73000, м. Херсон, вул. Горького, 18
тел. /0552/ 49-31-78, 42-06-22, 32-11-36
12 березня 2013 р. Справа № 923/67/13-г
Господарський суд Херсонської області у складі судді Людоговської В.В. при секретарі Загной О.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом: Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Джанкой, АР Крим
до відповідача-1: Приватного малого підприємства "Генезіс", м. Херсон
до відповідача-2: Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, м. Одеса
про визнання договору поруки недійсним
за участю представників сторін:
від позивача: ОСОБА_3, представник за довіреністю від 31.10.2012 р.;
від відповідача-1: не прибув;
від відповідача-2: не прибув
Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (позивач) звернувся до господарського суду Херсонської області з позовною заявою до приватного малого підприємства "Генезіс" (відповідач-1) та до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (відповідач-2) про визнання договору поруки № 1 від 07.10.2010 року недійсним.
Представники відповідачів належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, в судове засідання не прибули, причини неявки не повідомили. Ухвали суду від 18.01.2013 року та від 29 січня 2013 року, надіслані на адресу відповідача-1, повернулися до господарського суду з поштовою відміткою: "за закінченням терміну зберігання". Відповідно до витягу з ЄДРПОУ, який наданий представником позивача, місцезнаходженням відповідача-1 є: 73000, Херсонська область, місто Херсон, Комсомольський район, вулиця Жовтневої революції, будинок 47.
Відповідно до ч.3 п.3.9.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України
№ 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" в разі, якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.
Представник відповідача-2 був присутній в судовому засіданні 5 березня 2013 року та повідомлений про те, що дата наступного засідання 12.03.2013 року, але в судове засідання не прибув.
Позивач наполягає на задоволенні позовних вимог.
Відповідач-2 проти позову заперечує з підстав, викладених у відзиві.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку розглянути справу відповідно до вимог ст.75 ГПК України за відсутності відповідачів за наявними матеріалами справи, яких достатньо для розгляду справи та ухвалення рішення.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, суд
7 жовтня 2010 року між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 (кредитор) та Приватним малим підприємством «Генезис» (поручитель) було укладено договір поруки №1 (далі - договір поруки).
Договір підписаний сторонами та скріплений печаткою.
Із огляду на зазначений Договір суд дійшов висновку, що за своєю правовою природою він є договором поруки, правовідносини, які витікають із нього, регулюються ст. 553-559 ЦК України.
Відповідно до умов п.1.1. договору поруки поручитель поручається перед кредитором за виконання фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (боржник) зобов'язань за договором про співпрацю №1 від 07.10.2010 р.
Позивач - Фізична особа підприємець ОСОБА_1 - звернувся з позовом, в якому просить визнати договір поруки № 1 від 07.10.2010 року недійсним, посилаючись на ту обставину, що він протирічить вимогам ст.203, 234, 511, 557 ЦК України, оскільки не скерований на реальне настання подій, які обумовлені угодою, безпосередньо впливає на права та обов'язки позивача. Позивач звертає увагу суду, що договір поруки укладено без його згоди, дозволу та волі.
Приписи постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику про визнання угод недійсними" від 06.11.2009 №9 передбачають, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом; в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.
Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (абз. 3 п. 1 роз'яснень Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними".
Отже, з наведених норм випливає, що для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.
Частиною 1 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства його моральним засадам.
За ч.ч. 1 і 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Отже, чинним законодавством визначено, що договір може бути визнаний недійсним лише з підстав, передбачених законом.
За приписами ст.553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
Вимога про визнання договору поруки подана до суду позивачем, який не є стороною цього договору.
Згідно до п.5 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 р. - відповідно до статей 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
З наданих у справу належних доказів вбачається, що договір, який позивач просить визнати недійсним, його зміст, - не протирічить чинному законодавству, від учасників договір підписано уповноваженими представниками, які володіють необхідним обсягом цивільної дієздатності; правочин відповідає внутрішній волі його учасників і спрямований на встановлення між сторонами певних цивільно-правових відносин.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що чинним законодавством України та умовами оспорюваного договору поруки не встановлено обов'язок кредитора та поручителя попереджати боржника про укладення договору поруки з метою забезпечення виконання його зобов'язань перед кредитором, а волевиявлення боржника під час укладення договору поруки не є істотною умовою договору поруки.
Виходячи із положень статей 553, 554, 626 ЦК України, договір поруки є двостороннім правочином, що укладається з метою врегулювання відносин між кредитором і поручителем, порука створює права для кредитора та обов'язки для поручителя, безпосередньо на права та обов'язки боржника цей вид забезпечення виконання зобов'язання не впливає, оскільки зобов'язання боржника в цьому випадку не встановлюються, не припиняються, не змінюються.
На думку суду позивачем не доведено належними доказами того, що оспорюваний правочин порушує його права та законні інтереси, а також того, що оспорюваний договір не спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку відмовити в задоволенні позовних вимог.
Згідно ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідно до положень ст.32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.
В силу ст.34 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. За приписами статті 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
З огляду на викладене, суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного рішення.
В судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
На підставі вищевикладених норм права та керуючись ст.ст. 49, 75, 82-85 ГПК України, - суд
В задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
Повне рішення складено 15.03.2013 р.
Суддя В.В.Людоговська