Справа № 1570/7133/2012
27 лютого 2013 року
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Бутенка А.В.,
судді - Андрухів В.В.,
судді - Завальнюка І.В.,
за участю секретаря - Рачкова О.І.,
за участю сторін:
позивач - ОСОБА_1 (особисто)
представник позивача - ОСОБА_4 (за ордером)
перекладач - ОСОБА_5 (особисто)
представник відповідача - Скуріхіна Т.О. . (по довіреності)
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3 р.н., та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 р.н. та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 р.н. до Державної міграційної служби України про визнання рішення №552-12 від 05.11.2012 року протиправним, його скасування та зобов'язання прийняти рішення про визнання біженцями в Україні,
З позовом до суду звернувся ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання рішення №552-12 від 05.11.2012 року протиправним, його скасування та зобов'язання прийняти рішення про визнання біженцем в Україні.
У судовому засіданні 27.02.2013 року ОСОБА_1 надав уточнення до позовних вимог, в якому зазначив, що в матеріалах особової справи до анкети позивача внесені його неповнолітні діти ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 р.н. та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 р.н., а тому він є законним їх представником. Також у матеріалах особової справи позивача наявні реєстраційні листки неповнолітніх його дітей. Однак, рішенням Державної міграційної служби № 552-12 від 05.11.2012 року питання щодо статусу його неповнолітніх дітей вирішено не було, а тому просив ухвалити рішення щодо надання дітям також статусу біженця у судовому порядку (а.с.73-74). Також, представник позивачів у судовому засіданні позовні вимоги підтримав, обґрунтувавши їх тим, що прийняте Державною міграційною службою України рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим та незаконним, оскільки це рішення приймалось без врахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи, зіславшись на обставини зазначені у позовній заяві (а.с.3-5).
У судовому засіданні представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог, вважав рішення №552-12 від 05.11.2012 року правомірним, а вимоги позивача необґрунтованими.
Відповідач на підставі ст.27 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади у справах міграції та згідно зі ст.ст.5,6,10,11 цього ж Закону здійснює повноваження щодо прийняття рішення про визнання осіб біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, а тому його рішення, дії чи бездіяльність з цього приводу на підставі ст.55 Конституції України, п.п.1 ч.2 ст.17, 104 КАС України, ст.12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» можуть бути оскаржені до суду в порядку адміністративного судочинства.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, вислухавши пояснення позивача, представника позивача та представника відповідача, суд встановив наступне.
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3 р.н., є громадянином Афганістану та має двох неповнолітніх дітей ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 р.н. та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 р.н.
15.02.2011 року позивачем подано заяву про надання статусу біженця за №41 (а.с.25), в якій зазначив, що з 2005 року його дядько ОСОБА_6 взяв його до себе на роботу в якості охоронця в другий районний відділ поліції в пр. Парван. Позивач працював разом з іншим охоронцем. В жовтні 2010 року в дядька позивача під час повернення додому стріляли, дядька і другого охоронця було поранено. На наступний день ця особа померла, охоронець виїхав за межі країни, оскільки вважав, що його можуть вбити, а тому ОСОБА_1 вирішив також виїхати з країни.
Судом також встановлено, що Рішенням Державної міграційної служби України №552-12 від 05.11.2012 року відносно ОСОБА_1 (а.с.21) було відмовлено у визнанні його біженцям або особою, яка потребує додаткового захисту.
Правовими підставами для винесення вказаного рішення №552-12 від 05.11.2012 року відповідач зазначив, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» - відсутні, а фактичними підставами для ухвалення спірних рішень, як з'ясовано відповідно до матеріалів справи, є зазначені у висновку працівника Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області від 29.03.2012 року (а.с.61-65) обставини, які підтверджують, що заявник звернувся з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв'язку з економічними проблемами, бажанням отримати роботу з постійними доходами та покращити життя.
Судом також досліджено матеріали особової справи позивача та встановлено, що він має двох неповнолітніх дітей ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 р.н. та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 р.н., а тому він є законним представником та питання щодо визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту повинно розглядатися разом із позовними вимогами ОСОБА_1.
Перевіряючи юридичну та фактичну обґрунтованість зазначеного висновку та винесеного на його підставі спірного рішення відповідача, на відповідність вимогам ч.3 ст.2 КАС України суд виходить з такого.
Частина 2 ст.19 Конституції України встановлює, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Правовідносини, які виникли між сторонами регулюються Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року №3671-VI.
Пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону від 8 липня 2011 року №3671-VI визначені критерії віднесення особи до категорії біженців чи осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Так, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: - знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; - неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; - наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; - побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
У відповідності до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з ч.1 ст.7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року №3671-VI, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.
Відповідно до ч.1 ст. 8 цього ж Закону, орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
З метою більш досконалого вивчення обставин, за яких ОСОБА_1 звернувся з заявою щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, 14 березня 2011 року Управлінням міграційної служби було проведено співбесіду з ОСОБА_1, в ході якої позивач надав відповіді та порівнявши інформацію, надану ним під час анкетування та співбесіди було прийнято висновок працівника щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця від 14.03.2011 року та наказ №19 від 15.03.2011 року (а.с.47-48).
Відповідно до ст.9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що у разі відсутності у заявника документів, що посвідчують особу, або якщо такі документи є фальшивими, для встановлення особи заявника органом міграційної служби спільно з відповідними органами Служби безпеки України згідно із законодавством проводиться ідентифікація особи. У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів орган міграційної служби має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України. Орган міграційної служби направляє особу, яка подала заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на медичне обстеження, що проводиться в порядку, визначеному спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я. Документи, отримані або підготовлені органом міграційної служби під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, долучаються до особової справи заявника. Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особова справа заявника разом з письмовим висновком органу міграційної служби, який розглядав заяву, надсилається до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції для прийняття остаточного рішення за заявою.
З матеріалів справи вбачається, що позивача було направлено на медичний огляд (а.с.57), крім того, відповідно до листів №17-5-428 від 16.03.2011 року (а.с.50), №17-5-429 від 16.03.2012 року (а.с.53) Управлінням міграційної служби в Одеській області були здійснені запити до ГУМВС України в Одеській області та УСБУ України в Одеській області про проведення перевірки наявності обставин, за яких розглядається питання щодо надання статусу біженця громадянину Афганістану ОСОБА_1 та проведення ідентифікації вказаної особи.
Також, 12.05.2011 року начальник управління відділу у справах біженців УМС в Одеській області Ритченко О.М. подав подання начальнику УМС в Одеській області щодо продовження строку розгляду заяви про надання статусу біженців позивачам, у зв'язку з неотриманням відповідей на запити та неможливістю зробити остаточний висновок щодо громадянина Афганістану ОСОБА_1 (а.с.57). Відповідно до витягу з Наказу №36 від 13.05.2011 року було продовжено оформлення та розгляд особової справи позивача та підготовлено особову справу до направлення в Держкомнацрелігій України для прийняття остаточного рішення (а.с.58).
06.05.2011 року Одеське міське управління ГУМВС України в Одеській області повідомило, що компрометуючими матеріалами відносно громадянина Афганістану ОСОБА_1 не володіє (а.с.59). Листом №65/1/2-359пт від 19.09.2011 року (а.с.60) Управління СБУ України в Одеській області повідомило, що інформацією, яка б перешкоджала наданню статусу біженця або отриманню додаткового захисту в Україні ОСОБА_1, не володіє.
29.03.2012 року начальником відділу інтеграції та соціального супроводу Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області О.М. Ритченко, погодженого з начальником управління у справах біженців Головного управління ДМС України в Одеській області І.П. Супруновським було надано висновок стосовно ОСОБА_1 (а.с.61-65), яким встановлено, що у заявника відсутні обставини за яких надається статус біженця або статус особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту. Крім того, у висновку зазначено, що розповідь заявника має загальний характер, документи, що могли б підтвердити розповідь заявника відсутні, факти стосовно життєвих випадків не надано. На підставі наданої заявником інформації, працівник ГУ ДМС України в Одеській області дійшов висновку, що виїзд з країни був обумовлений бажанням отримати роботу з постійними доходами та покращити життя, а тому викладені у заяві відомості є очевидно необґрунтованими.
Частина 1 статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачає, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як до трьох місяців.
Згідно з частиною 5 статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Суд вважає за необхідне зазначити, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту" від 27.04.2004 року № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів дійсності та наявності реальної загрози їх життю та свободі.
В даному випадку, твердження позивача про наявність підстав для надання йому та його неповнолітнім дітям статусу біженців, з огляду на матеріальний елемент клопотання, є необґрунтованим.
У цілому, позивач не приховує того факту, що бажає жити в Україні, у зв'язку із чим разом із сім'єю покинув країну походження, цілеспрямовано вирушивши до України. Вказане було підтверджено у судовому засіданні.
Однак, заявника не можна вважати особою, яка не можє та не бажає користуватися захистом своєї країни, оскільки він не намагався звернутися за допомогою до органів влади країни мешкання. Погрози, пов'язані з расою, національністю та релігійною приналежністю на адресу ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3 р.н., та його неповнолітніх дітей ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 р.н. та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 р.н. не надходили.
З боку ОСОБА_1 під час співбесід в ГУ ДМС в Одеській області та під час надання пояснень в судовому засіданні також підтверджено, що він та його діти не переслідувалася за релігійними, расовими, етнічними або громадянськими ознаками.
Відповідно до позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказу покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності слід розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).
Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін "не бажає" відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою "внаслідок таких побоювань". Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни "в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань". В любому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
Надана інформація позивачем при викладені причини виїзду з країни громадянської належності є непослідовною, документів у підтвердження обґрунтованості звернення не надав. Твердження позивача ОСОБА_1 в заяві щодо небезпеки, яка йому загрожує в Афганістані особисто та його дітям є безпідставним і не мають реального підґрунтя. Позивач не надав переконливих доказів щодо його особистого переслідування в разі повернення на батьківщину.
Суд також не приймає до уваги посилання позивача, як на підставу задоволення позову, на обставини, які він виклав у позовній заяві, наданій до суду, оскільки, згідно з матеріалами особової справи позивача, причиною його виїзду з Афганістану були ті обставини, що він працював охоронцем у свого дядьки ОСОБА_6, який був вбитий в жовтні 2010 року. Оскільки життя позивача було в небезпеці, то він з дітьми виїхав з країни походження. Крім того, слід зазначити, що повідомлені позивачем факти не мають ознак переслідувань або загрози переслідувань, оскільки він не є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Таким чином, з аналізу матеріалів особової справи позивача випливає, що реальними обставинами виїзду з Афганістану було не побоювання за своє життя та необхідність отримання міжнародного захисту, а пошук кращої країни для життя та бажання отримати роботу з постійними доходами.
Крім того, суд враховує той факт, що до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 перебував в третій безпечній країні (Таджикистан, Російська Федерація) (а.с. 42), однак він не звернувся за притулком у цих країнах, що також, згідно ст.6 Закону №3671-VI, є підставою для відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є недостатніми, ОСОБА_1 не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятих відповідачем рішень при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивач називав, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи, в тому числі політичних переконань.
З огляду на вищевикладене, суд вважає, що Головним управлінням Державної міграційної служби в Одеській області було вжито всіх заходів для встановлення обставин за якими позивач звернувся з заявою про надання статусу біженця та прийнятий хоча не повний, але обґрунтований висновок, а рішення Державної міграційної служби України №552-12 від 05.11.2012 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відносно ОСОБА_1, яке прийнято за результатами розгляду його особової справи є правомірними.
Таким чином, на підставі встановлених судом фактів, суд приходить до висновку про те, що спірне рішення №552-12 від 05.11.2012 року прийняте Державною міграційною службою України в межах компетенції та у спосіб, що передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини, та обґрунтовано, у зв'язку із чим в задоволенні позовних вимог слід відмовити.
На підставі викладеного, керуючись ст. 94, 158-163 КАС України, суд
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3 р.н., та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 р.н. та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 р.н. до Державної міграційної служби України про визнання рішення №552-12 від 05.11.2012 року протиправним, його скасування та зобов'язання прийняти рішення про визнання біженцями в Україні - відмовити.
Постанова набирає законної сили після закінчення строків подання апеляційної скарги, якщо вона не була подана у встановлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня отримання копії постанови.
Повний текст постанови виготовлений та підписаний 28 лютого 2013 року
Головуючий суддя Бутенко А.В.
Суддя Андрухів В.В.
Суддя Завальнюк І.В.
.