06 березня 2013 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України
з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Луспеника Д.Д.,
суддів: Гулька Б.І., Лесько А.О.,
Хопти С.Ф., Червинської М.Є.
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільної сумісної власності подружжя та визнання права власності за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Запорізької області від 09 жовтня 2012 року,
У вересні 2007 року ОСОБА_1. звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що вона знаходилася із відповідачем у зареєстрованому шлюбі з 14 грудня 1991 року до 23 грудня 2009 року, від якого вони мають сина, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. Спільне життя із відповідачем не склалося та згоди про добровільний поділ майна, що є спільною сумісною власністю, ними не досягнуто. З урахуванням уточнених позовних вимог просила визнати за нею право власності на 1/4 частину нежитлового приміщення, розташованого за адресою АДРЕСА_1, право власності на яке оформлене на ім'я ОСОБА_1; на 1/2 частину нежитлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_2, право власності на яке оформлене на ОСОБА_1; на 1/2 частину квартири АДРЕСА_3 яка була приватизована на ім'я відповідача під час перебування у шлюбі з позивачкою та понесені судові витрати.
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 09 квітня 2012 року позов ОСОБА_1. задоволено частково: визнано за ОСОБА_1. право власності на 1/4 частину нежитлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 та на 1/2 частину нежитлового приміщення, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2; вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 09 жовтня 2012 року рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 09 квітня 2012 року в частині задоволення позову про розподіл спільної сумісної власності подружжя та визнання права власності ОСОБА_1. на 1/4 частину нежитлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 та на 1/2 частину нежитлового приміщення, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, стягнення судових витрат, скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення про відмову у позові. У решті рішення районного суду не оскаржувало ся, а тому не переглядалося.
У касаційній скарзі ОСОБА_1., посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Задовольняючи позов ОСОБА_1. суд першої інстанції, виходив з того, що спірні нежитлові приміщення були придбані сторонами під час перебування у шлюбі, а тому є спільною сумісною власністю подружжя.
Скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи у позові, апеляційний суд виходив із того, що спірне приміщення, розташоване за адресою АДРЕСА_1, було придбано відповідачем 14 грудня 1991 року, тобто в день укладання шлюбу, за договором продажу державних підприємств, укладеним ним із кооперативом «Камертон». А приміщення, розташоване за адресою АДРЕСА_2, придбано відповідачем як фізичною особою-підприємцем, крім того воно не введено в експлуатацію та право власності на нього не зареєстровано.
Проте повністю з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна з наступних підстав.
Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає
Судом встановлено, що ОСОБА_1. знаходилася із ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі з 14 грудня 1991 року до 23 грудня 2009 року, від якого вони мають сина, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.
Рішенням виконавчого комітету Запорізької міської ради народних депутатів від 25 січня 1996 року № 25 визнано право власності ОСОБА_1 на ½ частину приміщення у АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом на право власності від 21 лютого 1996 року № 143. У зазначеному рішенні виконавчого комітету Запорізької міської ради народних депутатів є посилання на договір купівлі-продажу від 14 грудня 1991 року, укладений між кооперативом "Камертон" та громадянами ОСОБА_1 та ОСОБА_4. Як установлено судом вказаний договір купівлі-продажу в матеріалах справи відсутній.
Як вбачається з матеріалів справи зазначене приміщення було перебудовано, а тому 22 липня 2002 року було затверджено акт державної технічної комісії про прийняття в експлуатацію майстерні по ремонту шкіряної галантереї. Рішенням Запорізької міської ради від 03 вересня 2002 року приватним підприємцям ОСОБА_2 та ОСОБА_5. надано дозвіл на оформлення права власності на вказане приміщення та видано ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на ½ частину зазначеного перебудованого приміщення. Розпорядженням від 15 жовтня 2002 року № 2754 майстерні по ремонту шкіряної галантереї присвоєно поштову адресу - АДРЕСА_1.
Відповідно до ст. 22 КпШС УРСР майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Судом не було враховано, що право власності ОСОБА_1 на ½ частину приміщення за адресою АДРЕСА_1 визнано рішенням виконавчого комітету Запорізької міської ради народних депутатів від 25 січня 1996 року № 25 та підтверджується свідоцтвом на право власності від 21 лютого 1996 року № 143. Договір купівлі-продажу від 14 грудня 1991 року відсутній в матеріалах справи; крім того, саме в цей день відповідач одружувався і не міг в цей день укласти договір купівлі-продажу приміщення та внести гроші в касу кооперативу «Камертон».
Висновок апеляційного суду про відсутність доказів щодо істотного збільшення цінності майна та його перебудови, розміщеного за адресою АДРЕСА_1 є помилковим, оскільки в матеріалах справи містяться копії зведених актів вартості будівель за зазначеною адресою та копії технічних паспортів, з яких вбачається, що у 2002 році спірна будівля була перебудована.
Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Згідно з ст. 63 СК України Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 04 грудня 2006 року підтверджено, що будівля по ремонту шкіряно-галантерейних виробів, розташована за адресою АДРЕСА_2, належить ОСОБА_2 на праві власності, оформлене на підставі рішення виконавчого комітету Запорізької міської ради від 22 листопада 2006 року № 424/15.
Вирішуючи спір про поділ спільного майна подружжя, суд не звернув уваги на те, що виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки другий з подружжя не доведе іншого, тобто діє презумпція спільного майна подружжя.
Відповідно до ст. ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1., апеляційний суд прийшов до помилкового висновку відносно того, що спірне приміщення. розташоване за адресою АДРЕСА_2 не введено в експлуатацію та право власності на нього не зареєстровано, оскільки це спростовується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 04 грудня 2006 року (т. 1 а.с. 65), яке оформлене на підставі рішення виконавчого комітету Запорізької міської ради від 22 листопада 2006 року № 424/15 (т. 1 а.с. 53), та дозволом на розміщення об'єкту торгівлі (т. 1 а.с. 14).
Враховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом не встановлені, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення апеляційного суду Запорізької області від 09 жовтня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий Д.Д. Луспеник
Судді: Б.І. Гулько
А.О. Лесько
С.Ф. Хопта
М.Є. Червинська