ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м.Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
21 грудня 2012 року № 2а-16091/12/2670
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Маруліної Л.О., суддів Амельохіна В.В., Донця В.А., вирішив у письмовому провадженні адміністративну справу
за позовомГромадянки Афганістану - ОСОБА_1
доДержавної міграційної служби України
провизнання неправомірним та скасування рішення,
Громадянка Афганістану - ОСОБА_1 (надалі -Позивач) звернулася до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовною заявою до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 551-12 від 05.11.2012 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання повторно розглянути заяву Позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в Україні відповідно до вимог чинного законодавства.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 26.11.2012 р. відкрито провадження в адміністративній справі № 2а-16091/12/2670.
В судове засідання 18.12.2012 р. Позивач, представники Позивача та Відповідача прибули.
З урахуванням вимог ст. 122 КАС України, в судовому засіданні 18.12.2012 р. суд продовжив розгляд справи у письмовому провадженні.
Позовні вимоги мотивовані тим, що спірне рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, № 551-12 від 05.11.2012 року є неправомірним та необґрунтованим, прийнятим формально без врахування всіх обставин по справі, оскільки у заяві про надання статусу біженця Позивач вказувала, що змушена була покинути територію Афганістану через релігійні переконання, а саме зміну віри. Вважає, що їй має бути наданий статус біженця, оскільки в Афганістані є факти переслідування мусульман, які прийняли християнство.
Представник Відповідача заперечує проти заявленого адміністративного позову з підстав, викладених у письмових запереченнях та наданих в судовому засіданні поясненнях. Зазначає, що Рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, № 551-12 від 05.11.2012 року прийнято з урахуванням всіх обставин справи та ґрунтується на вимогах чинного законодавства, зокрема, п. 4, 13 ч. 1 ст. 1, п. 4 ч. 1 ст. 6, ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Дослідивши матеріали справи, суд встановив, що 05 листопада 2012 року Рішенням Державної міграційної служби України № 551-12 було відмовлено Позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі -Рішення № 551-12). По даному рішенні Позивачу було надіслане Повідомлення №153 від 14.11.2012 року, яке Позивач отримала 19.11.2012 року.
Як зазначає Позивач, в своїй заяві про надання статусу біженця та під час співбесіди, нею було зазначено, що в країні її громадянської належності/походження відбуваються переслідування таких осіб як вона, тобто переслідування через конвенційні причини - Позивач за походженням є пашту, а для пашту перехід з мусульманства в християнство суворо карається. Зокрема, вона зазначила, що покинула свою країну та не може туди повернутися через причини релігійного характеру. Коли її сестра лікувалася в лікарні, вона познайомилася з американськими лікарями, та отримала від них Євангеліє. Позивач вирішила навернутися в християнство. Повідомила про випадок побиття її дядьком через те, що Позивач читала дома Євангеліє, висловила свої побоювання бути вбитою через зміну віри. Оскільки, згідно закону Афганістану, всі хто покинув Іслам, вважаються нечестивими і підлягають смерті, Позивач не могла звернутися за допомогою до влади.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши сторін, Окружний адміністративний суд міста Києва приходить до наступних висновків.
Рішення № 551-12 винесено на підставі абзацу четвертого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до якого не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (п. 1 ч. 1 ст. 1).
Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п. 13 ч. 1 ст. 1).
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець»включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться:
- знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства -за межами країни свого колишнього місця проживання;
- неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження;
- наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
- побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951р., а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Статтею 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»визначено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З матеріалів особової справи № 12 Kyiv 167-01 гр. Афганістану - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, вбачається, що порядок розгляду заяви Головним управлінням Державної міграційної служби України у м. Києві після прийняття Наказу від 18.06.2012 р. № 313 про прийняття в оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відбувався відповідно до вимог статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»:
- Наказом від 17.08.2012 р. № 484 продовжено строк розгляду заяви з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,
- 18.06.2012 р. працівником управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві проведено співбесіду із Позивачем за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»,
- спільно з органами Служби безпеки України проведено перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»,
- направлено Позивача на медичне обстеження,
- підготовлено письмовий висновок від 20.08.2012 р. щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
- особову справу заявника разом з письмовим висновком надіслано до Державної міграційної служби України для прийняття остаточного рішення за заявою.
Рішення № 551-12 за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято Відповідачем на виконання вимог частини першої ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Рішення, що приймаються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (ч. 2 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Таким чином, є неприпустимою відмова в задоволенні позову в цій справі у зв'язку з недоведеністю іноземцем чи особою без громадянства неправомірності рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.
Таку саму думку висловлено й в п. 8 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №1 від 25.08.2009р. (згідно Інформаційного листа Вищого адміністративного суду України №2197/11/13-11 від 24.11.2011р.).
Відповідно до положень Закону України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»від 18.03.2004 № 1629-IV метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянств, біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту іншими причинами, а також суті захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
З матеріалів справи вбачається, що Громадянка Афганістану ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, народилась у місті Лугман, неодружена, за національністю - пуштунка, за віросповіданням - християнка.
15.02.2012 Позивач залишила країну громадянської належності, виїхавши до Пакистану. Після досить тривалого часу перебування в Пакистані, позивач повернулась до Афганістану, після чого через Російську Федерацію прибула до України.
У пункті 2.5 заяви-анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 28.05.2012 № 166 , Позивач вказала, що перебувала на території Російської Федерації протягом 25 днів. Проте за захистом у вказаній країні не зверталась.
30.03.2012 позивач прибула до України перетнувши її кордон нелегально за допомогою автомобіля та пішки. Документів що посвідчують її особу не надала. Причиною залишення країни її громадянської належності зазначила побоювання стати жертвою переслідувань через релігійні переконання.
18.06.2012 під час співбесіди Позивач повідомила, що коли вона читала Біблію, її побив дядько. Після цього її, нібито, закрили в кімнаті, де утримували протягом 12 днів. Скориставшись нагодою, коли дядько та інші чоловіки молились, її мати відкрила двері та випустила її.
Після цього позивач, разом із своїм хлопцем, виїхала до Пакистану, де проживала протягом 6-7 місяців у його друзів.
Слід зауважити, що в Пакистані заявниця зверталась до УВКБ ООН і її визнали мандатним біженцем. Позивач повідомила, що за час перебування в Пакистані погроз не отримувала.
Проте на запитання працівника органу міграційної служби не змогла дати обґрунтовані пояснення чому не залишилась в даній країні.
Водночас, Позивач зазначила, що причиною повернення до Афганістану сприяло те, що вона побачила в Пакистані свого родича.
Після повернення до Афганістану заявниця мешкала в притулку для малозабезпечених жінок два роки і шість місяців, її ніхто не переслідував і не погрожував. Причиною виїзду з притулку стала неможливість подальшого перебування там, оскільки держава зробила запит про жінок, які мешкали в притулку, і її причина не підпадала під критерії жінок, які мають право знаходитись в даному закладі.
Водночас, Позивач зазначила, що в цей час вона дізналась про те, що її хлопець перебуває в Україні, і вирішила виїхати до нього.
При прийнятті Рішення № 551-12 Відповідачем бралось до уваги, що з інформації, наданої Позивачем, не вбачалося підстав вважати, що вона переслідувалась в Афганістані за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Не надано конкретних відомостей про утиски Позивача у країні походження та жодних документів, які б підтверджували, що у неї склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту».
Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Таким чином, у відповідності до офіційної позиції ООН, факти в підтвердження заяв біженців визначають шляхом підтверджень або доказів викладеного. Обов'язок надання доказів покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Отже, судом встановлено, що Позивач не надала органу міграційної служби фактів на підтвердження переслідування її в Афганістані за ознаками національності, мови та релігії, а також фактів фізичного насилля та дискримінації по відношенню до шукача притулку в порядку п. 4, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Що стосується твердження Позивача, що міграційна служба України за її заявою не збирав та не аналізував даних щодо ситуації в країні належності, а тільки надала Позивачу формальну відмову, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 8 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів орган міграційної служби має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Згідно ч. 3 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.
Таким чином, право органів міграційної служби та центрального органу виконавчої влади з питань міграції звертатись до зазначених органів з'являється у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів і є в даному випадку дискреційним повноваженням.
Під дискреційним повноваженням суд розуміє повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду -тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин (Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів).
Відповідно до вищезазначеного, суд не вбачає порушень Відповідачем чинного законодавства щодо відмови Позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до цього вимоги Позивача є необґрунтованими.
Відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд прийшов до висновку, що матеріалами справи доведено правомірність рішення Відповідача про відмову Позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Керуючись ст.ст. 9, 69-71, 94, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
1. У задоволенні позову громадянки Афганістану - ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про скасування Рішення № 551-12 від 05.11.2012 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відмовити у повному обсязі.
Постанова набирає законної сили згідно ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185 -187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Л. О. Маруліна
Судді В. В. Амельохін
В. А. Донець