83048, м.Донецьк, вул.Артема, 157, тел.381-88-46
іменем України
26.02.13 р. Справа № 5006/24/147пд/2012
Господарський суд Донецької області у складі судді Величко Н.В.
при секретарі судового засідання Гудковій К.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали
за позовом: Державного підприємства «Вугільна компанія «Краснолиманська», м. Родинське Донецької області, ЄДРПОУ 31599557
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Донвуглекон», м. Донецьк, ЄДРПОУ 30206597
про: визнання недійсним договору
за участю представників сторін:
від позивача: Пустовгар А.О. - за довір. № 01/11-383 від 19.02.2012р.
від відповідача: Сухаревська О.П. - за довір. б/н від 03.01.2013р.
Державне підприємство «Вугільна компанія «Краснолиманська» звернулось до господарського суду Донецької області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Донвуглекон» про визнання недійсним договору купівлі-продажу вугільного коксівного концентрату № 115/02 від 13.02.2002р.
Мотивуючи свої вимоги позивач посилається на те, що даний договір не відповідає вимогам закону, оскільки укладений без проведення процедури закупівлі, передбаченої на той час Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» № 1490-ІІІ від 22.02.2000р. та продовжував діяти на підставі додаткових угод, укладених з порушенням Положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти, затвердженого Постановою КМУ № 921 від 17.10.2008р. та Закону України «Про здійснення державних закупівель» № 2289-VІ від 01.06.2010р.
На думку позивача, такі обставини є підставою для визнання договору № 115/02 від 13.02.2002р. недійсним на підставі статей 48, 49, 153 Цивільного кодексу УРСР, статей 5, 203, 215, 217 Цивільного кодексу України та 207 Господарського кодексу України.
На підтвердження позовних вимог надано суду договір № 115/02 від 13.02.2002р. з додатками та додатковими угодами, акти приймання-передачі за період вересень 2009 - листопад 2011рр., статутні документи підприємства.
Відповідач проти задоволення позову заперечив, посилаючись на пропуск позивачем строку позовної давності. Також відповідач зазначив, що на момент укладення спірного договору ст.1 Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» № 1490-ІІІ від 22.02.2000р. було наведено значення термінів, що вживаються у цьому законі, у відповідності з яких до державних коштів не відносилися кошти державних підприємств. Пунктом 82 Положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти, затвердженого постановою КМУ № 921 від 17.10.2008р., передбачена процедура закупівлі у одного учасника, згідно якої замовник укладає договір з учасником після проведення з ним переговорів у разі відсутності конкуренції (у тому числі з технічних причин) на товари, роботи чи послуги, які можуть бути поставлені, виконані чи надані тільки певним учасником. Відповідач стверджує, що він є єдиним суб'єктом, що постачав позивачу вугільний коксівний концентрат, вироблений з сировини, що постачалася позивачем відповідачу у відповідності з договором купівлі-продажу № 116/02 від 13.02.2002р. При цьому відповідач зазначає, що спірний № 115/02 від 13.02.2002р. та договір купівлі-продажу № 116/02 від 13.02.2002р. були укладені під час дії договору № 1 на реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розвитку від 15.02.1999р. Також відповідач наголошує, що у будь-якому разі, спірний договір був укладений до набуття чинності Положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти, затвердженого постановою КМУ № 921 від 17.10.2008р. та Закону України «Про здійснення державних закупівель» № 2289-VІ від 01.06.2010р., а відповідно до ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства не мають зворотної сили.
На підтвердження заперечень надано суду договір купівлі-продажу № 116/02 від 13.02.2002р. з додатками та додатковими угодами, договір (контракт) №1 на реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розвитку від 15.02.1999р., акт затвердження приймальною робочою комісією про готовність закінченого будівництвом об'єкту № 20-28-398 від 17.02.2000р. та статутні документи підприємства.
Склад суду неодноразово змінювався. Розпорядженням голови господарського суду від 01.02.2013р. справу передано на розгляд судді Величко Н.В.
В судовому засіданні, що відбулось 26.02.2013р., позивач підтримав позовні вимоги, а відповідач підтримав свої заперечення.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, суд встановив наступне.
15.07.1999р. між відповідачем, як інвестором, та Красноармійською міською радою, як органом управління, укладено договір (контракт) № 1 на реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розвитку (т.1 а.с.142), за умова якого інвестор взяв на себе зобов'язання на власний ризик і за власні кошти відповідно до схваленого (затвердженого) інвестиційного проекту та умов цього договору забезпечити реалізацію проекту (реконструкція водно-шламової схеми ЦЗФ «Краснолиманська», будівництво нового виробництва і технологічних ліній), а орган управління - забезпечити необхідні умови для його реалізації (п.1.1 договору). Договір вступає в силу з моменту його підписання і діє до 01.07.2005р. (п.7.1 договору). У випадках, не передбачених цим договором, сторони керуються законодавством України (п.8.2 договору).
Матеріали справи свідчать, що 13.02.2002р. між позивачем та відповідачем було укладено договори купівлі-продажу № 115/02 та № 116/02.
За умовами договору № 115/02 від 13.02.2002р. (т.1 а.с.12) відповідач зобов'язався щодобово передавати, а позивач приймати та оплачувати вугільний коксівний концентрат (далі - товар) у кількості та за ціною згідно додатків до цього договору. Передачу товару сторони домовились оформлювати актами прийому-передачі.
Додатковими угодами №3 від 22.04.2003р., № 4 від 01.03.2004р., № 6 від 03.01.2005р., № 7 від 02.01.2006р., № 8 від 26.01.2006р. та від 15.03.2006р. (т.1 а.с.14-24) сторони продовжили строк дії договору до 31.12.2011р.
Матеріали справи свідчать, що у додатках № 44 від 01.09.2009р., № 45 від 12.10.2009р., № 46 від 31.10.2009р., № 47 від 01.11.2009р., № 48 від 1.04.2010р., № 49 від 01.06.2009р., № 50 від 01.07.2010р., № 51 від 30.04.2011р., № 52 від 31.10.2011р. до договору сторони встановили якісні показники товару (т.1 а.с.28-36), за актами приймання-передачі за період вересень 2009 - листопад 2011рр. відповідач передавав, а позивач приймав товар (т.1 а.с.37-56).
Предметом спору у цій справі є визнання недійсним договору купівлі-продажу вугільного коксівного концентрату № 115/02 від 13.02.2002р.
Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину (п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними").
Господарський суд враховує, що на момент укладення спірного договору діяв Цивільний кодекс Української РСР від 18 липня 1963 року, статтею 4 якого було передбачено, що цивільні права і обов'язки виникають з підстав, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР, а також з дій громадян і організацій, які хоч і не передбачені законом, але в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов'язки. Відповідно до цього цивільні права і обов'язки виникають зокрема з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать; з адміністративних актів, у тому числі для державних, кооперативних та інших громадських організацій - з актів планування. Угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків (ст.41 цього Кодексу). Угоди державних, кооперативних та інших громадських організацій між собою і з громадянами, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та окремих видів угод, для яких інше передбачено законодавством Союзу РСР і Української РСР повинні укладатись у письмовій формі (ст.44 цього Кодексу). Недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі (ст.45 цього Кодексу).
Згідно ст.48 цього Кодексу недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі -відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.
Відповідно до статуту позивача в редакції 2001 року (т.1 а.с.57) Державне підприємство «Вугільна компанія «Краснолиманська» створено наказом Міністерства палива та енергетики України від 05.11.2001р. № 535 у процесі реорганізації Відкритого акціонерного товариства «Державна холдингова компанія «Краснолиманська» та Державного акціонерного товариства «Центральна збагачувальна фабрика «Краснолиманська» - дочірнє підприємство Державної холдингової компанії «Краснолиманська» шляхом їх злиття, та належить до сфери управління Мінтопенерго. Майно підприємства становлять основні фонди та оборотні кошти, а також цінності, вартість яких відображається у самостійному балансі підприємства. Майно підприємства є державною власністю і закріпляється за ним на праві повного господарського відання. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та цьому статуту.
На момент укладення спірного договору був чинний Закон України від 22.02.2000р. N 1490-III «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», згідно ч.1 ст.2 якого, цей Закон застосовується до всіх закупівель товарів, робіт і послуг, що повністю або частково здійснюються за рахунок державних коштів. За визначеннями термінів, наведених у ст.1 цього Закону, державні кошти - кошти Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, кошти державних цільових фондів, кошти Пенсійного фонду України, державні кредитні ресурси.
Нормами названого Закону передбачались наступні процедури здійснення закупівлі: 1) відкриті торги - є основною процедурою здійснення закупівель. Застосування інших, ніж відкриті торги, процедур закупівлі, очікувана вартість яких дорівнює або перевищує 100 тисяч євро, потребує погодження з уповноваженим органом у встановленому ним порядку. Замовник не має права ділити закупівлю на частини з метою уникнути застосування процедур, передбачених цим Законом.; 2) торги з обмеженою участю; 3) двоступеневі торги; 4) запит цінових пропозицій (котирувань); 5) закупівля в одного постачальника (виконавця).
Статтею 34 цього Закону передбачалось, що договір про закупівлю набуває чинності з моменту його підписання замовником та виконавцем, визначеним переможцем процедури закупівлі. Копія укладеного договору про закупівлю подається уповноваженому органу на його вимогу.
За порушення вимог, встановлених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами, розробленими на його виконання, замовники, організатори торгів та їх учасники несуть адміністративну чи кримінальну відповідальність відповідно до законів України (ст.38 Закону).
Враховуючи, що позивач є державним підприємством і належить до сфери управління Мінтопенерго, вартість закупівлі згідно додаткової угоди № 1 від 13.02.2002р. (т.1 а.с.14) дорівнювала 739 500,00 грн., тому він зобов'язаний був укласти спірний договір з дотриманням процедур, передбачених Законом України від 22 лютого 2000 року N 1490-III "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти". Отже, при укладенні спірного договору сторонами не було дотримано вимог закону.
З 1 січня 2004 року набули чинності Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-IV (далі - ЦК України) та Господарський кодекс України (далі - ГК України) від 16 січня 2003 року № 436-IV. Визнано таким, що втратив чинність з 1 січня 2004 року Цивільний кодекс Української РСР від 18 липня 1963 року, із змінами, внесеними до нього.
Пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, що набув чинності з 01.01.2004р., встановлено, що Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень ГК України, що набув чинності з 01.01.2004р. встановлено, що Господарський кодекс України застосовується до господарських відносин, які виникли після набрання чинності його положеннями відповідно до цього розділу. До господарських відносин, що виникли до набрання чинності відповідними положеннями Господарського кодексу України, зазначені положення застосовуються щодо тих прав і обов'язків, які продовжують існувати або виникли після набрання чинності цими положеннями.
Враховуючи, що сторонами продовжено дію спірного договору до 31.12.2011р., то на спірні правовідносини розповсюджуються також норми Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України.
Статтею 75 Господарського кодексу України (в редакції, що діє з 16.06.2005р.) встановлено, що державне комерційне підприємство зобов'язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення і державні завдання, враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів, а також складати і виконувати річний та з поквартальною розбивкою фінансовий план на кожен наступний рік.
Для закупівель матеріально-технічних ресурсів державне комерційне підприємство застосовує процедури закупівель, визначені Законом України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти", з урахуванням особливостей та в порядку, визначених Кабінетом Міністрів України.
Господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині (ч.1 ст.207 ГК України).
Статтею 203 ЦК України передбачено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, що вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
При цьому, згідно ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Матеріали справи свідчать, що правовідносини між позивачем та відповідачем, що виникали в межах виконання договору № 115/02 від 13.02.2002р. з моменту його укладення по 02.12.2011р. включно є такими, що прямо порушували норми чинного законодавства, що свідчить про їх недійсність.
Відповідно до п.7 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України, що набрав чинності з 1 січня 2004 року, до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.
Оскільки право на пред'явлення позову про визнання оспорюваного договору від 13.02.2002р. виникло з моменту укладання цього договору, до спірних правовідносин слід застосовувати норми ЦК УРСР.
Відповідно до ст. 71 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.
Положеннями Цивільного кодексу УРСР встановлений перелік вимог, на які позовна давність не поширюється (ст. 80).
Вимога щодо визнання угоди недійсною, як випадок, на який не поширюються позовна давність, як Цивільним кодексом УРСР, так і іншим чинним законодавством не передбачено, а отже до заявлених позивачем вимог про визнання договору недійсним застосовується загальний строк позовної давності.
Суд відзначає, що початок перебігу позовної давності визначається за правилами ст. 76 ЦК УРСР. Згідно з ст. 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
Відповідно до ст. 80 ЦК УРСР закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.
Суд враховує, що сторони за оспорюваним договором здійснили ряд дій по виконанню своїх зобов'язань (відповідачем передавався, а позивачем отримувався товар), а отже, позивач знав про існування укладеного договору з моменту його підписання та повинен був знати про факт порушення його прав. Отже, суд вважає, що право на позов у позивача виникло з дня, коли позивач повинен був довідатися про невідповідність спірного правочину вимогам чинного законодавства, тобто з дня укладення спірного договору від 13.02.2002р., а відтак трирічний строк для позивача закінчився 13.02.2005р.
Як встановлено судом, позивач звернувся з позовною заявою лише 12.12.2012р., тобто, за межами строку позовної давності, без клопотання про його поновлення.
При цьому суд враховує, що згідно положень ст. 256 ЦК України, який діє з 01.01.2004р., позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. При цьому, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. ч. 3 та 4 ст. 267 ЦК України).
Відповідачем заявлено клопотання про застосування строку позовної давності.
Враховуючи викладене, господарський суд дійшов висновку щодо відмови у задоволенні позовних вимог через сплив строку позовної давності та відсутності поважних причин для його відновлення.
За змістом статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтвердженні певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Згідно зі статтею 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі усіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 22, 33, 43, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
В задоволенні позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили через десять днів з моменту проголошення (підписання) і може бути оскаржене до Донецького апеляційного господарського суду в порядку передбаченому розділом XII Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст рішення складено та підписано 01.03.2013р.
Суддя Величко Н.В.