ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м.Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
18 грудня 2012 року 08:00 № 2а-16243/12/2670
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:
головуючого судді Шейко Т.І.,
суддів Катющенка В.П.
Пісоцької О.В.
розглянувши у письмовому проваджені адміністративну справу
за позовомГромадянина Анголи ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України
третя особаГоловне управління Державної міграційної служби України в м. Києві
проскасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії
встановив:
Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до відповідача, в якому просив:
- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 05 листопада 2012 року № 587-12;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути питання про визнання Громадянина Анголи ОСОБА_1 біженцем відповідно до вимог чинного законодавства України.
Позовні вимоги вмотивовані тим, що у країні позивача, Анголі до цього часу продовжується громадянська війна між угрупованнями М.Р.L.A та U.N.I.T.A. Батька позивача, який був першим секретарем партії I.N.L.A (яка була в опозиції до двох зазначених угруповань), ІНФОРМАЦІЯ_2 було вбито внаслідок його політичної позиції та того ж дня поліцейськими М.Р.L.A, було зґвалтовано сестру позивача, а ІНФОРМАЦІЯ_3 було вбито двох його рідних братів, в зв'язку з чим, побоюючись за своє життя, позивач змушений був покинути свою країну -Анголу.
Також позивач у своєму позові зазначає, що він відповідає поняттю «біженець», закріпленому законодавством України. Оскільки в Анголі життю позивача загрожує небезпека, позивач звернувся до міграційного органу з заявою про визнання його біженцем. 22.11.2012 року отримав повідомлення №129 від 14.11.2012 року Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про відмову у визнанні біженцем відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», так як відсутні умови, передбачені пунктом 1 та 13 частини 1 статті 1 цього Закону. Звертав увагу, що повідомлення не містить пояснень про причини відмови у визнанні позивача біженцем. Крім того вказав на те, що відповідач не провів, в порушення вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», перевірку наявності чи відсутності в позивача підстав для отримання додаткового захисту.
На підставі вищевикладеного позивач просив позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Відповідач позов не визнав. В обґрунтування своєї позиції, надав письмові заперечення, зі змісту яких вбачається, що приймаючи оскаржуване рішення, міграційна служба діяла відповідно до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», керівництва з процедур і критеріїв з визнання статусу біженця Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1976 року). Також відповідач зауважував, що перевіркою інформації по країні походження позивача, що було здійснено органом міграційної служби, встановлено, що на сьогоднішній день ситуація в Анголі суттєво покращилась, а твердження позивача про ситуацію, що склалась у країні його походження не співпадають з аналізом інформаційних джерел, проведеним органом міграційної служби та зазначеним у вмотивованому висновку від 14.08.2012 року.
Вказане, на думку відповідача, свідчить про необізнаність позивача щодо реальної ситуації у країні своєї громадянської належності та дає обґрунтовані підстави вважати, що його твердження не є логічними, послідовними, а відтак - не викликають довіру.
До того ж, відповідач зазначив, що у 1997 році позивачеві вже було відмовлено у наданні статусу біженця, і звернув увагу на те, що позивач Країну громадянської належності залишив 20.11.1993 року (більше ніж 20 років тому) легально, вилетівши до Російської Федерації, при цьому, за міжнародним захистом у вказаній країні не звертався, у зв'язку з чим просив відмовити у позові.
Представник третьої особи, Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві, в судове засідання не прибув, свого відношення з приводу заявлених позовних вимог не висловив.
Керуючись ч. 6 ст. 128 КАС України суд розглянув справу у письмовому провадженні.
Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що позов не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Як вбачається із матеріалів справи та було встановлено судом, Громадянин Анголи ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 народився в Анголі (у місті Мбанза Конго), неодружений, за національністю - анголець, за віросповіданням - християнин-католик.
Під час співбесіди в Управлінні у справах біженців Головного Управління Державної міграційної служби України в місті Києві, що підтверджується протоколом співбесіди від 31 травня 2012 року, та у судовому засіданні позивач зазначив, що весною 22.01.1993 року до його будинку увірвались працівники органів М.Р.L.A, вбили його батька, зґвалтували сестру, побили його самого, та вчинили грабунок (забрали 3 автомобілі). Побоюючись за своє життя, позивач змушений був покинути свою країну громадянської належності -Анголу.
Країну громадянської належності, Анголу позивач залишив 20.11.1993 року легально, вилетівши на літаку до Російської Федерації через Португалію (Лісабон), в Росії позивач перебував півтора місяця, при цьому за міжнародним захистом у вказаній країні не звертався.
До України позивач прибув 31.12.1993 року, потягом «Москва-Харків», за національним паспортом. На запитання коли позивач покидав Анголу, та в яку країну мав на меті потрапити, останній вказав «Німеччину».
В судовому засіданні позивач зазначив, що як, ним було втрачено паспорт, реалізувати свій виїзд до Німеччини він не мав змоги, час перебування легально на території України сплинув, у зв'язку з чим позивач мав побоювання щодо його депортації до Анголи і щодо своєї безпеки, а тому 21 травня 2012 року звернувся до міграційного органу з заявою про визнання його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.
14 листопада 2012 року Державна міграційна служба України за результатами розгляду особової справи №12 KYIV 159-01 громадянина Анголи ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 прийняла рішення № 587-12 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На підставі вказаного рішення Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві направило позивачу повідомлення №129 від 14.11.2012 року, в якому зазначено, що відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»позивачу відмовлено у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 цього Закону, відсутні.
Спеціальним законом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні є Закон України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту»від 8 липня 2011 року №3671-VI (далі -Закон України №3671).
Пунктом 1 статті 1 цього Закону визначено, що біженець -особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з пунктом 13 вказаної статті Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитись в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Згідно статті 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
У частинах 1 та 2 статті 10 Закону України №3671 визначено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником органу міграційної служби проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. При цьому, у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів орган міграційної служби має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається (частина 8 вказаної статті Закону). Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Тобто, з наведених норм вбачається, що міграційний орган зобов'язаний розглянути заяву про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, для встановлення додаткової інформації, необхідної для оцінки достовірності повідомленого провести з нею співбесіду та, у разі виникнення сумнівів щодо такої достовірності, звернутись до відповідних органів для підтвердження або спростування наданих заявником відомостей.
Крім того, Законом України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»від 18 березня 2004 року №1629-VI визначено, що метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямком української зовнішньої політики.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається»від 29 квітня 2004 року, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано
задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Обгрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивачем, в тому числі, вказувалось на поверхневий розгляд відповідачем питання щодо надання йому статусу біженця та не вжиття всіх необхідних заходів для встановлення обставин, на які він посилався у відповідній заяві, а також зверталась увага на те, що у Анголі до цього часу продовжується громадянська війна.
Такі доводи позивача в повній мірі спростовуються матеріалами справи, зокрема наявною копією особової справи №12 KYIV 159-01 громадянина Анголи ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1.
Так, позивач стверджував, до України прибув 31.12.1993 року, потягом "Москва-Харків", за національним паспортом.
31.05.2012 під час співбесіди позивач повідомив, що весною 22.01.1993 року до його будинку увірвались працівники органів М.Р.L.A, вбили його батька, зґвалтували сестру, побили його самого, та вчинили грабунок (забрали З автомобілі).
Вказана інформація ґрунтується виключно усними твердженнями самого позивача і не має ніякого документального підтвердження.
Крім того, позивач перед прибуттям до України, перебував півтора місяця на території Росії, і в цій країні за захистом не звертався.
Більш того, перевіркою інформації по країні походження позивача, що було здійснено органом міграційної служби, встановлено, що на сьогоднішній день ситуація в Анголі суттєво покращилась.
Державна міграційна служба України звертає увагу суду, що твердження позивача про ситуацію, що склалась у країні його походження не співпадають з аналізом інформаційних джерел, проведеним органом міграційної служби та зазначеним у вмотивованому висновку від 14.08.2012 року, оскільки позивач, як шукач притулку, не знає на даний момент політичну ситуацію у своїй країні, але всеодно наголошує на тому, що не має бажання повертатися, оскільки вважає, що в Анголі досі існує небезпека для його життя. З відкритих інформаційних джерел було повідомлено, що на міжнародній арені Ангола помітна не тільки своїми вуглеводневими запасами. У неї дуже високий авторитет у всій Центральній і Південній Африці. Вісім років тому вона зуміла покінчити з тривалою громадянською війною і з тих пір брала значну участь у вирішенні ряду аналогічних конфліктів у країнах-сусідів.
Таким чином, суд дійшов висновку, що інформація, яку повідомляє позивач у своїй заяві носить суперечливий характер, оскільки у країні громадянської належності заявника відсутні обставини. за яких він не може повернутися на Батьківщину. Навпаки, політична ситуація в країні походження позивача вже давно стабілізувалась, і навіть за останні роки встигла зміцнитися і вийти на новий високий рівень економіка країни, що якісно відобразилося на рівні життя населення в усіх його аспектах.
Враховуючи викладене та беручи до уваги, що сам позивач на даний момент не володіє інформацію, щодо політичної ситуації, дана заява не дає підстав вважати, що заявник зазнав переслідувань за жодною з конвенційних ознак.
Також, суд звертає увагу на те, що позивач до приїзду в Україну, мешкав в Росії півтора місяці. На питання: «Чому Ви, не звернулися за захистом в Росії», - відповів, що через те, що у нього в Україні жив товариш, який запросив його до України. Пояснення заявника стосовно причини не звернення за захистом до компетентних органів Російської Федерації носить необґрунтований характер і вказує лише на те, що, заявник мав реальну можливість звернутися з клопотанням про надання захисту, оскільки право на звернення не було обмежене.
Окрім цього, суд не залишає поза увагою, що позивач після ситуації пов'язаною з вбивством його батька та зґвалтуванням сестри, виїхав з країни лише через 10 місяців. В цей період часу, заявник переїхав до іншого району м. Луанда. На питання співробітника міграційної служби; «В якому місці Ви, жили та у кого? Ви почували себе в безпеці ?», - відповів, що винаймав житло та почував себе в безпеці.
Вищезазначене свідчить про необізнаність позивача щодо реальної ситуації у країні своєї громадянської належності та дає обґрунтовані підстави вважати, що його твердження не є логічними, послідовними, а відтак - не викликають довіру.
З інформації, наданої позивачем, не вбачається підстав вважати, що він переслідувався в Анголі за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Позивачем не надано конкретних відомостей про його утиски у країні походження та жодних документів, які б підтверджували, що у нього на даний момент існують умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту».
Крім того, у 1997 році позивачеві вже було відмовлено у наданні статусу біженця.
Не залишилось поза увагою суду і те, що позивач, прибувши до України в 1993 році з причин, про які він зазначив у заяві про наданні йому статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, звернувся до міграційного органу лише в 1997 році перший раз та вдруге 2012 року, що суперечить, зокрема, умовам, визначеним Директивою Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається»від 29 квітня 2004 року.
Таким чином, викладена інформація позивачем, ґрунтується виключно на його особистих твердженнях і не має ніякого документального підтвердження.
З урахуванням наведених обставин суд погоджується з висновком міграційного органу, що позивач прибув до України виключно з економічних міркувань, тобто є економічним мігрантом, а не біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, .
Частина 5 статті 10 Закону України №3671-VI передбачає, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Частина 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Враховуючи вищевикладене, вимоги статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд дійшов висновку, що відповідач, приймаючи рішення про відмову ОСОБА_1 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, надав належну оцінку доводам заявника, всебічно вивчив матеріали і прийняв законне і обґрунтоване рішення від 05.11.2012 року № 587-12. Водночас, посилання позивача про порушення відповідачем чинного законодавства під час розгляду його особистої справи та прийняття оскаржуваного рішення, - підтвердження не знайшли і спростовуються наявними у справі доказами.
Таким чином, суд вважає позовні вимоги необґрунтованими, а відтак відмовляє у їх задоволенні у повному обсязі.
Відповідно до частини 2 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони -суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз.
Судові витрати, які підлягають стягненню у відповідності з частиною 2 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України -відсутні.
Керуючись ст. 124 Конституції України, ст. ст. 69-71, 94, 128, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
постановив:
Позов Громадянина Анголи ОСОБА_1 -залишити без задоволення.
Постанова набирає законної сили у відповідності зі ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова може бути оскаржена за правилами, встановленими ст. ст. 185 - 187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий Суддя Т.І. Шейко
Судді В.П. Катющенко
О.В. Пісоцька