ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м.Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
23 січня 2013 року 12:14 Справа № 2а-16905/12/2670
за позовом ОСОБА_1 - громадянин Ефіопії
до Державної міграційної служби України
провизнання протиправним та скасування рішення № 582-12 від 05.11.2012, зобов'язання вчинити дії
Головуючий суддя Смолій І.В.
Судді: Григорович П.О. Каракашьян С.К.
Секретар с/з Колесник І.Ю.
за участю представників сторін:
позивач, ОСОБА_1 - громадянин Ефіопії підтвердження № 3970,
від позивача, ОСОБА_3 договір про надання правових послуг №б/н від 14.01.13,
від відповідача, Салімський О.В., довіреність № 9-18057, від 28.12.12,
перекладач, ОСОБА_2, пасп. біж. НОМЕР_1
На підставі ч. 3 ст. 160 КАС України в судовому засіданні 23.01.13р. проголошено вступну та резолютивну частини постанови.
Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Держаної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення № 582-12 від 05.11.2012, зобов'язання вчинити дії.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.12.2012р. відкрито провадження по справі та призначено до розгляду в попереднє судове засідання на 15.01.13р.
Ухвалою суду від 15.01.123. по справі завершено підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 23.01.13р.
В судове засідання 23.01.13р. з'явились сторони.
Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі, змін та уточнень до позову не подав. В обґрунтування позовних вимог зіслався на обставини викладені в позовній заяві.
Представник відповідача в судовому засіданні позов заперечив в повному обсязі, в обґрунтування заперечень зіслався на обставини викладені в письмових запереченнях.
Присутній у судовому засіданні перекладач про кримінальну відповідальність повідомлений, про що свідчить наявна в матеріалах справи розписка.
Розглянувши подані документи та матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, Окружний адміністративний суд міста Києва,
З матеріалів справи вбачається, що 19.12.11р. року Громадянин Ефіопії ОСОБА_1 звернувся до Державної міграційної служби України із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За змістом висновку щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 18.07.12 року № 11Kyiv 5-01, відповідно до статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" у зв'язку з відсутністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та стосовно якої встановлено, що загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання-не існує, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, позивачу відмовлено у визнанні біженцем.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Законом України від 08 липня 2011 року № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі по тексту - Закон № 3671-VI).
Стаття 1 визначає поняття "біженець" та "особа, яка потребує додаткового захисту", зокрема, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до статті 2 цього Закону питання, пов'язані з біженцями та особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту, регулюються цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила міжнародного договору.
З матеріалів справи вбачається, що у своїй заяві до відділу у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 19.12.11року, ОСОБА_1 повідомив, що залишив країну постійного проживання через свою національність а саме - Ахмара.
Одночасно, під час співбесіди від 21.12.11року заявник повідомив, що він військовий та прибув із Ефіопії офіційно на навчання у Академії сухопутних військ, що знаходиться у м. Львів, для підвищення кваліфікуй, на яке його скерувала влада Ефіопії. Позивач як під час співбесіди так і у судовому засіданні пояснив, що до навчання у академії він приступив одразу після приїзду, однак через місяць покинув навчання бо не хотів повертатись до Ефіопії оскільки там зазнавав переслідувань через свою національність.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону № 3671-VI поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства -за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951р., а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Статтею 5 Закону № 3671-VI визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною 1 цієї статті встановлено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 2 статті 5 Закону № 3671-VI).
Представником відповідача надано суду копію особової справи позивача № 11 Kyiv 5-01, дослідивши яку, судом не встановлено порушень з боку Державної міграційної служби України порядку реєстрації та розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні з огляду на наступне.
Заява позивача зареєстрована в Управлінні у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві 19.12.11року та одночасно ознайомлено його з прийняттям рішення за заявою, правами і обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та запрошено з'явитися 21.12.11року на співбесіду для уточнення відомостей, анкетних даних, за результатами якої складено протокол.
Крім того ГУ ДМС України 04.01.12р. винесено наказ № 1 яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вказаний наказ скасовано Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 07.03.12р. у справі № 2а-431/12/2670 за позовом Громадянина Ефіопії ОСОБА_1 звернувся до Державної міграційної служби України із заявою про скасуванн неправомірного рішення та зобов'язання вчинити дії, та зобов'язано відповідача повторно розглянути документи позивача.
З аналізу доданої до матеріалів справи копії особової справи, вбачається, що відповідачем проведено ряд заходів для винесення об'єктивного рішення, в тому числі проведено додаткову співбесіду (Протокол віж 21.06.12р. ).
Спільно з органами Служби безпеки України проведено перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 Закону № 3671-VI;
Підготовлено письмовий висновок від 18.07.12р. року щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особову справу заявника разом з письмовим висновком надіслано до Державної міграційної служби України для прийняття остаточного рішення за заявою.
Відповідно до частини 5 статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Статтею 12 цього ж Закону встановлено, що рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.
Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду.
У Інформаційному листі Вищого адміністративного суду України від 24 листопада 2011 року № 2197/11/13-11 звернено увагу щодо обов'язку доказування.
Так, відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Таким чином, є неприпустимою відмова в задоволенні позову в такій категорії справ у зв'язку з недоведеністю іноземцем чи особою без громадянства неправомірності рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.
Відповідно до положень Закону України "Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу"від 18.03.2004 № 1629-IV метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянств, біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту іншими причинами, а також суті захисту, що надається", яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Слід звернути увагу, що допитаний у судовому засіданні позивача зазначив, що у Ефіопії він перебував на контрактній службі, контракт підписував добровільно, однак з часом у нього зникло бажання продовжувати службу. В судовому засіданні позивач зазначив, що таке не бажання виникло у зв'язку із його незгодою з отриманими від керівництва наказами. Також позивач вказав на те, що повертатись до Ефіопії він боїться через те, що під час перебування на навчанні в України самовільно покинув навчання та контрактну службу у армії Ефіопії, як вказав позивач, це було єдиною можливістю залишити військову службу.
Слід звернути увагу на те, що Ефіопію позивач покинув легально, зокрема урядом Ефіопії було надано позивачеві можливість підвищення кваліфікації в Україні, натомість вже перебуваючи на територій України позивач покинув навчання та військову службу.
При цьому, відомості про відмову позивача від ісламу також не містяться в матеріалах особової справи № 12Kyiv 153-01.
Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Таким чином, у відповідності до офіційної позиції ООН, факти в підтвердження заяв біженців визначають шляхом підтверджень або доказів викладеного. Обов'язок надання доказів покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Отже, судом встановлено, що позивач не надав органу міграційної служби фактів на підтвердження переслідування його в Ефіопії за ознаками національності, мови та релігії, а також фактів фізичного насилля та дискримінації по відношенню до шукача притулку в порядку пунктів 4, 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI.
Одночасно, колегія суддів критично ставиться до твердження позивача, що міграційна служба України за його заявою не збирала та не аналізувала даних щодо ситуації в країні належності, а тільки надала Позивачу формальну відмову, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини 8 статті 9 Закону № 3671-VI у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.
З метою забезпечення конфіденційності інформації про заявників та захисту членів їхніх сімей, які можуть залишатися в країні їх походження, органи державної влади під час проведення зазначених заходів повинні уникати надсилання запитів з персональними даними заявників до спеціальних правоохоронних органів (служб) країни походження заявників (частина 3 статті 10 Закону № 3671-VI).
Таким чином, право органів міграційної служби та центрального органу виконавчої влади з питань міграції звертатись до зазначених органів з'являється у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів і є в даному випадку дискреційним повноваженням.
Відповідно до вищезазначеного, суд не вбачає порушень відповідачем чинного законодавства щодо відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Згідно із частиною першою статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Відповідно до статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.
Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, Окружний адміністративний суд міста Києва з урахуванням вимог встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, виходячи з аналізу положень чинного законодавства та доказів, наявних у матеріалах справи, дійшов висновку, що адміністративний позов не підлягає задоволенню.
Керуючись статями 69, 70, 71, 128, 158 - 163, 171 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
У задоволенні позову відмовити.
Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя І.В. Смолій
Судді П.О. Григорович
С.К. Каракашьян