Справа: № 2а-17397/12/2670 Головуючий у 1-й інстанції: Савченко А.І.
Суддя-доповідач: Грищенко Т.М.
Іменем України
26 лютого 2013 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого - судді Грищенко Т.М., суддів - Лічевецького І.О., Мацедонської В.Е., при секретарі - Киш С.А., у відкритому судовому засіданні в м. Києві розглянув апеляційну скаргу ОСОБА_2 постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 січня 2013р. по справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Відділу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції в м. Києві про скасування постанов ,
Позивач звернулась до суду з даним позовом про скасування постанови відповідача №12570025 від 19.10.2012 року про стягнення з неї виконавчого збору в сумі 21762 грн. та скасування постанови відповідача №34884002 від 25.10.2012 року про відкриття виконавчого провадження з примусового стягнення з неї 21765 грн. виконавчого збору.
У своїй позовній заяві вона посилається на те, що відповідачем у відношенні неї було відкрите виконавче провадження за виконавчим листом у зв»язку з стягненням боргу на користь ОСОБА_3 постановою від 20 квітня 2009 року.
5 вересня 2009 року вона виконала вказану постанову відповідача і сплатила ОСОБА_3 борг в сумі 43100 доларів США, отримавши від останньої розписку про отримання суми боргу. В той же день ОСОБА_3 подала відповідачу заяву про погашення їй боргу. Всупереч вимогам ч.1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» відповідач не виніс постанову про закінчення виконавчого провадження, а зробив це тільки 19 жовтня 2012 року.
Позивачка вважає, що постанова про стягнення виконавчого збору виноситься при першому надходженні виконавчого документа державному виконавцю, що у її випадку зроблено не було у квітні 2009 року. У разі закінчення виконавчого провадження за фактичним його виконанням і не стягненням виконавчого збору, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня після завершення такого виконавчого провадження відкриває провадження про стягнення виконавчого збору згідно з ч.7 ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження». Відповідач виніс цю постанову через три роки після фактичного виконання постанови про відкриття провадження, порушивши всі вимоги вказаного Закону.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 8 січня 2013 року позов був задоволений частково, визнано протиправною та скасовано постанову відповідача про відкриття виконавчого провадження від 25 жовтня 2012 року №34884002, у задоволенні решти вимог відмовлено.
ОСОБА_2 18 січня 2013 року подала апеляційну скаргу на вказану постанову, вважаючи її такою, що прийнята з порушенням норм матеріального права та при неповному з»ясуванні обставин справи. У суді вимоги апеляційної скарги підтримала.
Колегія суддів, заслухавши позивачку та її представника, вивчивши докази, представлені у справі та доводи, викладені у постанові суду першої інстанції та в апеляційній скарзі, приходить до наступних висновків.
Дійсно, з матеріалів справи вбачається, що 20 квітня 2009 року у відношенні позивачки постановою державного виконавця відділу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції у місті Києві було відкрите виконавче провадження згідно з виконавчим листом про стягнення з неї на користь ОСОБА_3 боргу.
При цьому, з матеріалів справи вбачається, що відповідачем після відкриття виконавчого провадження проводились виконавчі дії і всі вони були вчинені в період 6 місяців, як і встановлено Законом України «Про виконавче провадження» на той час. У справі відсутні докази того, що виконавчі дії державним виконавцем проводились в період з вересня 2009 року до жовтня 2012 року.
19.10.2012 року позивачці була надіслана постанова державного виконавця про закінчення виконавчого провадження від 19.10.2012 року у відповідності з п.8 ч.1. ст. 49 та ст. 50 ЗУ «Про виконавче провадження». Підставою для закінчення виконавчого провадження, як вказувалось у постанові, була заява стягувача з повідомленням про сплату боргу. Така заява у справі є і датована вона 23.08.2012 року.
24.10.2012 року позивачці була надіслана постанова державного виконавця про відкриття виконавчого провадження про стягнення з позивачки виконавчого збору пов»язаного з закінченням виконавчого провадження за першою постановою. При цьому, державний виконавець посилався на ст.ст. 17, 19, 20, 25 ЗУ «Про виконавче провадження».
У справі наявна розписка стягувачки ОСОБА_3 про отримання від ОСОБА_2 боргу в розмірі 43100 доларів США за виконавчим листом від 10.03.2009 року датована 5.09.2009 року. При винесенні постанови про закінчення виконавчого провадження 19.10.2012 року, відповідач посилається на заяву стягувачки з повідомленням про сплату боргу.
Суд першої інстанції при винесенні постанови про часткове задоволення позову, мотивує своє рішення тим, що виконавчий лист про стягнення з позивачки боргу надійшов до відповідача на виконання 13 квітня 2009 року, а 20 квітня 2009 року було відкрите виконавче провадження та позивачці був наданий строк для добровільного виконання до 27 квітня 2009 року, у який позивачка борг не сплатила.
З огляду на вимоги ст. 46 Закону України «Про виконавче провадження», за яким боржник, що не виконав добровільно рішення в строк наданий виконавцем, повинен сплатити виконавчий збір, суд дійшов до висновку про правомірність винесення відповідачем постанови про стягнення виконавчого збору і не прийняв до уваги доводи позивачки про те, що борг нею був сплачений ще у 2009 році.
Суд першої інстанції вважав, що на позивачку був покладений обов»язок своєчасного повідомлення виконавчої служби щодо виконання вимоги про сплату боргу, як на боржника, що зобов»язаний був виконати вимоги за виконавчим листом, тому саме з її вини постанова про закінчення виконавчого провадження була винесена лише 19 жовтня 2012 року, після надходження заяви стягувача про сплату боргу.
Щодо правомірності винесення відповідачем постанови про відкриття провадження про стягнення з позивачки виконавчого збору, то суд, виходячи з норм ст. 22 цього Закону, зробив висновок що постанова про стягнення з боржника виконавчого збору може бути пред»явлена до виконання протягом року з наступного дня після набрання нею юридичної сили. Зважаючи на те, що така постанова у відповідності з ч.1 ст. 28 цього Закону може бути оскарженою на протязі 10 днів, постанова від 19 жовтня 2012 року про стягнення виконавчого збору набрала юридичної сили 29 жовтня 2012 року, а тому могла бути пред»явлена до виконання лише з 30 жовтня 2012 року, а була пред»явлена до виконання передчасно - 23 жовтня 2012 року, що було у відповідності з ст.26 Закону підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження, вірніше не давало підстав для відкриття такого провадження. З огляду, що такі дії з боку відповідача були порушенням вимог вказаного Закону, то це є підставою для скасування постанови від 25 жовтня 2012 року. Суд першої інстанції зазначив, що відповідач у межах вимог ч.2 ст. 71 КАС України, не довів правомірності своїх дій в цій частині.
Колегія суддів не може повністю погодитись з висновками суду, покладеними в основу даного судового рішення.
Так, ст. 1 «Виконавче провадження» глави «Загальні положення» Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року у редакції, що діяла на 1999 рік, дане визначення виконавчого провадження, як завершальної стадії судового провадження та примусового виконання рішень інших органів (посадових осіб), а саме, як сукупності дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно ст. 2 цього Закону примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.
Стаття 7 цього Закону встановлює гарантії прав громадян і юридичних осіб у виконавчому провадженні.
Главою 3 «Відкриття виконавчого провадження» врегульовуються питання, пов»язані з відкриттям виконавчого провадження.
У ч. 2 ст. 24 вказаної глави Закону вказується, що державний виконавець у триденний строк з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття провадження. В постанові державний виконавець встановлює строк для добровільного виконання рішення, який не може перевищувати семи днів, крім рішень про примусове виселення, та попереджає боржника про примусове виконання рішення після закінчення встановленого строку зі стягненням з нього виконавчого збору і витрат, пов»язаних з проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом.
Згідно з ст. 25 цього Закону, державний виконавець здійснює виконавчі дії по виконанню рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому цим Законом порядку, а саме: закінчення виконавчого провадження згідно з ст. 37 цього Закону; повернення виконавчого документа стягувачу згідно із ст. 37 цього Закону; повернення виконавчого листа стягувачу згідно із ст. 40-1 цього Закону.
Частина 2 ст. 25 цього Закону зобов»язує державного виконавця провести виконавчі дії по виконанню рішення суду протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, а по виконанню рішень немайнового характеру - у двомісячний строк, за виключенням, що ці строки не поширюються на час відкладення виконавчих дій або зупинення виконавчого провадження та період реалізації майна боржника.
Щодо добровільного виконання рішень, то порядок такого виконання встановлюється ст. 30 Закону.
Питання, що торкаються стягнення виконавчого збору на 2009 рік врегульовані ст. 46 Закону, у якій, зокрема, зазначається, що у разі невиконання рішення у строк, установлений для його добровільного виконання, з боржника постановою державного виконавця стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків від фактично стягненої суми або вартості майна боржника, яке передане стягувану за виконавчим документом, а у разі невиконання рішення немайнового характеру в строк для добровільного виконання, з боржника після повного виконання рішення в тому ж порядку стягується виконавчий збір у розмірі двадцяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян з боржника - громадянина і в розмірі п»ятидесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян - з боржника - юридичної особи.
Зміст даної статті вказує на строк винесення постанови про стягнення судового збору, - у разі невиконання рішення майнового характеру в строк, встановлений для добровільного його виконання, - зразу по закінченню цього строку, а в разі невиконання рішення немайнового характеру - після повного виконання рішення.
Аналіз вказаних норм Закону України «Про виконавче провадження», що діяв на 2009 рік, в період вчинення державним виконавцем виконавчих дій згідно постанови про відкриття виконавчого провадження від 20.04.2009 року, вказує, що згідно з цією постановою, винесеною з дотриманням вказаних норм, позивачці наряду з відкриттям провадження згідно з виконавчим листом, що надійшов від ОСОБА_3 про стягнення боргу, був наданий строк до 27.04.2009 року для добровільної сплати боргу, якого вона не дотрималась і борг не сплатила.
Зміст ст. 46 вказаного Закону, в редакції, що діяла на цей момент, вказував на обов»язок державного виконавця винести постанову про стягнення виконавчого збору у розмірі 10% від суми стягнення, що зроблено не було.
Докази, які надані до справи і свідчать про ті дії, які вчинялись державним виконавцем в порядку примусового виконання рішення, свідчать, що всі вони проведені у встановлений даним Законом строк - шість місяців, фактично до кінця 2009 року, після чого до жовтня 2012 року ні однієї дії ним не вчинено і у суді предметом доведення вони не були.
Колегія суддів, при перегляді постанови суду першої інстанції, не вважає правильним покладання вини за нічим не виправдане закінчення виконавчого провадження відповідачем тільки 19 жовтня 2012 року на позивачку, у зв»язку з тим, що вона, будучи боржником, своєчасно не повідомила державного виконавця про виконання нею вимог виконавчого провадження, тому що у відповідності з вимогами ст. 2 цього ж Закону, примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу і Законом не передбачається обов»язок сторін у виконавчому провадженні повідомляти виконавчу службу про виконання вимог виконавчого провадження.
На користь наведеного та як про намір позивачки добровільно сплатити стягувачці борг, свідчить той факт, що вже 30.04.2009 року нею до ДВС Оболонського РУЮ у місті Києві була подана заява про згоду виконати вимоги виконавчого листі шляхом стягнення з неї суми боргу за рахунок коштів в сумі 43100 доларів США, що знаходились на її особових рахунках у ТОВ «Український промисловий банк». Обставини, що перешкоджали цьому стягненню зразу з після відкриття провадження, не залежали від дій позивачки і були пов»язані з діями самого банку.
У суді відповідачем, на якого ч.2 ст. 71 КАС України покладений обов»язок доведення у справах про неправомірність його дій, не представлено будь-яких доказів, які б виправдовували його бездіяльність щодо даного виконавчого провадження з вересня 2009 року по жовтень 2012 року. Слід зазначити, що саме 5.09.2009 року стягувачкою ОСОБА_3 була дана розписка позивачці в отриманні нею суми боргу.
ОСОБА_2 у своєму позові не просить скасувати постанову про закінчення виконавчого провадження від 19 жовтня 2012 року, проте, колегія суддів вважає, що винесена вона з порушенням Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, що діяла на жовтень 2012 року. Зокрема п. 8 ч.1 ст. 49 Закону, на яку посилається відповідач, вказує, що виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом, а не з моменту подання заяви стягувачем про сплату боргу. Колегія суддів вважає, що ні відповідач, ні суд першої інстанції за наявності суперечливих даних щодо фактичного виконання за вказаним виконавчим листом, так і не встановили, коли ж було виконане рішення, у вересні 2009 року у з»язку з наявною розпискою стягувачки про сплату їй боргу, чи у серпні 2012 року, коли державним виконавцем отримана заява від стягувачки про сплату їй боргу, у зв»язку з чим постанова про закінчення виконавчого провадження була винесена тільки 19 жовтня 2012 року. Суд першої інстанції при винесенні своєї постанови не надав значення даній обставині, при тому, що ОСОБА_2 у своєму адміністративному позові вказувала, що стягувачкою після сплати їй боргу у вересні 2009 року подавалась заява до виконавчої служби.
Колегія суддів за вказаних обставин вважає, що державною виконавчою службою у даному виконавчому провадженні були допущені порушення строків виконання даного рішення, які не виправдані і не доведені в суді першої інстанції будь-якими доказами, а постанова про закінчення виконавчого провадження, винесена 19.10.2012 року за відсутності доказів про проведення будь-яких виконавчих дій в період з вересня 2009 по жовтень 2012 року, тобто на протязі трьох років, може свідчити тільки як про дії, направлені на прикриття її неправомірної бездіяльності, що виходить за межі вимог як ст. 30 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, яка діяла на жовтень 2012 року, так і ст. 25 цього ж Закону в редакції, що діяла у вересні 2009 року.
За вказаних обставин, колегія суддів вважає, що ОСОБА_2 не повинна нести відповідальність за неправомірну бездіяльність державного органу, а тому постанови про стягнення з боржника виконавчого збору від 19.10.2012 року та про відкриття провадження від 25.10.2012 року слід було скасувати як такі, що не відповідають змісту і вимогам ст. 28 згаданого Закону в редакції 2012 року та ст. 46 цього ж Закону.
На підставі викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при винесенні постанови неповно з»ясовані обставини справи, важливі для її вирішення, суд послався на обставини, які не були належно доведені та помилково застосував норми матеріально права, що у відповідності з ст. 202 КАС України є підставою для скасування судового рішення.
Наведене дає підстави колегії суддів задовольнити апеляційну скаргу ОСОБА_2 частково, в частині скасування постанови суду першої інстанції, де суд відмовив позивачу у задоволенні решти вимог (п.3) та постановити в цій частині рішення щодо скасування постанови відділу державної виконавчої служби від 19.10.2012 року, з огляду на те, що постанова від 25.10.2012 року вже скасована судом першої інстанції з інших підстав, чим ті, які наведені колегією суддів вище. Колегія вважає, що скасовувати рішення суду першої інстанції вдруге та повторно скасовувати вказану постанову від 25.10. 2012 року немає необхідності з огляду на те, що рішення суду не може бути скасованим тільки з формальних підстав.
Керуючись статтями 198, 202, 205, 207 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_2, - задовольнити частково.
Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 8 січня 2013 року, - скасувати в частині відмови у задоволенні решти вимог (п.3) та винести нову постанову.
Скасувати постанову Відділу державної виконавчої служби №12570025 від 19.10.2012 року..
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі в 20-ти денний строк з дня складення постанови в повному обсязі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України, з подачею документу про сплату судового збору, а також копій касаційної скарги відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі, та копій оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
Головуючий суддя Т.М.Грищенко
суддя І.О.Лічевецький
суддя В.Е.Мацедонська
Головуючий суддя Грищенко Т.М.
Судді: Лічевецький І.О.
Мацедонська В.Е.