Справа № 2/0109/3474/2012 Номер провадження 2/123/1171/2013
24.10.2012 року м. Сімферополь
Київський районний суд м. Сімферополя у складі:
Головуючого - судді Тонкоголосюка О.В.,
при секретарі - Селезньовій О.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Сімферополі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності та усунення перешкод в користування власністю,
ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом. В обґрунтування якого зазначає, що з 02.08.2003 року вона із відповідачем по справі - ОСОБА_2, знаходилась у зареєстрованому шлюбі. Від шлюбу вони мають двох неповнолітніх дітей: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2.
Рішенням Київського районного суду від 01.06.2012 року шлюб між нею та відповідачем був розірваний. Рішення набрало законної сили, відповідачем не оскаржене.
Після розірвання шлюбу відповідач фактично «вигнав» її і дітей із квартири, де вони разом проживали, мотивуючи це тим, що ні вона, ні діти у вказаній квартирі не зареєстровані і не мають на неї ніяких прав, не дивлячись на те, що вказана квартира була придбана під час шлюбу. Тому позивачка просить визнати за нею право власності на ? частку квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_3, а також усунути їй перешкоди у користуванні цією квартирою шляхом її вселення.
В судовому засіданні позивачка та її представник заявлені вимоги підтримали в повному об'ємі.
Відповідач проти позову заперечував посилаючись на його необґрунтованість та безпідставність, наполягав на тому що спірна квартира є його особистою власністю, тому позивачка не має на неї право. Він категорично проти її проживання в його квартирі. Що стосується дітей, то він не заперечує проти того, щоб вони проживали в спірній квартирі.
Вислухав сторони, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Відповідно до вимог ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ч. 5 ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань.
За загальним правилом (ч.1 ст.11 ЦПК України) суд розглядає справу в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін, кожна з яких відповідно до ч.1 ст.60 ЦПК України повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Частиною 3 ст. 10, ст. 60 ЦПК передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності. Сторони мають рівні права щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи.
Стаття 213 ЦПК України вимагає від суду повно та всебічно з'ясувати обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, дослідити всі докази в їх сукупності.
Як вбачається з рішення Київського районного суду м. Сімферополя від 01.06.2012 року, копія якого мається в матеріалах справи (а.с.6), ОСОБА_1 та ОСОБА_2 полягали в зареєстрованому шлюбі з 02 серпня 2003 року до 01.06.2012 року. Зазначене рішення набрало законної сили, тому в силу положень ст. 61 ЦПК України, зазначені обставини не підлягають доказуванню.
Від сумісного життя мають двох дітей ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, що підтверджується відповідними свідоцтвами про народження ( ас. 8-9).
Позивачка стверджує, що за період шлюбу, в 2004 році, на ім'я відповідача була придбана двокімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_3, яка є їх спільною сумісною власністю, тому вона має право її на ? частку.
Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно із частинами 1 та 2 ст.69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.
У відповідності до ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до ст.71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.
Як вбачається з договору купівлі-продажу від 04.02.2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Сімферопольського міського нотаріального округу ОСОБА_6 за номером 465, ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_3 за 26250 грн. (а.с.26). Право власності останнього було зареєстроване у відповідності до норм діючого законодавства, що підтверджується відповідним витягом з реєстру права власності на нерухоме майно від 11.02.2004 року, реєстраційний номер 4461103 ( ас. 27).
Відповідач стверджує, що вказана квартира є його особистим майном, оскільки була придбана за його особисті кошти.
Згідно до ч.1 ст. 57 Сімейного кодексу України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_2 продав ОСОБА_7 належну йому на праві власності (на підставі договору купівлі-продажу від 26.03.2001 року посвідченого приватним нотаріусом Сімферопольського міського нотаріального округу ОСОБА_8 за реєстровим номером 1083) квартиру АДРЕСА_1 за 39734 грн., що підтверджується договором купівлі-продажу від 04.02.2004 року, посвідченим приватним нотаріусом Сімферопольського міського нотаріального округу ОСОБА_6 за номером 460 (ас. 25).
У відповідності до заяви посвідченої приватним нотаріусом Сімферопольського міського нотаріального округу ОСОБА_6 від 04.02.2004 року за номером 463, ОСОБА_1, цією заявою, на підставі Сімейного кодексу України, надала згоду на продаж її чоловіком ОСОБА_2, АДРЕСА_1 за 39734 гривень (тридцять дев'ять тисяч сімсот тридцять чотири гривень) та надала згоду на покупку за 26250 гривень (двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят гривень) квартири АДРЕСА_3
Квартира АДРЕСА_1, придбана 26.03.2001 року її чоловіком ОСОБА_2 на власні кошти, до реєстрації 02.08.2003 року між ними шлюбу. На неї їх спільні шлюбні кошти не витрачались. Квартиру АДРЕСА_3 він покупає на гроші, що отримав за продаж вищевказаної квартири, тобто на особисті кошти. Четвертого лютого дві тисячі четвертого року (ас. 28).
Позивачем не оспорений підпис в зазначеному документі.
Таким чином, судом достовірно встановлено, що спірна квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 є особистою приватною власністю ОСОБА_2, а отже позивач не має право на розподіл вказаного майна.
У відповідності до ст. 59 СК України, той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користування ним.
Конституцією України (ст. 41) та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. ст. 316, 317, 319, 321 ЦК України).
Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами ст. ст. 16, 386, 391 ЦК України.
Права власника житлового будинку, квартири визначені ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.
Обмеження чи втручання у право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 156 ЖК України з урахуванням положень ч. 1 ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням в обсязі, визначеному відповідно до угоди з власником.
Згідно до ч. 2 ст. 64 ЖК України, до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Дійсно у відповідності до ч. 4 ст. 156 ЖК України, припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу, яка встановлює порядок внесення плати за користування жилим приміщенням і за комунальні послуги в будинку (квартирі), що належить громадянинові
Як вбачається з довідки КП ЖЕО Київського району м. Сімферополя від 30.10.2012 року № 2/11544 в квартирі АДРЕСА_3 зареєстрований лише її власник ОСОБА_2 - відповідач по справі ( ас.29).
Позивачка у відповідності до її паспортних даних зареєстрована за адресою в АДРЕСА_4 (а.с.7). За цією ж адресою остання була зареєстрована на час придбання відповідачем спірної квартири та надання заяви від 04.02.2004 року (а.с. 28).
Тобто право позивача на користування спірною квартирою не було зареєстровано у відповідності до норм діючого законодавства, а отже не доведено проживання в спірній квартирі.
У відповідності до ст. 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» № 1382-IV від 11.12.2003 року, громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов'язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена з одночасним зняттям з реєстрації попереднього місця проживання. У разі зміни адреси житла в межах адміністративно-територіальної одиниці особа або її законний представник повинні письмово повідомити про це орган реєстрації протягом десяти днів.
Зі змісту положень ст. ст. 1, 3, 10, 11, 60 ЦПК України убачається, що суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог та на підставі доказів, наданих особами, які беруть участь у справі. Кожна особа повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень; доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
З огляду на викладене позов не підлягає задоволенню у зв'язку з недоведеністю.
На підставі викладеного, ст. ст. 57-71 Сімейного кодексу України, ст. ст. 64, 150, 156 Житлового кодексу України, ст. ст. 16, 316, 317, 319, 321, 383, 386, 391, 405 Цивільного кодексу України, Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» № 1382-IV від 11.12.2003 року, керуючись ст. ст. ст. ст. 1, 3, 10, 11, 60, 209, 212-215, 218 Цивільного процесуального кодексу України, суд
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності та усунення перешкод в користування власністю, відмовити в повному обсязі.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Суддя