Справа № 1620/2718/2012
Номер провадження 2/541/25/2013
іменем України
18 січня 2013 року Миргородський міськрайонний суд Полтавської області в складі:
головуючого - судді Сидоренка Ю.В.,
при секретарі - Кійченко Т.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Миргород справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на 7/25 квартири та стягнення половини вартості автомобіля,
ОСОБА_1 звернулась до Миргородського міськрайонного суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на 7/25 квартири АДРЕСА_1 та стягнення половини вартості автомобіля ВАЗ-21104 в сумі 15000 грн. В обгрунтування позову посилалась на те, що з 6 серпня 1983 року перебувала у шлюбі з ОСОБА_2 Шлюб був розірваний за рішенням Миргородського міськрайонного суду від 7 червня 2012 року. Під час шлюбу нею і відповідачем було набуто право власності на квартиру АДРЕСА_1 наступним чином: 11/25 було передано їм з відповідачем у спільну власність згідно свідоцтва про право власності на житло, виданого 21 квітня 1997 року бюро по приватизації управління житлово-комунального господарства м.Миргород, 7/25 вони купили у ОСОБА_3 згідно договору купівлі-продажу від 14.07.1999 року, і 7/25 придбали згідно договору довічного утримання, укладеного між співвласницею квартири ОСОБА_4 і ОСОБА_227 грудня 2001 року. Вважала, що хоч договір купівлі-продажу укладений на ім'я ОСОБА_2, куплена частина квартири є спільним майном подружжя, оскільки придбана під час шлюбу. Також зазначала, що договір довічного утримання з ОСОБА_4 відбувся сумісно між нею і відповідачем, догляд ОСОБА_4 надавала лише вона, всі витрати за договором відбувались за рахунок спільних коштів подружжя, отже майно, яке набуто за договором довічного утримання, є спільним майном подружжя. Оскільки право власності на 11/50 квартири вона вже має згідно свідоцтва про право власності на житло від 21.04.1997 року, просила визнати за нею право власності на 7/25 квартири, які за нею не зареєстровані, але на які вона має право відповідно до вказаних договорів. Крім того зазначала, що до спільного майна подружжя відносився автомобіль ВАЗ-21104, держ номер НОМЕР_1, який придбаний 07.02.2007 року згідно рахунку № 45 ООО «Автоголд»за 45150 грн. Після того, як у квітні 2012 року вона подала до суду позовну заяву про розірвання шлюбу відповідач продав автомобіль, який вона оцінює з врахуванням зносу на час продажу в 30000 грн., без її згоди, тому він повинен компенсувати їй половину суми за автомобіль в розмірі 15000 грн.
В судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 позовні вимоги підтримала повністю, просила їх задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві.
Відповідач ОСОБА_2 позовні вимоги не визнав, по суті позову пояснив, що він на час купівлі частини квартири у ОСОБА_3 з позивачкою вже не проживав як подружжя, вони не вели спільного господарства і не мали спільного сімейного бюджету, тому житло він купив за свої особисті кошти, які йому дала його мати. Стосовно договору довічного утримання пояснив, що ОСОБА_4 передала своє майно лише йому одному і тільки він один виконував обов'язки по догляду за нею. В період укладення цього договору вони з позивачкою припинили подружні, сімейні та будь-які інші стосунки, тому вона не має ніякого відношення до даної частини житла. Це ж стосується і придбаного ним автомобіля ВАЗ-21104, який він придбав на кошти, що отримав від своєї сестри, яка продала свій автомобіль та дала йому гроші на придбання нового для спільного з нею використання. Вважав, що метою позивачки є відсудити собі частину його особистого майна, на яке вона не має права, тому просив у задоволенні її позову відмовити.
Заслухавши пояснення сторін, свідків, дослідивши матеріалами справи, суд встановив, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Згідно ч.1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
У відповідності з ч.ч.1, 2 ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Судом встановлено, що сторони уклали шлюб 6 серпня 1983 року, що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу (а.с.16) та копією рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 7 червня 2012 року, яким шлюб між сторонами розірвано (а.с.15). Цим же рішенням встановлено, що сторони спільно, однією сім'єю не проживають понад 12 років. Ця обставина підтверджена також рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 13 серпня 2012 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на особисте утримання, яким також встановлено, що з цього часу вони не мають і спільного бюджету (а.с.35-36).
Відповідно до ч.3 ст.61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Згідно договору купівлі-продажу від 14 липня 1999 року, посвідченого в цей же день приватним нотаріусом Миргородського міського нотаріального округу ОСОБА_5 та зареєстрованого Лубенським міжміським бюро технічної інвентаризації 16.08.1999 року, ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_2 купив 7/25 частини квартири АДРЕСА_1 (а.с.13).
27 грудня 2001 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_2 було укладено договір довічного утримання, згідно якого ОСОБА_4 передала у власність ОСОБА_2 належні їй на праві власності 7/25 частин квартири АДРЕСА_1, взамін чого ОСОБА_2 зобов'язувався надавати їй довічне матеріальне забезпечення, грошова оцінка якого на місяць за згодою сторін визначена у розмірі 200 грн. Договір посвідчено приватним нотаріусом Миргородського міського нотаріального округу ОСОБА_6 27.12.2001р. та зареєстровано в Лубенському міжміському бюро технічної інвентаризації 19.03.2002р. (а.с.12).
Згідно інформації, наданої відділенням РЕР ДАІ з обслуговування м.Миргород, Миргородського, Великобагачанського та Шишацького районів, підпорядкованого УМВС України в Полтавській області (а.с.70), за ОСОБА_2 22.07.2007 року зареєстровано автомобіль ВАЗ21104 ЗНГ, 2007 р.в., який 10.05.2012 року знятий з обліку для реалізації ОСОБА_7 по довіреності ВРН588524 від 29.10.2011р.
Відповідно до частини 1 статті 22 КпШС України, чинного на час укладення вищезазначених договорів купівлі-продажу частини спірної квартири та довічного утримання майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Згідно частини 2 статті 28 КпШС України суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.
Такі ж положення щодо визначення статусу майна, набутого подружжям за час шлюбу, передбачені й частиною 6 статті 57, частиною 1 статті 60 СК України.
Таким чином, 7/25 спірної квартири, придбані у ОСОБА_3 14 липня 1999 року, є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки набуті під час шлюбу, до його фактичного припинення. Посилання відповідача на те, що на момент укладення договору купівлі-продажу він з позивачкою вже не проживав як подружжя, вони не вели спільного господарства і не мали спільного сімейного бюджету, не підтверджене належними доказами, які б спростовували встановлений рішеннями судів факт, що сторони на час розгляду судами справ про розірвання шлюбу та стягнення аліментів спільно не проживають та не мають спільного бюджету більше 12 років, а не більше 13 років, як стверджує під час розгляду даної справи відповідач. Надана ним довідка голови будинкового комітету про те, що він проживає по АДРЕСА_2 з травня 1999 року (а.с.34) не є таким доказом, оскільки статтею 21 КпШС України передбачалося та статтею 56 СК України передбачене право подружжя на вільний вибір роду занять і місця проживання, що саме по собі не свідчить про припинення шлюбних відносин. Твердження відповідача про те, що частина квартири придбана у ОСОБА_8 його матір'ю тільки для нього не знайшло підтвердження під час судового розгляду, оскільки свідки ОСОБА_9 та ОСОБА_10 в судовому засіданні пояснили, що бачили як мати відповідача передавала ОСОБА_3 кошти в сумі 1000 доларів США, а та писала їй розписку про одержання коштів. Проте в посвідченому нотаріусом договорі купівлі-продажу від 14.07.1999р. зазначено, що продаж 7/25 квартири вчинено за 1821 грн., які продавець ОСОБА_3 отримала від покупця ОСОБА_2.(а.с.13).
Відповідно до 70 СК України частки майна дружина та чоловіка є рівними, тому суд вважає необхідним визнати право власності за позивачкою на 7/50 спірної квартири (7/25 : 2).
Щодо вимог позивачки про визнання права власності на половину від 7/25 квартири, придбану за договором довічного утримання з ОСОБА_4 від 27 грудня 2001 року та стягнення половини вартості автомобіля ВАЗ 21104 суд вважає що вони задоволенню не підлягають, оскільки вказане майно було придбане відповідачем під час роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, отже відповідно до ч.2 ст.28 КЗпШС України та ч.6 ст.57 СК України є власністю відповідача. Посилання позивачки на те, що саме вона здійснювала догляд за ОСОБА_4 по договору довічного утримання не підтверджене в ході судового розгляду належними доказами, оскільки свідки ОСОБА_11, ОСОБА_12 повідомили суду, що лише бачили, як позивачка гуляла з ОСОБА_4, а свідок ОСОБА_13 пояснила, що вона також здійснювала догляд за останньою, коли позивачка була відсутня. При цьому свідок ОСОБА_14 повідомила, що позивачка допомагала ОСОБА_4 в особистому догляді ще до укладення договору довічного утримання, виходячи з міркувань добросусідства, оскільки вони проживали в одній квартирі. Доказів, що позивачка здійснювала ще які-небудь дії саме на виконання умов договору довічного утримання нею не надано.
Згідно ст.88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. Оскільки позивачкою документально підтверджені понесені нею судові витрати, а позов задоволено частково, суд вважає що на користь позивачки з відповідача слід стягнути пропорційно до розміру задоволених позовних вимог судові витрати, що складаються з судового збору (а.с.1, 2).
Керуючись ст.ст. 3, 4, 8, 10, 11, 80, 88, 208, 209, 214, 217, 223 ЦПК України, ст.ст. 21, 22, 28, 29 КЗпШС України, ст.ст. 56, 57, 60, 69, 70 СК України, суд
Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на 7/50 квартири АДРЕСА_1.
В решті позовних вимог відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 300,00 грн. у відшкодування понесених судових витрат.
Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом 10 днів з дня його проголошення через Миргородський міськрайонний суд до Апеляційного суду Полтавської області. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо її не було подано.
Суддя: Ю. В. Сидоренко