Справа № 1570/7277/2012
04 лютого 2013 року м.Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Вовченко O.A.,
секретар судового засідання Дубовик Г.В.,
за участі:
перекладача - ОСОБА_1,
позивача - ОСОБА_2,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Управління у справах біженців Головного управління Державної Міграційної Служби в Одеській області про визнання рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 18.05.2012 року №38 не чинним з моменту його прийняття; зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд -
ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, в якому просить визнати рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 18.05.2012 року №38 не чинним з моменту його прийняття; зобов'язати прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є громадянином Демократичної Республіки Конго, але не може повернутися до зазначеної країни, оскільки має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань в зв'язку з роботою в МВС в відділі кримінальної поліції Демократичної Республіки Конго, так як в ході своєї діяльності неодноразово отримував погрози зі сторони правлячої партії. На сьогоднішній день позивач побоюється повертатися на батьківщину, так як його може бути піддано переслідуванням по причині належності до певної соціальної групи. Враховуючи зазначене, посилаючись на Європейську конвенцію «Про захист прав людини та основних свобод», Постанову Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні від 25.06.2009 року №1, позивач вважав відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту необґрунтованою.
В судовому засіданні позивач позовні вимоги із викладених вище підстав підтримав у повному обсязі та просив задовольнити позов.
Представник відповідача у судовому засідані заперечувала проти задоволення позовних вимог, з огляду на наступне. Позивач вперше до України потрапив легально 30.01.2011 року авіарейсом м.Кіншаса - м.Адіс Абеба (ефопія) - м.Дубаї (ОАО) - Україна м. Одеса, за національним паспортом та оформленою візою типу «О» номер НОМЕР_1. Проблем з владою при виїзді з країни не зазначив. В'їзд до України відбувся через побоювання за своє життя. Так, за словами заявника він працював з 209 року в МВС в відділі кримінальної міліції м. Кіншаса. За словами заявника в зазначеному відділі він був начальником оперативної групи. В його функціональні обов'язки входило боротися з опозицією, збирати проти опозиції інформацію та надавати її вищому керівництву. Також за розповіддю заявника відділ в якому він працював (кримінальна поліція) займався: вбивством на замовлення, організуванням груп швидкого реагування для вбивства людей, збором необхідних людей для вбивств. Після виконаного позивачем вбивства, відбувся замах на його життя, в зв'язку з чим він втік з країни. На сьогоднішній день позивач не має змоги повернутися в свою країну, так як він військовий солдат, який виконував за його розповіддю накази щодо вбивства опозиційних лідерів, які заважали владі. Представник відповідача, проаналізувавши вище перелічені відомості, надані позивачем, вважає клопотання ОСОБА_2 очевидно необгрнтовааним, оскільки згідно Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів, не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Представник відповідача зазначив, що будь-якої інформації, щодо особистого переслідування з боку правлячої влади заявник не надав. При виїзді з країни не зазнав ніяких перешкод. На підставі вищевказаного та враховуючи той факт, що заявник на батьківщині за наказом вищого керівництва займався вбивством опозиційних лідерів і цей факт він не заперечує, представник відповідача вважав позовні вимоги такими, що задоволенню не підлягають.
Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача, представника відповідача, а також дослідивши обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги, перевіривши їх доказами, суд дійшов висновку про обґрунтованість адміністративного позову та його часткове задоволення.
Судом встановлено, що 13 квітня 2012 року ОСОБА_2 звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області із заявою з метою отримання статусу біженця (а.с.47).
За результатами розгляду звернення ОСОБА_2, наказом № 38 від 18.05.2012 року (а.с.14) останньому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що його сповіщено повідомленням про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.15).
Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд вважає зазначений наказ необґрунтованим, а позовні вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню у зв'язку з наступним.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 року в Демократичній Республіці Конго, м.Лубумбаші, за віросповіданням є християнин протестант, за національністю - конголезець. З 1990 по 1997 роки навчався в початковій школі «Епе Шалом»; з 1997 по 1999 роки навчався в військовій школі Кот-дІвуару м. Буаке. Після закінчення школи працював в президентській охороні в м. Бангі. З 2002 року воював з опозицією президента. В березні 2009 року, позивач працював в МВС в відділі кримінальної поліції, займав посаду начальника оперативної групи.
Як вбачається з анкети (а.с.58-63), позивач, 30.01.2011 року, прибув до України авіарейсом м.Кіншаса - м.Адіс Абеба (ефопія) - м.Дубаї (ОАО) - Україна м. Одеса, за національним паспортом та оформленою візою типу «О» номер НОМЕР_1.
Відповідно до матеріалів особової справи, а саме з Протоколу співбесіди з городянином Демократичної Республіки Конго ОСОБА_2 (а.с.42-46), під час співбесіди з працівниками міграційної служби ОСОБА_2 на запитання «які функції виконувала кримінальна поліція?» позивач відповів «вбивства на замовлення, організування груп швидкого реагування для вбивства людей чи людини, збір необхідних людей для виконання того чи іншого замовлення». На запитання «Чому ви виїхали з країни?», відповів: « 01.06.2010 року, я отримав наказ від шефа полковника ОСОБА_6, який наказав мені вбити його водія ОСОБА_5», на запитання «Що ви особисто робили з ОСОБА_5», позивач надав відповідь: «Я особисто разом з іншими своїми підлеглими душив його двома руками за горло», на запитання працівника міграційної служби: «Чому ви це робили», відповів «Це є моя робота, я отримав наказ треба було його виконувати. Так як я військовий», на запитання «Скільки разів ви приймали участь в вбивстві людей?», відповів: «Особисто вбивав чотири рази, останнє вбивство ОСОБА_5 було самим важким та важливим, тому що був опозиційним політиком». На запитання «чому ви виїхали з країни?», позивач відповів, що це сталося в зв'язку з вибухом машини, в якій їхали співробітники ОСОБА_2.
На підставі наданих ОСОБА_2 відомостей, співробітники Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області дійшли висновку, що заявник не потребує міжнародного захисту, як біженець у розумінні Конвенції 1951 року. Проаналізувавши матеріальні елементи клопотання, працівники міграційної служби визнали клопотання очевидно необґрунтованим і, тому позивачу рішенням № 38 від 18.05.2012 року було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Із матеріалів особової справи № ODS 12/16 (а.с.13-71) вбачається, що підставою для прийняття оскаржуваного рішення стало те, що заявник на батьківщині займався вбивством опозиційних лідерів і цей факт він не заперечує, а також те, що заявник не надав будь-якої інформації щодо особистого переслідування з боку правлячої влади.
Перевіряючи юридичну та фактичну обґрунтованість зазначеного висновку та винесеного на його підставі спірного рішення відповідача, на відповідність вимогам ч.3 ст.2 КАС України суд виходить з такого.
Частина 2 ст.19 Конституції України встановлює, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон).
Пункт 1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону визначають, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Відповідно до статті 8 Закону України, Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості.
З матеріалів особової справи позивача вбачається, що відомості у відношенні ОСОБА_2, відповідачем було розглянуто не в повній мірі, та не було витребувано додаткових відомостей для ідентифікації особи позивача, оскільки в матеріалах особової справи наявні документи, з розбіжностями в імені позивача - паспорт на ім'я «ОСОБА_2» та посвідчення на ім'я «ОСОБА_7». Також саме оскаржуване рішення відповідача - наказ №38 від 18.05.2012 року - прийнято у відношенні ОСОБА_2, в той час як в паспорті позивача його прізвище ім'я по-батькові зазначено ОСОБА_2.
Згідно з ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано; безсторонньо; добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно.
Крім того, суд звертає увагу на те, що одним із критеріїв, якому повинно відповідати рішення суб'єкта владних повноважень, є принцип обґрунтованості рішення, який вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами.
Враховуючи вищенаведене, суд прийшов до висновку, що Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 18.05.2012 року №38 прийняте без врахування всіх обставин справи, тобто, є необґрунтованим, що є підставою для його скасування.
Щодо решти позовних вимог стосовно зобов'язання відповідача прийняти відносно позивача рішення про надання статусу біженця, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до положень частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Таким чином, діяльність органів державної влади регулюють закони та підзаконні акти, ці закони та підзаконні акти дають суб'єктам владних повноважень можливість користування певною свободою розсуду при вирішенні питань і встановлюють лише межі такої свободи, тобто наділяють їх дискреційними повноваженнями.
Як випливає зі змісту Рекомендації №R (80) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо виконання дискреційних повноважень адміністративними органами від 11 березня 1980 року під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, без порушень принципу розподілу влади.
Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Перевірка доцільності не є юрисдикцією адміністративного суду і виходить за межі завдання адміністративного судочинства.
Таким чином, позовна вимога про зобов'язання відповідача прийняти конкретне позитивне рішення (прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця) є формою втручання у його дискреційні повноваження та виходить за межі завдань адміністративного судочинства, а тому задоволенню не підлягає.
В той же час, відповідно до частини 2 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Враховуючи вищевикладене, для належного захисту порушених прав позивача, суд зобов'язує Управління у справах біженців Головного управління Державної Міграційної Служби в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_2 від 13.04.2012 року №156 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням приписів Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та прийняти відповідне рішення.
Керуючись ст.ст. 2, 4, 6, 9, 11, 69-72, 86, 158 - 163, 167, 186, 254 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_2 до Управління у справах біженців Головного управління Державної Міграційної Служби в Одеській області про визнання рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 18.05.2012 року №38 не чинним з моменту його прийняття; зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - задовольнити частково.
Скасувати рішення Управління у справах біженців Головного управління Державної Міграційної Служби в Одеській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 18.05.2012 року №38.
Зобов'язати Головне управління Державної Міграційної Служби в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_2 від 13.04.2012 року №156 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням приписів Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Постанова набирає законної сили згідно ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185 -187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст постанови виготовлено та підписано 06 лютого 2013 року
Суддя Вовченко O.A.
.