"26" грудня 2012 р. Справа № 57/189
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Головуючого суддіСибіги О.М.
суддівКорсака В.А., Костенко Т. Ф.
розглянувши матеріали касаційної скаргитовариства з обмеженою відповідальністю "Капітальні інвестиції"
на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 16.11.2011
у справігосподарського суду міста Києва
за позовомзаступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Фонду державного майна України та Міністерства охорони здоров'я України
до1) приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" 2)товариства з обмеженою відповідальністю "Кармен-Інвест" 3) товариства з обмеженою відповідальністю "Капітальні інвестиції"
провизнання права власності, визнання недійсним договору та повернення майна
в судовому засіданні взяли участь представники :
- - позивача-1Сідненко О.Л.
- позивача-2Мовіль О.С.
- відповідача-1Котік О.С.
- відповідача-2не з'явився
- відповідача-3не з'явився
- Генеральної прокуратури УкраїниЛук'яненко В.В., Зузак І.О.
В червні 2011 року Заступник прокурора м. Києва в інтересах держави в особі Фонду державного майна України, Міністерства охорони здоров'я України звернувся до господарського суду міста Києва з позовною заявою до закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця", товариства з обмеженою відповідальністю "Кармен-Інвест", товариства з обмеженою відповідальністю "Капітальні інвестиції", в якій просив визнати недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу № 8000109/2004-34 від 31.08.2004, визнати право власності держави України в особі Фонду державного майна України на нежитловий будинок - гараж площею 354,10 кв. м на вул. Курортній, 10б у м. Києві та витребувати його у власність держави.
Рішенням господарського суду міста Києва від 27.09.2011 (головуючий Гулевець О.В., судді Дідиченко М.А., Івченко А.М.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 16.11.2011 (у складі головуючого Смірнової Л.Г., судді Тищенко О.В., Чорної Л.В.) у справі № 57/189 позов задовольнити повністю. Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежилого будинку - гаражу № 8000109/2004-34, укладений 31.08.2004р. між закритим акціонерним товариством лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" та товариством з обмеженою відповідальністю "Кармен-Інвест". Визнано право власності держави України в особі Фонду державного майна України на нежитловий будинок - гараж площею 354,10 кв. м на вул. Курортній, 10б у м. Києві вартістю 33 223, 20 грн. Витребувано у власність держави України в особі Фонду державного майна України з володіння товариства з обмеженою відповідальністю "Капітальні інвестиції" нерухоме майно - нежитловий будинок-гараж площею 354, 10 кв. м на вул. Курортній, 10 б у м. Києві вартістю 33 223, 20 грн. Стягнуто з відповідачів судові витрати.
Не погоджуючись з прийнятими у справі судовими рішеннями, товариство з обмеженою відповідальністю "Капітальні інвестиції" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати і прийняти нове рішення, яким у позові відмовити у повному обсязі.
Обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги, касатор посилається на ст.ст. 97, 98 ЦК Української РСР, ст.ст. 10, 19 Конституції Української РСР, ст.ст. 12, 387, 388, 390 Цивільного кодексу України, Закон України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України", ст.ст. 43, 34, 36, 104, 387 Господарського процесуального кодексу України.
Розпорядженням секретаря судової палати від 24.12.2012 склад колегії суддів змінено та сформовано колегію суддів у наступному складі: головуючий -Сибіга О.М., судді -Корсак В.А., Костенко Т.Ф. для розгляду справи № 57/189 господарського суду міста Києва.
Перевіривши доводи касаційної скарги, юридичну оцінку встановлених фактичних обставин, проаналізувавши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з наступного.
Попередніми судовими інстанціями встановлено, що постановою Ради міністрів Української РСР від 23.04.1960 № 606 всі санаторії, в тому числі й санаторій ім. 1-го Травня, були передані у відання Української Республіканської ради профспілок.
Після розпаду СРСР правонаступником Української республіканської Ради профспілок стала Рада Федерації незалежних профспілок України, правонаступником якої, в свою чергу, є Федерація професійних спілок України.
04.12.1991 Федерацією незалежних профспілок України та Фондом соціального страхування України на базі санаторно-курортних закладів та організацій Української республіканської ради з управління курортами профспілок було створено акціонерне товариство лікувально-оздоровчих установ профспілок України "Укрпрофоздоровниця", правонаступником якого є приватне акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця".
Відповідно до акту від 24.01.1992, на підставі постанови Президії Ради Федерації незалежних профспілок України № 11-1-1 від 22.11.1991 "Про створення акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" останньому було передано майно територіальних санаторно-курортних установ, санаторіїв, будинків відпочинку, пансіонатів, в тому числі санаторій ім. 1-го Травня, згідно переліку до акту від 24.01.1992.
На підставі наказу про оформлення права власності на об'єкт нерухомого майна від 22.12.2003 № 1475-В закритому акціонерному товариству лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" видано свідоцтво про право власності на нежилий будинок - гараж площею 354, 10 кв. м, який розташований за адресою: м. Київ, вул. Курортна, 10б.
31.08.2004 на підставі договору купівлі-продажу нежилого будинку-гаражу № 8000109/2004-34 закрите акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" (продавець) передало у власність товариству з обмеженою відповідальністю "Кармен-Інвест" (покупець, який діяв на підставі договору комісії № 26/04/2004 від 26.04.2004, укладеного з товариством з обмеженою відповідальністю "Капітальні інвестиції" (комітент)) нежилий будинок - гараж (літ. "Б"), розташований за адресою: м. Київ, вул. Курортна, буд. 10-б, загальною площею 354, 10 кв. м. За даними БТІ вказане майно зареєстроване за товариством з обмеженою відповідальністю „Капітальні інвестиції".
Отже, спір у даній справі виник щодо нежилого будинку-гаражу площею 354, 10 кв. м, який розташований за адресою: м. Київ, вул. Курортна, буд. 10-б.
В основу прийнятих у справі судових рішень покладено висновки про те, що спірне майно є власністю держави і вибуло з володіння поза її волею, договір купівлі-продажу укладений без згоди держави в особі її уповноважених органів, що стало підставою для задоволення позову у даній справі. При цьому, суди дійшли висновку, що Фонд державного майна України уповноважено здійснювати функції держави у спірних відносинах.
Колегія суддів вважає, що висновки судів попередніх інстанцій є передчасними, враховуючи наступне.
Підставою позову щодо захисту права власності прокурор обрав ст.ст. 215, 216 ЦК України.
Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, частиною 1 статті 203 цього кодексу.
Згідно з частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України вимога про визнання правочину недійсним може бути заявлена як однією із сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Цивільним кодексом України передбачено засади захисту права власності. Зокрема, відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власнику надано право витребувати майно із чужого незаконного володіння.
Відповідно до частини 1 статті 388 Цивільного кодексу України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Оскільки добросовісне набуття у розумінні ст. 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком правочину, укладеного з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна із незаконного володіння.
Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого ст.ст. 215, 216 ЦК України. У разі встановлення наявності речово-правових відносин до таких відносин не застосовується зобов'язальний спосіб захисту. У зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У випадку якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до ст. 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред'явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 11.12.2012 у справі № 58/68.
Зробивши висновок про обґрунтованість заявленого позову в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу, суди попередніх інстанцій зазначеного не врахували.
Стосовно висновків суду першої інстанції щодо позовної давності, колегія суддів вважає їх передчасними і зазначає з цього приводу наступне.
Позовна давність -це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (ч. 3 ст. 267 ЦК України).
Згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
З матеріалів справи вбачається, що приватним акціонерним товариством "Укрпрофоздоровниця" було заявлено клопотання про застосування наслідків спливу позовної давності (т. 2, а. с. 83-90). Місцевий господарський суд, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні цього клопотання виходив з того, що прокуратурі області, яка подала позов, про порушення інтересів держави стало відомо в ході проведення перевірки на виконання завдання Генеральної прокуратури України. В той же час, визнаючи поважними причини пропуску строку позовної давності суди послались на те, що заступник прокурора міста Києва не був учасником спірних правовідносин, а доказів його обізнаності з наявністю порушень інтересів Фонду державного майна України в частині заволодіння спірним майном, матеріали справи не містять.
Зазначені висновки не можна визнати достатньо обґрунтованими з огляду на те, що стаття 261 ЦК України пов'язує початок перебігу з виникненням права на позов саме у особи, право якої порушено, тобто в даному разі -у Фонду державного майна України, а не у прокурора, який є самостійним учасником судового процесу (аналогічної правової позиції дотримується Вищий господарський суд України у постанові від 25.07.2012 справа № 40/248).
В свою чергу, апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення місцевого господарського суду, не виявив вказаних порушень. Постанова суду апеляційної інстанції містить такі ж самі висновки.
Таким чином, суди попередніх інстанцій належним чином не встановили коли саме було порушено право позивача та коли він дізнався про порушення свого права.
Відповідно до пунктів 1, 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про судове рішення" № 6 від 23.03.2012 рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
Рішення має бути викладено чітко, зрозуміло, грамотно (тобто не містити граматичних і стилістичних помилок, виправлень).
Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого:
- чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються;
- чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин;
- яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Оскаржені судові акти таким вимогам не відповідають.
Отже, як місцевий, так і апеляційний господарські суди припустились неправильного застосування приписів частини 1 статті 47 Господарського процесуального кодексу України щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та частини 1 статті 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до частини 1 статті 11110 Господарського процесуального кодексу України є підставою для скасування судового рішення у справі.
Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази (ч. 2 ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до пункту 3 статті1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд.
За таких обставин, касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а судові акти попередніх інстанцій -скасуванню з направленням справи на новий розгляд.
При новому розгляді справи суду необхідно врахувати все вищевикладене, всебічно і повно з'ясувати обставини справи, дійсні права та обов'язки сторін, перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, визначити повне коло та правовий статус учасників цієї справи, з'ясувати коли відбулось порушення права позивача, коли він дізнався про порушення свого права і, в залежності від встановленого, вирішити спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.
Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
Касаційну скаргу задовольнити частково.
Рішення господарського суду міста Києва від 27.09.2011 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.11.2011 у справі № 57/189 скасувати.
Справу № 57/189 направити до господарського суду міста Києва на новий розгляд.
Головуючий суддя О.М. Сибіга
С у д д і В.А. Корсак
Т.Ф. Костенко