ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД Луганської області 91016, м.Луганськ пл.Героїв ВВВ 3а тел.55-17-32
ХОЗЯЙСТВЕННЫЙ СУД Луганской области91016, г.Луганск пл.Героев ВОВ 3а тел.55-17-32
Іменем України
28.11.06 Справа № 2/503.
Суддя Седляр О.О., розглянувши матеріали справи за позовом
Державного комітету України з державного матеріального резерву, м. Київ
до Державного підприємства «Северодонецька ТЕЦ», м. Северодонецьк
про стягнення 8069,251 т мазуту та сплату штрафних санкцій у сумі 13625590 грн. 60 коп.
в присутності представників сторін:
від позивача - Юхта М.С., дов. від 17.04.06 № 2/2019,
від відповідача - Рудницьких О.М., дов. від 28.07.06 № 24-01-63/799, Рожко Є.В., дов. від 28.07.06 № 24-01-64/800,
відповідно до вимог ст. 150 КАС України у засіданні суду було оголошено перерву з 24.11.06 до 28.11.06,
Провадження у справі порушено ухвалою Господарського суду Луганської області від 06.10.06 згідно Господарського процесуального кодексу України.
Згідно ст.17 та п. 6 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, який набрав законної сили з 1 вересня 2005 року, до початку діяльності окружного адміністративного суду адміністративні справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України, вирішуються відповідним господарським судом за правилами Кодексу адміністративного судочинства України. При цьому підсудність таких справ визначається Господарським процесуальним кодексом України.
Враховуючи суб'єктний склад сторін у справі, де в якості позивача виступає суб'єкт владних повноважень, та з урахуванням рекомендацій Верховного суду України, провадження у даній справі продовжено за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.
Суть спору: позивачем заявлено вимогу щодо зобов'язання відповідача повернути 8069,251 тн мазуту та сплату штрафу у сумі 11861621 грн. 40 коп. та пені у сумі 1763969 грн. 20 коп.
Відповідач відзивом на позовну заяву від 25.10.06 № 24-01-98/1116 позовні вимоги відхилив, посилаючись на те, що підприємство не призначено для зберігання матеріальних цінностей державного резерву, тому мазут топковий марки М-100 повинен був зберігатися на підприємстві на підставі договору про відповідальне зберігання матеріальних цінностей. Однак, ініціативи з приводу укладення даного договору від позивача не поступало. Більш того, надісланий підприємством проект договору на відповідальне зберігання з боку позивача не розглядався зовсім. У зв'язку з чим, відносини по зберіганню мазуту, які склались з позивачем не є договірними, що суперечить вимогам ч. 2 ст. 11 Закону України «Про державний матеріальний резерв». Крім того, позивачем пропущений строк позовної давності для звернення з даним позовом, оскільки, актом перевірки топкового мазуту від 30.09.99 спеціалістами позивача було встановлено самовільне використання мазуту відповідачем у кількості 8069,251 тн та запропоновано застосувати штрафні санкції відповідно до ст. 14 п. 10 Закону України «Про державний матеріальний резерв». Тому строк позовної давності, встановлений діючим законодавством на той час, а саме ст. 71 Цивільного кодексу УРСР, сплинув 30.09.02. Також, посилання позивача на ст.ст. 936, 937, 938, 942, 949 Цивільного кодексу України безпідставні, оскільки позивач протягом 10-ти років не розглядався проект договору відповідача та не пропонував відповідачеві укласти зі свого боку такий договір.
Позивач 27.11.06 подав уточнення до позовної заяви відповідно до якої просить вправити зроблену помилку у п. 3 прохальної частини позовних вимог та назву підприємства відповідача «Відкрите акціонерне товариство «Тернопільський комбайновий завод»замінити на Державне підприємство «Северодонецька ТЕЦ».
Сторони не досягли примирення
Дослідивши матеріали справи та приймаючи до уваги, що:
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що:
На відповідальному зберіганні відповідача було закладено матеріальні цінності, управління яким здійснює Державний комітет України з державного матеріального резерву (правонаступником якого є Державний комітет України по матеріальних резервах згідно Постанови Кабінету Міністрів України від 30.01.00 № 1041), а саме: мазут топковий марки М-100, та мазут топковий марки М-40 про що свідчить акт по формі Р-16 від 02.06. 93.
Відповідно до ст. 12 Закону України "Про державний матеріальний резерв" державний резерв матеріальних цінностей є недоторканим і може використовуватись лише за рішенням Кабінету Міністрів України.
Відповідно до акту перевірки якісного стану, умов використання, обліку та звітності матеріальних цінностей державного резерву, які знаходяться на відповідальному зберіганні відповідача від 23.11.05, яка була проведена представниками Східного контрольно-ревізійного відділу Контрольно-ревізійного правління Державного комітету України з державного матеріального резерву, встановлено, факти незабезпечення збереження відповідачем мазуту топкового М-100 та мазуту топкового М-40.
Відповідно до п. 10 ст. 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв" встановлено, що у разі незабезпечення збереження матеріальних цінностей державного резерву, в тому числі їх самовільного відчуження, з юридичних осіб, на відповідальному зберіганні яких перебувають ці матеріальні цінності, стягується штраф у розмірі 100% від вартості, виходячи з їх ринкової ціни на день визначення факту відсутності (самовільного використання), а також пеня з вартості відсутнього їх обсягу за кожен день до повного повернення матеріальних цінностей.
Станом на 18.09.06 зазначені матеріальні цінності до державного резерву відповідачем повернуті не були, тому позивач звернувся до суду з даним позовом та просить суд зобов'язати відповідача повернути до державного матеріального резерву мазут топковий М-100 та мазут топковий М-40.
Також за розрахунком позивача на день виявлення факту самовільного використання відповідачем матеріальних цінностей їх вартість становила 1186162,4 грн. , у зв'язку з чим ним пред'явлено до стягнення з відповідача - 100% штрафу у сумі 11861 621,4 грн., який він теж просить стягнути з відповідача.
Крім того, відповідно до вимог ст.ст. 230, 231 Господарського кодексу України позивачем нарахована відповідачеві пеня за період з 23.11.05 по 18.09.06 у сумі 1763969,2 грн., яку він також просить стягнути з останнього.
Відповідач позовні вимоги відхилив, з підстав визначених у відзиві.
Оцінивши доводи сторін у їх сукупності суд вважає позовні вимоги такими що не підлягають до задоволення з наступних підстав.
Відповідно до ст. 4 Закону України "Про державний матеріальний резерв" від 24.01.97 № 51-97-ВР (далі -Закон № 51-97-ВР) та Указу Президента України "Про затвердження Положення про Державний комітет України з державного матеріального резерву" центральним органом державної виконавчої влади, який здійснює управління державним матеріальним є Державний комітет України з державного матеріального резерву, функціями якого є також забезпечення відпуску з державного резерву матеріальних цінностей.
Відповідно до п. 4 ст. 8 Закону № 51-97-ВР передбачено, що центральний орган державної виконавчої влади, що здійснює управління державним матеріальним резервом, несе відповідальність за поставку, закладення і зберігання матеріальних цінностей державного резерву, за відпуск матеріальних цінностей з державного резерву у зв'язку з їх освіженням (поновленням), заміною і порядку тимчасового позичання.
Пунктом 12 ст. 4 Положення про Держкомрезерв України встановлено, що Держкомрезерв України відповідно до покладених на нього завдань організовує відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного матеріального резерву відповідно до встановлених мобілізаційних та інших спеціальних завдань. Згідно з п 18 ст. 4 цього ж Положення передбачено, що Держкомрезерв України здійснює контроль за виконанням підприємствами-відповідальними зберігачами незалежно від форм власності зобов'язань щодо зберігання, освіження (поновлення) запасів матеріальних цінностей державного резерву. Вищевказане Положення надає право Держкомрезерву України проводити ревізії та перевірки обліку руху, наявності та якості матеріальних цінностей, які зберігаються на підприємствах (абз. 5 п. 5).
Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся з позовною заявою до відповідача з вимогою повернути матеріальні цінності у вигляді мазуту топкового М-100 та М-40, внаслідок його самовільного використання, яке встановлено актом перевірки від 23.11.05.
Статтею 12 Закону № 51-97-ВР передбачено, що державний резерв матеріальних цінностей є недоторканим і може використовуватись лише за рішенням Кабінету Міністрів України.
Відповідно до п. 10 ст. 14 Закону № 51-97-ВР встановлено, що у разі незабезпечення збереження матеріальних цінностей державного резерву, в тому числі їх самовільного відчуження, з юридичних осіб, на відповідальному зберіганні яких перебувають ці матеріальні цінності, стягується штраф у розмірі 100% від вартості, виходячи з їх ринкової ціни на день визначення факту відсутності (самовільного використання), а також пеня з вартості відсутнього їх обсягу за кожен день до повного повернення матеріальних цінностей.
Однак, факт відсутності матеріальних цінностей мобілізаційного резерву на підприємстві встановлено до набрання чинності п. 10. ст. 14 Закону № 51-97-ВР в редакції від 22.05.04 (акт перевірки від 30.09.99 яким було встановлене самовільне використання мазуту у кількості 8069, 251 т).
У відповідності до вимог ст. 257 Цивільного кодексу України та ст. 73 Цивільного кодексу УРСР ( яка діяла на той час) встановлено загальний; трирічний строк позовної давності для захисту порушеного права. Щодо факту порушення свого матеріального права позивач дізнався у 1999 році , але звернувся за захистом права до суду лише 27.09.06 ( відповідно до поштового штемпелю на конверті). Стаття 75 Цивільного кодексу УРСР встановлює обов'язок застосування судами позовної давності.
Посилання позивача на вимоги ст. 268 Цивільного кодексу України, судом не приймаються до уваги, оскільки відповідно до п. 6 Перехідних положень Цивільного кодексу України передбачено, що правила позовної давності застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим кодексом. Тому строк позовної давності щодо звернення позивача з даним позовом сплинув у 2002 році, до набрання чинності Цивільним кодексом України та змін до Закону № 51-97-ВР від 22.05.04.
З огляду на вищевикладене, суд дійшов до висновку, що в даному випадку існують підстави для застосування позовної давності до правовідносин між позивачем та відповідачем, оскільки у позивача сплинув встановлений законодавством строк позовної давності для звернення до суду.
Що стосується вимог про стягнення штрафу за самовільне використання матеріальних цінностей та пені, то вони є похідними від основної вимоги про повернення самовільно використаних матеріальних цінностей і застосовувати штрафні санкції можливо лише за наявності підстав щодо задоволення основної вимоги.
Питання щодо розподілу судових витрат не вирішується, оскільки позивач звільнений від їх сплати у встановленому законом порядку.
Згідно ст. 160 Кодексу адміністративного судочинства України у судовому засіданні, в якому закінчився розгляд справи, оголошено вступну та резолютивну частини постанови та повідомлено представників сторін про те, що постанову у повному обсязі буде виготовлено протягом п"ятиденного строку.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 17, 87, 94, 98, 150, 158 - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні позовних вимог відмовити.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку заяву не було подано.
Постанову складено у повному обсязі та підписано 04.12.06 у відповідності до вимог ст. 167 КАС України.
Про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції спочатку подається заява. Обґрунтування мотивів оскарження і вимоги до суду апеляційної інстанції викладаються в апеляційній скарзі.
Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 цього Кодексу - з дня складення в повному обсязі. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.
Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Суддя О.О. Седляр