Справа № 815/761/13-а
20 березня 2013 року
Одеський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Вовченко O.A.,
судді Завальнюка І.В.,
судді - Юхтенко Л.Р.,
секретар судового засідання Дубовик Г.В.,
за участі:
перекладача - ОСОБА_2,
позивача - ОСОБА_1,
представника відповідача - Максимової О.О. (довіреність від 15.11.2012 року),
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної Міграційної Служби в Одеській області про визнання рішення від 06.12.2012 року №762-12 протиправним та скасування його, зобов'язання прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд -
До Одеського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання рішення від 06.12.2012 року №762-12 протиправним та скасування його, зобов'язання прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позовні вимоги мотивовані тим, що в 2011 році позивач звернувся до Управління міграційної служби в Одеській області з заявою про надання статусу біженця в Україні. Однак відповідачем оскаржуваним рішенням позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. ОСОБА_1 вважає таке рішення неправомірним та необґрунтованим з наступних причин. Позивач є громадянином Афганістану, але не може та не бажає користуватися захистом цієї країни внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в зв'язку з належністю до певної соціальної групи, а саме: як особа, яка співпрацює з міжнародними організаціями. Позивач проживав в м. Кабул, працював в провінції Апіса, район Сайд, мав власну пекарню, займався виготовленням хліба та його продажем. Постійними покупцями були співробітники афганської армії та іноземного контингенту. На протязі кількох років позивач отримував погрози на свою адресу щодо його фізичного знищення, у зв'язку з тим, що він співпрацює з «невірними», всупереч нормам ісламу. В 2010 році позивач прийшов на роботу, куди під'їхали представники афганської армії та міжнародного контингенту за покупками і у цю мить відбувся вибух. Під час вибуху позивач втратив свідомість та лише у лікарні йому повідомили про те, що багато осіб загинуло, що сам позивач має кілька важких поранень. Півроку позивач проходив лікування в лікарні м. Паншер. Після лікування позивач більше не міг повертатися ні до Апіса, ні до Кабулу, оскільки подія набула розголосу і у випадку повернення його обов'язково знайшли б Таліби та знищили. Переїхати та проживати в інше місце Афганістану йому було також небезпечно, бо подія досить відома та позивач не мав жодної родинної підтримки. Більш того, з боку поліції також були рекомендації покинути країну, враховуючи те, що сталося, оскільки вони не спроможні надати належний захист. В позові зазначено, що на даний час ситуація в Афганістані залишається нестабільною. Люди, які проживають на територіях, які є підконтрольними руху Талібан, зазнають систематичного фізичного насилля, нападів, погроз.
Позивач підтримав позовні вимоги в повному обсязі та просив суд їх задовольнити з підстав викладених у позовній заяві та зазначив, що він не є членом політичних партій, не відноситься до соціальних груп, йому особисто погроз не надходило, але мешканці, де він проживав говорили, що йому можуть надходити погрози від талібів.
Представник відповідача в судових засіданнях просив відмовити позивачу в задоволенні адміністративного позову в повному обсязі, з огляду на наступне. Під час співбесіди з позивачем, було встановлено, що причини, що спонукали заявника до виїзду з країни походження, розглядаються як його особисті. Заявника нічого не утримувало в країні походження: батьки загинули, сестри зі своїми родинами мешкали окремо, тому після приїзду двоюрідного брата з Німеччини, заявник відразу прийняв рішення про виїзд з країни. Мав намір потрапити саме до брата, в Німеччину. Цього факту заявник не приховував при анкетуванні. У транзитних країнах не затримувався і за захистом не звертався, через те, що він йому був не потрібен. Під час співбесіди заявник вказав, що мав намір потрапити до Німеччини. Але через те, що після потрапляння до України посередники відмовилися везти його далі, він змушений був звернутися до міграційної служби з метою легалізації. В зв'язку з зазначеним представник відповідача пояснив, що заява шукача притулку не може розглядатися в сенсі Конвенції 1951 року.
Вислухавши пояснення позивача та представника відповідача, дослідивши матеріали справи, зокрема, проаналізувавши особову справу ОСОБА_1 № 11/172, суд встановив, що адміністративний позов не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Афганістану, за національністю - таджик, за віросповіданням - мусульманин-суніт (а.с.23-26).
До України позивач потрапив нелегально 20.06.2011 року, а саме: з пр. Апіса позивач виїхав до м. Кабула, звідти до пр. Герат автобусом. В пр. Герат знайшов посередника, кордон перетнув через Турханді в бік Туркменістану. З Туркменістану поїздом до Росії у супроводі посередника-туркмена. З Росії виїхали на автобусі, їхали півдоби, потім позивача вивели і посадили на машину. Залізничне полотно перетинали пішки, після цього знову посадили на машину і привезли до м. Одеси (а.с.32).
Під час співбесіди, проведеної заступником начальника Управління міграційної служби в Одеській області - начальником відділу у справах біженців Ритченко О.М. з позивачем, було з'ясовано такі причини, що змусили його залишити країну: позивач мав власну пекарню, та магазин з продажу хліба. В листопаді 2010 року прийшли постійні клієнти через 20 хвилин приїхали американці. Вони постійно купували в нього хліб. Під час їх перебування в дукані стався вибух. В позивача було перебите коліно, і постраждала голова. Шість місяців він перебував в лікарні. Під час лікування до нього приходили представники служби безпеки і розпитували, що він бачив перед вибухом. Позивач розповів, що бачив афганця, який залишив свою сумку. Йому показали фото, на якому позивач упізнав даного афганця. За те, що позивач зміг розповісти те, що бачив, йому оплатили лікування. Коли ОСОБА_1 повернувся, йому зателефонували додому якісь люди і погрожували через те, що він розповів службі безпеки те, що бачив. В цей час в гості до нього приїхав двоюрідний брат, який мешкає в Німеччині і він запропонував допомогти позивачу грошима, щоб він міг покинути країну.
Судом встановлено, що 24.06.2011 року ОСОБА_1 звернувся до Управління державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання йому статусу біженця (а.с.19).
За результатами розгляду документів, щодо надання позивачу статусу біженця в Україні, Управлінням державної міграційної служби України Одеській області був прийнятий висновок від 04.07.2012 року №ODS 11/172 щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.49-53), обґрунтовуючи його тим, що враховуючи надані заявником відомості можливо визнати його клопотання очевидно необґрунтованим. Наданий матеріальний елемент клопотання підтверджує, що особа не потребує міжнародного захисту як біженець в розумінні Конвенції 1951 року. Відповідно до Директиви Ради 2001/55/ЄС від 20.07.2001 року вказана особа не підпадає і під надання додаткової форми захисту. За міжнародним законодавством характерною рисою такої категорії осіб є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну з іншого. В даному випадку заявник не зміг довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Рішенням Державної міграційної служби України від 06 грудня 2012 року №762-12 (а.с.16) був підтриманий вище зазначений висновок та відмовлено ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз.4 ч.1 ст.6 ЗаконуУкраїни «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.
На підставі вказаного рішення управлінням державної міграційної служби в Одеській області позивачу надано повідомлення № 22 від 22.01.2013 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.6).
Правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до статті 1 якого біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутись до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з ч. 5 ст. 10 Закону за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
При цьому, суд вважає, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Суд не приймає до уваги посилання позивача як на підставу задоволення позову на обставини, які він виклав у позовній заяві та поясненнях у суді, оскільки ОСОБА_1 до рядів політичних партій не входить, погрози, пов'язані з расою, національністю та релігійною належністю на його адресу не висловлювались.
З огляду на вищевикладене, суд вважає, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для надання йому статусу біженця в Україні, не вказують на наявність у нього об'єктивних причин для побоювання стати жертвою переслідувань у країні походження за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
З урахуванням встановлених у судовому засіданні фактів, суд прийшов до висновку, що при розгляді заяви ОСОБА_1 про надання йому статусу біженця в Україні відповідачем здійснені усі дії, передбачені законодавством про біженців для встановлення інформації про заявника та обставин, які стали підставою для звернення із заявою про набуття статусу біженця. При цьому, Державна міграційна служба України діяла в межах Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняла рішення відповідно до повноважень, визначених цим Законом, які передбачають виконання зазначеними органами своїх повноважень, з якою це повноваження надано та з дотриманням процедури прийняття рішень, встановленої Законом, а тому позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають за їх безпідставністю та необґрунтованістю.
Керуючись ст.ст. 2, 4, 6, 9, 69-72, 86, 158 - 163, 167, 186, 254 КАС України, суд, -
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної Міграційної Служби в Одеській області про визнання рішення від 06.12.2012 року №762-12 протиправним та скасування його, зобов'язання прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити.
Постанова набирає законної сили згідно ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185 -187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст постанови складено 25 березня 2013 року.
Головуючий суддя Вовченко O.A.
Суддя Завальнюк І.В.
Суддя Юхтенко Л.Р.