр зайнятості про наявність вакантних місць для інвалідів (а.с. 27-57), проте робочі місця залишились вакантними у зв'язку з ненаправленням інвалідів для працевлаштування уповноваженими органами. Крім того відповідач самостійно вживав заходів по працевлаштуванні інвалідів шляхом розміщення оголошень на офіційному сайті підприємства про вакансії для інвалідів (а.с. 58-59), а також зверталось із запитом до Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів про направлення для працевлаштування на підприємство осіб, яким встановлена інвалідність (а.с. 60).
З огляду на викладене, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що саме по собі невиконання ДП «Автоскладальний завод № 1» у 2010 році нормативу з працевлаштування інвалідів, встановленого ч. 1 ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», не дає правових підстав для застосування до нього адміністративно-господарських санкцій, передбачених ст. 20 цього ж Закону.
Доводи апелянта на правомірність оскаржуваної постанови не впливають та висновків суду не спростовують.
Відтак апеляційний суд приходить до переконання, що суд першої інстанції, вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а відтак апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України апеляційний суд,
апеляційну скаргу Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення, а постанову Волинського окружного адміністративного суду від 27 липня 2011 року у справі № 2а/0370/1927/11 - без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня складання у повному обсязі шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Ухвала у повному обсязі складена 27 березня 2013 року.
Головуючий суддя Т.В.Онишкевич
Судді Я.С.Попко
А.І.Рибачук