01010 м. Київ, вул. Московська, 8
15.01.2008№ К-33415/06
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
Карася О.В. (головуючого), Брайка А.І., Голубєвої Г.К., Рибченка А.О., Федорова М.О.
при секретарі: Міненко О.М.
за участі представників: позивача - Бжезинської О.В. та
відповідача-1 Полозова К.П., Яценка Є.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ДП «Будівельне управління № 146 ВАТ «Трест «Південзахідтрансбуд» на постанову Господарського суду Київської області від 11.04.2006 та ухвалу Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 13.09.2006 по справі № 90/12-06
за позовом Державної податкової інспекції в м. Ірпені
до 1. Дочірнього підприємства «Будівельне управління № 146 Відкритого акціонерного товариства «Трест «Південзахідтрансбуд»
до 2. Приватного підприємства «Гарант-А»
про визнання недійсною угоди
Заявлено позовні вимоги про визнання недійсною угоди та стягнення в доход Державного бюджету сум отриманих за такою угодою.
Постановою Господарського суду Київської області від 11.04.2006 по справі № 90/12-06 залишеною без змінухвалою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 13.09.2006 - позов задоволено повністю. Визнано недійсною угоду, досягнуту в усній формі про купівлю-продаж рейки і болтів на підставі накладної № 312 від 31.10.2002 та укладену між ДП «Будівельне управління № 146 ВАТ «Трест «Південзахідтрансбуд» та ПП «Гарант-А».
Стягнуто з ПП «Гарант-А» на користь ДП «Будівельне управління № 146 ВАТ «Трест «Південзахідтрансбуд» отримані з недійсною угодою кошти в сумі 40 952,10 грн.
Стягнуто з ПП «Гарант-А» до державного бюджету державне мито в сумі 412,92 грн.
Стягнуто з ДП «Будівельне управління № 146 ВАТ «Трест «Південзахідтрансбуд» до державного бюджету вартість товару в сумі 40 952,10 грн.
Постанову суду першої інстанції мотивовано тим, що спірну угоду купівлі-продажу було укладено з метою ухилення від сплати податків, тобто з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства.
При цьому судом першої інстанції встановлено та підтримано судом апеляційної інстанції, що за наслідками проведеної позапланової документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового та валютного законодавства ДП «Будівельне управління № 146» ВАТ «Трест Південзахідтрансбуд» за період з 01.07.2002 по 31.12.2004, складено Акт від 31.03.2005 № 900/23-6/01380708, в якому зазначено про те, що відповідачем-1 на підставі усної угоди було здійснено закупівлю товару загальною вартістю 40 952,10 грн., в т.ч. 6 825,35 грн. ПДВ, і на підставі накладної від 31.10.2002 № 312 було отримано товар, в зв'язку з чим ПП «Гарант-А» м. Луганськ було виписано податкову накладну від 31.10.2002 № 312 на суму 40 952,10 грн., в т.ч. 6825,35 грн. ПДВ. Також виконання умов вищезазначеної угоди підтверджено рахунком-фактурою від 30.10.2002 № 403 та платіжним дорученням про оплату отриманої продукції від 31.10.2002 № 1028, випискою установи банку про рух коштів по рахунку відповідача-1.
Підставою ж позову стали ті обставини, що рішенням Жовтневого районного суду м. Луганська від 28.07.2003 по справі № 2-3833 скасовано державну реєстрацію ПП «Гарант-А» м. Луганськ, визнано недійсними його установчі документи та свідоцтво про реєстрацію платника ПДВ № 17153649 від 13.09.2002, оскільки ПП «Гарант-А» за весь час перебування на податкову обліку не подавало звітів про фінансово-господарську діяльність до органів державної податкової служби та не сплачувало податків, зборів (обов'язкових платежів). Підприємницька діяльність здійснювалася невідомими особами, протиправно, а відтак суперечила інтересам держави і суспільства.
Судом також зазначено, що рішення Жовтневого районного суду м. Луганська по справі № 2-3833 від 28.07.2003 набрало законної сили та в установленому законом порядку не було скасовано.
Відповідно посилаючись на ст. 72 КАС України враховуючи обставини, встановлені Жовтневим районним судом м. Луганська при розгляді справи № 2-3833, суд пришов до висновку, що ПП «Гарант-А» ухилялося від сплати податків, зборів (обов'язкових платежів) в установленому законом порядку. А визнання недійсними установчих документів ПП «Гарант-А» та неподання звітності до контролюючих органів є достатнім доказом спрямованості умислу суб'єкта підприємницької діяльності на приховування від оподаткування прибутків та доходів, а відтак підтвердженням укладання спірної угоди з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства у порядку ст. 49 Цивільного кодексу УРСР.
Беручи до уваги вищенаведене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що Господарським судом Київської області постанову прийнято відповідно до вимог чинного законодавства з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, тому підстав для її скасування або зміни не вбачається.
Не погодившись із судовими рішеннями відповідач-1 (далі - Підприємство) подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати судове рішення та відмовити в позові, оскільки при вирішенні справи судові органи першої та апеляційної інстанції надали помилкової оцінки обставинам справи, що призвело до порушення судами норм матеріального права (суд застосував норму права, що не підлягає застосуванню) та неправильного вирішення справи.
На думку скаржника в оскаржуваних судових рішеннях не наведено доказів щодо умислу відповідача-2 укласти оскаржувану угоду всупереч інтересам держави чи суспільства. Не встановлено, яка фізична особа діяла від імені ПП «Гарант-А» під час укладення оскаржуваної угоди, при оформленні податкової накладної від 31.10.2002 № 312, видаткової накладної від 31.10.2002 № 312, рахунку-фактури від 30.10.2002 № 403, чи мала така фізична особа належним чином оформленні повноваження для вчинення вказаних дій.
Разом з тим, сама по собі оскаржувана угода про поставку рейок, болтів не є такою, що суперечить інтересам держави та суспільства. Такий товар не виключено законом із цивільного обігу, на торгівлю ним не вимагалась ліцензія, не було й інших законодавчих обмежень стосовно його поставки чи купівлі-продажу. Таким чином, не можна стверджувати про наявність умислу у відповідача-2 на укладення оскаржуваної угоди всупереч інтересам держави та суспільства.
Крім того, скаржник зазначив, що суди першої і апеляційної інстанції не мали правових підстав для застосування ст. 49 ЦК УРСР на момент ухвалення рішень у справі, оскільки 01.01.2004 згідно з п. 1 та п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного Кодексу України ЦК УРСР від 18.07.1963 року втратив чинність. А Цивільний Кодекс України, який набув чинності, не містить таких публічно-правових наслідків укладення недійсної угоди, які були встановлені ст. 49 ЦК УРСР. Таким чином, на його думку, застосування судом при вирішенні спору публічно-правових санкцій, які були встановлені законом, чинним на момент укладення угоди, але відсутні в Цивільному Кодексі України на момент ухвалення рішення про притягнення до відповідальності, є помилковим.
Позивач надав заперечення на касаційну скаргу, яке в судовому засіданні підтримав, проти скарги заперечив та просив судові рішення залишити в силі.
Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги, заперечення на неї та пояснення представників сторін, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Як визначено ч. 1 та ч. 2 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.
Будь-яких обставин стосовно того, що відповідач-1 знав або міг знати про недостовірність відомостей відносно відповідача-2, на підставі яких була здійснена державна реєстрація цього підприємства, судом не встановлено.
Визнання спірної угоди недійсною передбачає встановлення невідповідності змісту угоди актам цивільного законодавства.
Судом не встановлено фактів, які свідчили б про те, що зміст угоди не відповідає дійсним намірам сторін щодо набуття цивільних прав і обов'язків, і що ці наміри спрямовані на ухилення від сплати податків за фінансово-господарськими результатами виконання зазначеної угоди. А відтак суди дійшли неправильного висновку про наявність підстав для визнання спірної угоди недійсною згідно ст. 49 ЦК УРСР.
Згідно ст. 49 ЦК УРСР, чинного до 01.01.2004, якщо угода укладена з метою, завідомо суперечною інтересам соціалістичної держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання угоди обома сторонами - в доход держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності ж умислу лише у однієї з сторін все одержане нею за угодою повинно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в доход держави.
Цивільний кодекс України, який набрав чинності 1 січня 2004 року, серед правових наслідків вчинення правочину, який порушує публічний порядок, не встановлює санкцій, аналогічних тим, які були встановлені ст. 49 ЦК УРСР.
Такі санкції за укладення угоди /вчинення господарського зобов'язання/ з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, встановлені Господарським кодексом України. Згідно ч. 1 ст. 207 цього Кодексу господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції /спеціальної правосуб'єктності/, може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Положення статей 207 та 208 Господарського кодексу України слід застосовувати з урахуванням того, що правочин, який вчинено з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, водночас суперечить моральним засадам суспільства, а тому згідно з ч. 1 ст. 203 та ч. 2 ст. 215 ЦК України є нікчемним, тобто недійсним в силу закону, у зв'язку з чим визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Органи державної податкової служби, вказані в абзаці першому ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», можуть на підставі п. 11 цієї статті звертатись до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність. У разі задоволення позову висновок суду про нікчемність правочину має міститись у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.
Санкції, встановлені ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України, не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків, зборів /обов'язкових платежів/ однією із сторін договору. За таких обставин правопорушенням є несплата податків, а не вчинення правочину. Для застосування таких санкцій необхідною умовою є наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наприклад, вчинення фіктивного правочину з метою отримання права на валові витрати і податковий кредит або удаваного правочину з метою приховання ухилення від сплати податків. Оскільки санкції, передбачені вказаною правовою нормою, є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то такі санкції не є цивільно-правовими, а є адміністративно-господарськими як такі, що відповідають визначенню ч. 1 ст. 238 Господарського кодексу України. З огляду на це, такі санкції можуть застосовуватися лише протягом строків, встановлених ст. 250 цього Кодексу.
Враховуючи зазначені норми матеріального права, необхідно звернути увагу на помилковість міркувань судів, оскільки суди першої і апеляційної інстанції не мали правових підстав для застосування ст. 49 ЦК УРСР на момент ухвалення рішень у справі, оскільки 01.01.2004 згідно з п. 1 та п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного Кодексу України ЦК УРСР від 18.07.1963 року втратив чинність. А Цивільний Кодекс України, який набув чинності із 01.01.2004, не містить таких публічно-правових наслідків укладення недійсної угоди, які були встановлені ст. 49 ЦК УРСР.
За змістом ч. 2 ст. 5 Цивільного Кодексу України Кодекс має зворотну дію у часі у випадках, коли він пом'якшує або скасовує відповідальність особи. Таким чином, застосування судом при вирішенні спору публічно-правових санкцій, які були встановлені законом (ст. 49 ЦК УРСР), чинним на момент укладення угоди, але відсутні в Цивільному Кодексі України на момент ухвалення рішення про притягнення до відповідальності, є помилковим. Також необхідно зазначити, що при укладенні спірної угоди у жовтні 2002 року позовна заява була подана до суду у лютому 2006 року, тобто при новому розгляді справи необхідно дослідити заявлені вимоги про застосування санкцій в межами граничного строку від вчинення правопорушення, передбаченого нормою, чинною на момент ухвалення рішень у справі.
З огляду на зазначенепостанова Господарського суду Київської області, ухвала Київського міжобласного апеляційного господарського суду не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства підлягають скасуванню. Справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції. При новому розгляді суду врахувати наведене.
Керуючись ст. ст. 160, 220, 221, 223, 227, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Касаційну скаргу Дочірнього підприємства «Будівельне управління № 146 Відкритого акціонерного товариства «Трест «Південзахідтрансбуд» задовольнити частково.
Постанову Господарського суду Київської області від 11.04.2006 та ухвалу Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 13.09.2006 по справі № 90/12-06 скасувати. Справу № 2-25/7071-2005 направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними ст. ст. 237-239 КАС України.
Головуючий О.В. Карась
Судді А.І. Брайко
Г.К. Голубєва
А.О. Рибченко
М.О. Федоров