Справа № 1570/2792/2011
01 лютого 2013 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Бутенка А.В.,
судді - Вовченко О.А.,
судді - Завальнюка І.В.,
за участю секретаря - Рачкова О.І.,
за участю сторін:
позивач - ОСОБА_1 (особисто)
перекладач - ОСОБА_2 (особисто)
представник відповідача - Максимова О.О. (по довіреності)
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання рішення нечинним та зобов'язання вчинити певні дії,
У квітні 2011 року до Одеського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання рішення нечинним та зобов'язання вчинити певні дії.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 06.11.2012 року ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 16.02.2012 року та постанову Одеського окружного адміністративного суду від 08.09.2012 року - скасовано, а адміністративну справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
27.11.2012 року адміністративна справа надійшла до Одеського окружного адміністративного суду та після проведення повторного автоматичного розподілу справ, вищезазначену справу №2а/1570/2792/2011 призначено головуючому судді Бутенко А.В.
На виконання Указу Президента України від 9 грудня 2010 року №1085/2010 "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади", Державний комітет України у справах національностей та релігій та його територіальні органи ліквідовано.
Постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 2011 року № 658 утворено територіальні органи Державної міграційної служби, наказом від 15 липня 2011 року № 26 затверджено Примірну структуру Головного управління та управління Державної міграційної служби, наказом від 18.07.2011 року № 28 затверджено Положення про головні управління (управління) Державної міграційної служби в АРК, областях, містах Києві та Севастополі.
У судовому засіданні 01.02.2013 року судом замінено неналежного відповідача Державний комітет України у справах національностей та релігій на належного - Державну міграційну службу України.
Під час судового засідання 01.02.2013 року позивач позовні вимоги підтримав у повному обсязі, обґрунтувавши їх тим, що прийняте Державним комітетом України у справах національностей та релігій рішення №306-11 від 23.03.2011 року про відмову у наданні статусу біженця є необґрунтованим та незаконним, оскільки це рішення приймалося без врахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи.
У судовому засіданні представник відповідача заперечувала проти задоволення позовних вимог, вважала Рішення №306-11 від 23.03.2011 року правомірним, а вимоги позивача необґрунтованими.
Відповідач на підставі ст.27 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади у справах міграції та згідно зі ст.ст.5,6,10,11 цього ж Закону здійснює повноваження щодо прийняття рішення про визнання осіб біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, а тому його рішення, дії чи бездіяльність з цього приводу на підставі ст.55 Конституції України, п.п.1 ч.2 ст.17, 104 КАС України, ст.12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» можуть бути оскаржені до суду в порядку адміністративного судочинства.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, вислухавши пояснення позивача та представника відповідача, суд встановив наступне.
Як встановлено судами під час розгляду справи, позивач - ОСОБА_1 прибув на територію України 11.11.2008 року за одноразовою візою з метою навчання в Донбаському державному технічному університеті (а.с.76).
13 серпня 2010 року ОСОБА_1 було подано заяву до Управління міграційної служби в Одеській області з проханням надати статус біженця в Україні. В обґрунтування зазначеної заяви позивач вказав, що прибув на територію України з метою навчання в Донбаському державному технічному університеті, яке здійснював за рахунок батька, проте у зв'язку з загибеллю батька та відсутності коштів для продовження навчання був відрахований. Позивач не може повернутись до країни своєї громадянської належності побоюючись, що може бути заарештований, оскільки на момент виїзду з Гвінеї він займав посаду секретаря від партії -U.F.D. (Союз демократичних сил). З урахуванням неможливості продовження навчання та повернення до країни своєї громадянської належності, позивач був вимушений звернутись до міграційної служби за допомогою (а.с.36).
Відповідно до даних анкети, особи, яка звернулась з заявою про надання статусу біженця - ОСОБА_1 (а.с.40-44):
- народився ІНФОРМАЦІЯ_4 в Гвінеї, м. Туге;
- громадянин Гвінеї; гвінеєць; пуля; мусульманин;
- рідна мова пуля, також володіє вільно французькою, на початковому рівні англійською, арабською, російською;
- неодружений; неповнолітніх осіб, які не досягли 18 років, законним представником яких є заявник, немає; недієздатних осіб, які перебувають під опікою заявника, немає;
- члени сім'ї, які не супроводжують заявника: ОСОБА_3 -мати, 1955 року народження, народилась в м. Туге, домогосподарка; ОСОБА_4 -брат, 1986 року народження, народився в Лабе, навчається в університеті в Конакрі; ОСОБА_5 - брат, 1995 року народження, народився в Лабе, навчається в коледжі в Лабе;
- 09.11.2008 року виїхав автобусом з м. Лабе до Конакрі, в той же день вилетів до Касабланки (Марокко) -Стамбул (Туреччина) - Донецьк (Україна) за одноразовою студентською візою;
- в інших країнах за наданням притулку або за наданням статусу біженця не звертався;
- в країні постійного проживання перебував в політичній партії -Союз демократичних сил.
Відповідно до наказу Управління міграційної служби в Одеські області від 17.08.2010 року №62, заяву громадянина Гвінеї ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_4 , прийнято до розгляду (а.с.39).
20.09.2010 року провідним спеціалістом відділу у справах біженців Управління міграційної служби в Одеській області Пожераускасом П.О. було проведено з заявником співбесіду та складено відповідний протокол. Під час співбесіди ОСОБА_1 повідомив, що приїхав до України на навчання у зв'язку з поганим заробітком на батьківщині. У 2009 році дізнався від матері про смерть батька, який був засновником партії UFD -Союз демократичних сил. Зазначені обставини стали підставою для звернення до міграційної служби (а.с.52-56).
На підставі проведеного інтерв'ю та вивчення матеріалів справи громадянина Гвінеї ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_4, головним спеціалістом відділу у справах міграції Управління міграційної служби в Одеській області Пожераускасом П.О. складено письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця (а.с.57).
Приймаючи до уваги висновок провідного спеціаліста відділу у справах міграції Управління міграційної служби в Одеській області Пожераускаса П.О. стосовно матеріалів справи громадянина Гвінеї ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_4, начальником Управління міграційної служби в Одеській області прийняте рішення щодо здійснення оформлення необхідних документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця ОСОБА_1 (а.с.58).
Розглянувши справу ОСОБА_1, 25.01.2011 року Управлінням міграційної служби в Одеській області складено висновок щодо відмови в наданні статусу біженця (а.с.71). В обґрунтуванні зазначеного висновку вказано, що повідомлені ОСОБА_1 причини звернення до міграційної служби, не підпадають під ознаки передбачені абзацом другим статті 1 Закону України "Про біженців", за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. Крім того, з повідомленої ОСОБА_1 інформації вбачається відсутність наміру отримання статусу біженця, оскільки про повідомлені ним факти ОСОБА_1 дізнався під час навчання в Донбаському державному технічному університеті в 2009 році, проте звернувся саме до Управління міграційної служби в Одеській області лише в 2010 році, що свідчить про пошук кращого місця для існування. Також, в обґрунтування висновку щодо відмови в наданні статусу біженця зазначено, що ОСОБА_1 особисто свідчить про відсутність гідного працевлаштування на батьківщині (були спроби потрапити до Франції або Бельгії, проте вдалось лише до України), на підставі чого можливо зробити висновок, що звернення ОСОБА_1 до міграційної служби, за зазначеними ним обставинами, було спрямовано на легалізацію свого перебування на території України.
За результатом розгляду особової справи громадянина Гвінеї ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_4 23.03.2011 року Державний комітет України у справах національностей та релігій прийняв рішення за номером № 306-11 про відмову в наданні статусу біженця відповідно до статті 10 Закону України "Про біженців", як особі стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом 2 статті 1 Закону України "Про біженців"- відсутні.
01.04.2011 року позивачем було отримано в Управлінні міграційної служби в Одеській області письмове повідомлення про прийняте Державним комітетом України у справах національностей та релігій рішення про відмову в наданні статусу біженця, з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення, що підтверджується відповідним підписом позивача на зазначеному повідомленні (а.с.7).
Перевіряючи юридичну та фактичну обґрунтованість зазначеного висновку та винесеного на його підставі спірного рішення відповідача, на відповідність вимогам ч.3 ст.2 КАС України суд виходить з такого.
Частина 2 ст.19 Конституції України встановлює, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Правовідносини, які виникли між сторонами регулюються Законом України «Про біженців» (який діяв на момент розгляду заяви) та Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року №3671-VI.
Відповідно до ст. 6 Закону України "Про біженців", який діяв на момент розгляду заяви позивача та момент прийняття рішення щодо відмови позивачу в наданні статусу біженця, зокрема, до компетенції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції належить прийняття рішень про надання, втрату і позбавлення статусу біженця.
Державний комітет України у справах національностей та релігій здійснює свої повноваження безпосередньо та через відповідні органи Автономної Республіки Крим, структурні підрозділи обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій.
Стаття 7 Закону України "Про біженців", який діяв на момент розгляду заяви позивача та на момент прийняття рішення щодо відмови позивачу в наданні статусу біженця передбачає, що органи міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі підпорядковуються спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у справах міграції. До компетенції цих органів, зокрема, належить: прийняття заяв від іноземців та осіб без громадянства про надання їм статусу біженця у порядку, передбаченому цим Законом; прийняття рішень про оформлення документів для вирішення питання щодо надання, втрати або позбавлення статусу біженця; розгляд заяв про надання статусу біженця та підготовка письмового висновку щодо надання або відмови у наданні статусу біженця; вирішення інших питань, віднесених законодавством до їхньої компетенції.
Відповідно до абз. 2 ст. 1 Закону України "Про біженців", біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону від 8 липня 2011 року №3671-VI визначені такі ж критерії віднесення особи до категорії біженців чи осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: - знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; - неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; - наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; - побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
У відповідності до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до ч.1 ст. 13 Закону України "Про біженців", який діяв на момент розгляду заяви позивача та момент прийняття рішення щодо відмови позивачу в наданні статусу біженці, розгляд заяви про надання статусу біженця здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця. У разі потреби строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більше ніж до трьох місяців.
Згідно з ч. 9 ст. 13 Закону України "Про біженців", після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про надання їй статусу біженця, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо надання або відмови у наданні статусу біженця.
Частиною 1 статті 14 Закону України "Про біженців"передбачено, що рішення за заявою про надання статусу біженця приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. У разі потреби строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, але не більше ніж до трьох місяців.
Згідно з ч.5 ст. 14 Закону України "Про біженців" на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про надання статусу біженця або про відмову у наданні статусу біженця.
Суд вважає необхідним зазначити, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Відповідно до частин 1, 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Враховуючи викладене, суд приймає до уваги, як орієнтир, Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини.
Таким чином, крім обставин, передбачених ст.1 Закону України «Про біженців», рішення відповідача не відповідає Директивам Європейського Союзу, у тому числі Директиві «Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства, біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається», оскільки позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, твердження заявника є правдоподібними, що підтверджується матеріалами справи.
Так, ОСОБА_1 при поданні заяви до Управління про надання статусу біженця, долучено копії членської карти Союзу Демократичних Сил Гвінеї від 01 січня 2008 року на ім'я позивача (а.с.81-82) та повідомлення слідчого судді суду першої інстанції Конакрі 3 Апеляційного суду Конакрі від 15.10.2009 року про розшук позивача в країні приналежності за процедурою, порушеною щодо позивача за участь в організації скупчення людей ( «непрямий вклад в скупчення людей»), порушення громадського порядку під час подій 28 вересня 2009 року. (а.с.83-85).
Крім того, з матеріалів особової справи позивача та обставин, встановлених Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 06.11.2012 року, на запити відповідача до Управління ГУМВС України в Одеській області та УСБУ в Одеській області щодо перевірки наведених позивачем обставин (а.с.59-62) відповіді не надійшли. При цьому суд вважає, що повідомлення Одеського міського управління ГУМВС України в Одеській області про відсутність компрометуючих матеріалів відносно позивача не стосується порушених у запиті питань, а запит до УСБУ в Одеській області взагалі останнім залишено без відповіді.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що висновок Управління про ненадання позивачем будь-яких доказів щодо залишення території України у вересні 2008 року та неприйнятність пояснень позивача та наданих ним доказів обґрунтовано невмотивованими посиланнями на факт прибуття позивача до України у 2008 році з мотивів отримання вищої освіти, а також неперевіреними припущеннями про недотримання процесуального порядку ухвалення рішення про розшук позивача судом країни національної приналежності. Крім того за відсутності відповідей правоохоронних органів такий висновок є передчасним.
Разом з цим, суд також погоджується з твердженням позивача, що інформація по країні походження заявника підтверджує численні випадки вбивств, насилля, тортур, порушень прав людини саме Гвінейськими силами безпеки у вересні 2009 року. Вказане є загальновідомою обставиною, що підтверджується джерелами ЗМІ.
За даними Amnesty International Report 2010 - The State of the World Human Rights 28 вересня 2009 року Гвінейськими силами безпеки більш ніж 150 людей було незаконно вбито та більш, ніж 1500 поранено коли сили безпеки Гвінеї жорстоко подавили мирну демонстрацію в Конакрі.
Згідно з ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано; безсторонньо; добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно.
Крім того, суд звертає увагу на те, що одним із критеріїв, якому повинно відповідати рішення суб'єкта владних повноважень, є принцип обґрунтованості рішення, який вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами.
Враховуючи вищенаведене, суд прийшов до висновку, що Рішення про відмову у наданні статусу біженця прийняте без врахування всіх обставин справи, тобто, є необґрунтованим, що є підставою для його скасування.
Щодо решти позовних вимог стосовно зобов'язання відповідача прийняти відносно позивача рішення про надання статусу біженця, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до положень частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Таким чином, діяльність органів державної влади регулюють закони та підзаконні акти, ці закони та підзаконні акти дають суб'єктам владних повноважень можливість користування певною свободою розсуду при вирішенні питань і встановлюють лише межі такої свободи, тобто наділяють їх дискреційними повноваженнями.
Як випливає зі змісту Рекомендації №R (80) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо виконання дискреційних повноважень адміністративними органами від 11 березня 1980 року під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, без порушень принципу розподілу влади.
Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Перевірка доцільності не є юрисдикцією адміністративного суду і виходить за межі завдання адміністративного судочинства.
Таким чином, позовна вимога про зобов'язання відповідача прийняти конкретне позитивне рішення (прийняти рішення про надання статусу біженця) є формою втручання у його дискреційні повноваження та виходить за межі завдань адміністративного судочинства, а тому задоволенню не підлягає.
В той же час, відповідно до частини 2 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Враховуючи вищевикладене, для належного захисту порушених прав позивача, суд зобов'язує Державну міграційну службу України повторно розглянути питання про надання статусу біженця ОСОБА_1 відповідно до вимог чинного законодавства України та прийняти відповідне рішення.
Відповідно до частини 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій зазначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а також частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є частково обґрунтованими та підлягають задоволенню частково.
На підставі викладеного, керуючись ст. 94, 158-163 КАС України, суд
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання рішення нечинним та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та скасувати рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій №306-11 від 23.03.2011 року, яким ОСОБА_1 було відмовлено в наданні статусу біженця в Україні.
3. Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву про надання статусу біженця ОСОБА_1.
4. У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Постанова набирає законної сили після закінчення строків подання апеляційної скарги, якщо вона не була подана у встановлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня отримання копії постанови.
Повний текст постанови виготовлений та підписаний 06 лютого 2013 року.
Головуючий суддя Бутенко А.В.
Суддя Вовченко О.А.
Суддя Завальнюк І.В.
.