"27" лютого 2013 р. Справа № 62/85
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Головуючого суддіСибіги О.М.
суддівКорсака В.А., Костенко Т.Ф.
розглянувши матеріали касаційної скарги Фонду державного майна України
на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 29.08.2012
у справігосподарського суду міста Києва
за позовомзаступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Фонду державного майна України
доприватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Федерація професійних спілок України
провизнання права власності та витребування майна
в судовому засіданні взяли участь представники :
- - позивачаБезгубенко А.С.
- відповідачаЛисенко Я.О., Мендрик Д.О.
- третьої особиБагатченко Ю.В.
- Генеральної прокуратури УкраїниТомчук М.О.
У вересні 2011 року заступник прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Фонду державного майна України звернувся до господарського суду міста Києва з позовною заявою до приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Федерації професійних спілок України, в якій просив суд визнати за державою в особі Фонду державного майна України право власності на виробничо-адміністративний нежитловий будинок загальною площею 9 406, 5 кв.м, який розташований за адресою: м. Київ, вул. Шота Руставелі, 39/41 та витребувати його у власність держави в особі Фонду державного майна України. Даний позов заявлений на підставі ст.ст. 387, 392 Цивільного кодексу України.
Рішенням господарського суду міста Києва від 07.11.2011 (суддя Любченко М.О.) у справі № 62/85 позов задоволено повністю. Визнано за державою в особі Фонду державного майна України право власності на виробничо-адміністративний нежитловий будинок загальною площею 9 406, 5 кв. м, який розташований за адресою: м. Київ, вул. Шота Руставелі, 39/41. Витребувано у власність держави в особі Фонду державного майна України з незаконного володіння приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" виробничо-адміністративний нежитловий будинок загальною площею 9 406, 5 кв. м, який розташований за адресою: м. Київ, вул. Шота Руставелі, 39/41. Стягнуто з відповідача на користь Державного бюджету України судові витрати.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 29.08.2012 (головуючий Смірнова Л.Г., судді Кропивна Л.В., Чорна Л.В.) у справі № 62/85 вказане рішення суду скасовано. Прийнято нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено повністю. Стягнуто з позивача судові витрати.
Не погоджуючись з прийнятою у справі постановою апеляційної інстанції, Фонд державного майна України звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій посилаючись на необґрунтованість висновків суду, просить її скасувати, а рішення суду першої інстанції - залишити в силі. В обґрунтування своєї касаційної скарги скаржник посилається на те, що спірне майно є державним і передавалось профспілковим організаціям у відання, у зв'язку з чим вважає, що заявлений у справі позов підлягає задоволенню.
У відзиві на касаційну скаргу, відповідач не погоджується із доводами скаржника і просить суд залишити оскаржувану постанову в силі, а скаргу - без задоволення.
Перевіривши доводи касаційної скарги, юридичну оцінку встановлених фактичних обставин, проаналізувавши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з наступного.
Попередніми судовими інстанціями встановлено, що 04.12.1991 Федерацією незалежних профспілок України (правонаступником якої є Федерація профспілок України) та Фондом соціального страхування України на базі санаторно-курортних закладів та організацій Української республіканської ради з управління курортами профспілок було створено акціонерне товариство "Укрпрофоздоровниця".
Відповідно до акту від 24.01.1992, на підставі постанови Президії Ради Федерації незалежних профспілок України № 11-1-1 від 22.11.1991 "Про створення акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" останньому було передано майно територіальних санаторно-курортних установ, санаторіїв, будинків відпочинку, пансіонатів, в тому числі об'єкти, які розташовані по вул. Шота Руставелі, 39/41 у м. Києві, згідно додатку до акту від 24.01.1992.
Звертаючись до суду з позовом про визнання за державою в особі Фонду державного майна України права власності на виробничо-адміністративний нежитловий будинок загальною площею 9 406, 5 кв. м, який розташований за адресою: м. Київ, вул. Шота Руставелі, 39/41 та витребування цього майна з незаконного володіння відповідача у власність держави в особі Фонду державного майна України, прокурор та позивач посилаються на те, що дане майно є державною власністю і вибуло з володіння поза її волею, у зв'язку з чим вважають, що заявлений у справі позов підлягає задоволенню. Позов обґрунтовано ст.ст. 387, 392 Цивільного кодексу України.
Задовольняючи позов, місцевий господарський суд виходив з того, що спірне майно є власністю держави і вибуло з володіння поза її волею. При цьому, судом встановлено, що Фонд державного майна України є належним позивачем у справі, оскільки уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах.
В основу постанови апеляційної інстанції покладено висновок про те, що в матеріалах справи відсутні належні докази, які підтверджують право власності позивача на спірне майно, що стало підставою для скасування рішення суду першої інстанції та прийняття нового рішення, яким у позові відмовлено.
Колегія суддів вважає, що зазначені висновки судів попередніх інстанцій є передчасними, враховуючи наступне.
Вирішуючи питання щодо права власності на спірний будинок судами попередніх інстанцій не з'ясовано, хто є власником або користувачем земельної ділянки, на якій цей будинок розташовано на час вирішення цього спору. Матеріали справи не містять щодо цих обставин ніяких доказів. В той же час, зазначені обставини мають значення для правильного вирішення цього спору, оскільки спір може зачіпати права власника земельної ділянки, на якій розташовано спірний нежилий будинок.
Як вбачається з матеріалів справи Рішенням виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих № 1206/1 від 25.07.1967 відповідно з дозволом Ради Міністрів УРСР від 15 лютого 1967 року № 24-73 на будівництво виробничо-адміністративного корпусу Українській Республіканській Раді професійних спілок було відведено земельну ділянку площею біля 0, 20 га по вул. Шота Руставелі 39-41 у Ленінському районі під будівництво виробничо-адміністративного корпусу (т. 1 а. с. 84). В подальшому на цій земельній ділянці було побудовано спірний нежитловий будинок.
Відповідно до пункту 2.15. постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" № 6 від 17.05.2011 (із змінами і доповненнями) оскільки зі змісту статей 12, 17 ЗК України вбачається, що розпорядження землями територіальної громади та землями державної власності (в межах, визначених ЗК України), у тому числі надання їх у користування, належить до повноважень органів місцевого самоврядування і органів виконавчої влади та здійснюється відповідно до вимог цього Кодексу, то в будь-якому спорі, що стосується права користування земельною ділянкою, належною до земель державної чи комунальної власності, суд має залучити до участі у справі відповідний орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування як уповноважений орган власника земельної ділянки.
Відповідно до статті 27 Господарського процесуального кодексу України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора. Якщо господарський суд при прийнятті позовної заяви, вчиненні дій по підготовці справи до розгляду або під час розгляду справи встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права і обов'язки осіб, що не є стороною у справі, господарський суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. Питання про допущення або залучення третіх осіб до участі у справі вирішується господарським судом, який виносить з цього приводу ухвалу.
Суди попередніх інстанцій не залучили до участі у справі відповідний орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування як уповноважений орган власника земельної ділянки, на якій розташований спірний об'єкт.
Колегія суддів також вважає необхідним звернути увагу щодо питання застосування строку позовної давності.
Статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України від 16.01.2003 № 435-IV (набрав чинності 01.01.2004) Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Пунктом 6 цих положень передбачено, що правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.
В своїх поясненнях по суті заявленого позову, Федерація професійних спілок України посилається на те, що позивач дізнався про порушення свого права ще в 1997 році, тобто на той час, коли діяв Цивільний кодекс Української РСР від 18.07.1963 № 6417 (втратив чинність 01.01.2004 у зв'язку з набранням чинності Цивільним кодексом України від 16.01.2003).
Відповідно до статті 71 Цивільного кодексу Української РСР (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.
Позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін (ст. 75 цього ж кодексу у відповідній редакції).
Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і переривання перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 цього Кодексу (ст. 76 зазначеного кодексу).
Відповідно до статті 80 Цивільного кодексу Української РСР (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.
Як вбачається з рішення суду першої інстанції, строк позовної давності позивачу було відновлено на підставі частини 5 статті 267 Цивільного кодексу України. Проте, судом першої інстанції чітко не визначено, коли позивач дізнався про порушення свого права, з якого моменту у нього виникло право на позов та чи не сплинув строк пред'явлення позову до набрання чинності Цивільним кодексом України від 16.01.2003 № 435-IV. Ці обставини мають суттєве значення щодо визначення норм матеріального права, які підлягають застосуванню. Водночас, суд апеляційної інстанції в своїй постанові також не визначив, з якого моменту у позивача виникло право на позов.
Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази (ч. 2 ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до пунктів 1, 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про судове рішення" № 6 від 23.03.2012 рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
Рішення має бути викладено чітко, зрозуміло, грамотно (тобто не містити граматичних і стилістичних помилок, виправлень).
Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого:
- чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються;
- чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин;
- яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Оскаржені судові акти таким вимогам не відповідають.
Отже, як місцевий, так і апеляційний господарські суди припустились неправильного застосування приписів частини 1 статті 47 Господарського процесуального кодексу України щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та частини 1 статті 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до частини 1 статті 11110 Господарського процесуального кодексу України є підставою для скасування судового рішення у справі.
Відповідно до пункту 3 статті 1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд.
За таких обставин, касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а судові акти попередніх інстанцій - скасуванню з направленням справи на новий розгляд.
При новому розгляді справи суду необхідно врахувати все вищевикладене, всебічно і повно з'ясувати обставини справи, дійсні права та обов'язки сторін, перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, визначити повне коло та правовий статус учасників цієї справи, з'ясувати коли відбулось порушення права позивача та коли він дізнався про порушення такого права. Крім того, при новому розгляді суду необхідно вирішити питання щодо залучення до участі у справі власника земельної ділянки, на якій розташована спірна будівля, а також вирішити спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.
Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
Касаційну скаргу задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від 29.08.2012 та рішення господарського суду міста Києва від 07.11.2011 у справі № 62/85 скасувати.
Справу № 62/85 направити на новий розгляд до господарського суду міста Києва.
Головуючий суддя О.М. Сибіга
С у д д і В.А. Корсак
Т.Ф. Костенко