Копія
Іменем України
Справа № 2а-0124/443/12
09.10.12 м. Севастополь
Севастопольський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Іщенко Г.М.,
суддів Санакоєвої М.А. ,
Яковенко С.Ю.
секретар судового засідання Бондаренко К.С.
за участю сторін:
представник позивача, ОСОБА_2- ОСОБА_12, довіреність № 348 від 05.07.12
позивач, ОСОБА_4- не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином та своєчасно, про причину неявки суд не повідомив,
представник відповідача, Виконавчого комітету Сімеїзської селищної ради Автономної Республіки Крим- не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином та своєчасно, про причину неявки суд не повідомив,
представник третьої особи, ОСОБА_5- ОСОБА_13, довіреність № 1105/12 від 05.07.12
представник третьої особи, ОСОБА_5- ОСОБА_14, довіреність № 1105/12 від 05.07.12
позивач, ОСОБА_2,
розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_5 на постанову Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим (суддя Короткова Л.М.) від 03.08.2012 у справі № 2а-0124/443/12
за позовом ОСОБА_2 (АДРЕСА_1)
ОСОБА_4 АДРЕСА_1)
до Виконавчого комітету Сімеїзської селищної ради Автономної Республіки Крим (вул. Зіркова 2, Сімеїз, місто Ялта, Автономна Республіка Крим,98680)
третя особа: ОСОБА_5 (АДРЕСА_2)
про визнання рішення протиправним та його скасування,
Постановою Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 03.08.2012 адміністративний позов ОСОБА_2 та ОСОБА_4 до Виконавчого комітету Сімеїзської селищної ради Автономної Республіки Крим, третя особа: ОСОБА_5 був задоволено: визнано незаконним та скасовано рішення Виконавчого комітету Сімеїзської селищної ради Автономної Республіки Крим №92 від 18.03.1998 про заміну державного акту постійного користування земельною ділянкою ОСОБА_5 на державний акт приватної власності на землю.
На зазначене судове рішення від ОСОБА_5 надійшла апеляційна скарга, в якій ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції.
Вказуючи на допущені, на думку третьої особи, судом неповне з'ясування обставин, які мають значення у справі, та порушення норм чинного матеріального законодавства, що призвело до неправильного вирішення даного спору, ОСОБА_5 просить скасувати постановлене судом першої інстанції рішення та відмовити у задоволенні позову.
Перевіривши і обговоривши доводи апеляційної скарги, правильність правової оцінки обставин справи та застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_2 (далі- позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Виконавчого комітету Сімеїзської селищної ради Автономної Республіки Крим (далі-відповідач), третя особа: ОСОБА_5 про скасування рішення № 92 Виконавчого комітету Сімеїзської селищної ради Автономної Республіки Крим від 18.03.1998 та уточнивши в судовому засіданні вимоги представник зазначив, що воно стосується заміни державного акту на право власності на землю ОСОБА_5 на земельну ділянку площею 0,0387 га за адресою: АДРЕСА_2 для обслуговування житлового будинку.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що відповідач вийшов за межі своєї компетенції, тому прийняте ним рішення № 92 від 18.03.1998 про заміну державного акту постійного користування земельною ділянкою ОСОБА_5 на державний акт приватної власності не відповідає вимогам закону та підлягає скасуванню.
Із такими висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів, оскільки вони відповідають фактичним обставинам справи та вимогам матеріального права, що регулює спірні правовідносини.
При апеляційному перегляді справи встановлено, що відповідачем 18.03.1998 було прийнято рішення №92 про заміну державного акту постійного користування земельною ділянкою ОСОБА_5 на державний акт приватної власності на землю.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Отож, при з'ясуванні чи можуть бути ті чи інші рішення, дії чи бездіяльність оскаржені до адміністративного суду, необхідно визначити чи прийняті (вчинені) вони при здійсненні владних управлінських функцій.
Відповідно до пункту 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України, суб'єкт владних повноважень- орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Під нормативно-правовим актом слід розуміти рішення суб'єкта владних повноважень, дію яких поширено на невизначене або визначене загальними ознаками коло осіб і які призначені для неодноразового застосування щодо цього кола осіб.
Правові акти індивідуальної дії-рішення суб'єкта владних повноважень, дію яких поширено на конкретних осіб або які стосуються конкретної ситуації, і які є актом одноразового застосування норм права.
Відповідно до частини першої статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Отже, позивач має право звернутися до адміністративного суду з позовом у разі, якщо він вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (суб'єкта владних повноважень) порушено його права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме відповідач.
Передумовою виникнення права на користування земельною ділянкою, здійснення інших дій щодо оформлення цього права згідно з чинним земельним законодавством України є рішення органу місцевого самоврядування, як суб'єкта владних повноважень.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування та їх посадови особи зобов'язані діяти лише на підставі та у межах повноважень та засобами, передбаченими Конституцією та законами України.
Зазначені положення Конституції України кореспондовані в статтю 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".
Підставами для визнання акта протиправним є невідповідність його вимогами діючого законодавства та (або) визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів осіб.
Згідно із статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Судом першої інстанції безперечно встановлено, що позивачу на праві власності належить квартира АДРЕСА_1. Згідно технічного паспорту від 10.09.2007 до свідоцтва про право власності на житло до складу квартири входить 1/3 частка кухні літ «И», літня кухня літ «Я», веранда літ «Я», туалет літ «Щ».
Заявником апеляційної скарги не враховано, що згідно інвентарної справи по будинку АДРЕСА_1 зі станом на 13.05.1974 на прибудинковій території вказаного будинку значилась будівля під літ. «И»та даних про те, що вказана будівля була як самовільна збудована споруда не існувало, отже вважати, що вказана будівля була та залишається самовільною спорудою немає підстав.
Слід зазначити, що 09.09.1994 ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1. Характеристика квартири та її обладнання вказані були у технічному паспорті, який є складовою частиною вказаного свідоцтва.
Заявником апеляційної скарги не враховано, що згідно технічного паспорту до квартири позивача, виданого до свідоцтва про право власності на неї, до квартири № 7 входило: літ «А»- 2-й поверх кв. 7 : 2-2 - жила-33,1 кв. м., балкон пл.4,8 кв.м., загального користування:коридори -2-8;.2-9, вмивальник - 2-10; вбиральня - 2-11; сходинкова клітка ?, на ділянці: 1/3 сараю літ «И»-кухня, в літ «Б»цокольний поверх прим.№2-сарай площею 8,9 кв.м.
Поза увагою заявника апеляційної скарги залишився той факт, що рішенням Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 17.06.2003, яке набрало законної сили, було встановлено, що приміщення № 2- сарай площею 8,9 кв.м. належить не позивачу, а ОСОБА_5 та позивача було зобов'язано повернути вказане приміщення власнику.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалена постанова суду, лише в питаннях чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.
Таким чином, слід зазначити, що обставини, встановлені судовим рішенням в цивільній справі, що набрало законної сили, не потрібно доводити в даній справі, оскільки рішення Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 17.06.2003 у справі №2-211 2003рік має преюдиціальне значення.
Наділення преюдиціальною силою судового рішення засновано на презумпції істинності судового рішення, що набрало законної сили. Законна сила судового рішення забезпечує дію преюдиції. В силу преюдиції встановлені судовим рішенням факти та правовідносини мають сприйматися як безспірні, до того часу, доки рішення суду не буде скасоване у передбаченому законом порядку, доки факти та правовідносини не будуть визнані такими, що не відповідають дійсності. Обставини вважаються встановленими в іншому судовому рішенні, якщо про це зазначено у мотивувальній чи резолютивній частинах цього рішення.
Судова колегія зазначає, що згідно до акту користування будинком та надвірними будівлями домоволодіння № 16 зі станом на 04.10.1994 до квартири № 7 відносилась 1/3 частки кухні літ. «И».Надалі позивачем були побудовані: будівлі - літня кухня літ. «Я», веранда літ. «Я», які були узаконені та отримано свідоцтво про право власності на них, а 12.12.2011 вона подарувала 1/2 частки з будовами ОСОБА_4.
Судом першої інстанції безспірно встановлено, що з плану присадибної ділянки будинку № 16 на плані відображена будівля-вбиральня літ. «Щ»та вказана будівля була відображена після реєстрації літньої кухні літ. «Я», веранда літ. «Я», які були узаконені тільки в 2007 році, отже вказана споруда була внесена в експлікацію вже після 2007 року. На даний час не існує даних про визнання вказаної споруди самовільною.
Відповідно до 138 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі.
Для встановлення обставин, зазначених у частині першої цієї статті, у судовому засіданні заслуховуються пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, досліджуються письмові та речові докази, у тому числі носії інформації із записаною на них інформацією, висновки експертів.
Судом першої інстанції безспірно встановлено, що позивачі звертались до правоохоронних органів зі скаргами, що належні їм приміщення руйнуються з боку ОСОБА_5, та було винесено кілька постанов про відмову у порушенні кримінальної справи, після чого позивач звернувся до суду із позовом до ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні власністю, стягнення матеріальної та моральної шкоди. В рамках цього позову було призначено судову експертизу та після її проведення ОСОБА_2 дізналась, що належні їй приміщення: літня кухня літ. «И»та приміщення, яким вона користується - туалет літ. «Щ»входять до державного акту на земельну ділянку, яка належить ОСОБА_5
Як вбачається з матеріалів справи 23.03.1998 ОСОБА_5 на підставі рішення Виконавчого комітету Сімеїзської селищної ради Автономної Республіки Крим № 92 від 18.03.1998 було видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,0387 га для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_2.
Судова колегія зазначає, що рішенням 1-ої сесії 22 скликання Сімеїзської селищної ради Автономної Республіки Крим від 22.09.1995 №4 були передані повноваження Сімеїзської селищної ради Автономної Республіки Крим 22 скликання з вирішення земельних питань Виконавчому комітету скликання Сімеїзської селищної ради Автономної Республіки Крим.
Поза увагою заявника апеляційної скарги залишився той факт, що оскаржуваним рішенням Виконавчого комітету Сімеїзської селищної ради Автономної Республіки Крим від 18.03.1998 фактично не приймалося рішення про надання вказаної ділянки у власність, а було розглянуте питання про заміну державного акту постійного користування земельною ділянкою ОСОБА_5 на державний акт приватної власності на землю та ОСОБА_5 було видано державний акт на земельну ділянку площею 0,0387 га для обслуговування приватного домоволодіння АДРЕСА_2 та анульовано державний акт постійного користування ІVКМ № 002196.
Судом першої інстанції безспірно встановлено, що підставами для прийняття вказаного рішення стала заява ОСОБА_5 про видачу їй державного акту на право приватної власності на землю, а також наданий державний акт постійного користування на вказану земельну ділянку, начебто, наданий ОСОБА_5
Відповідно до вимог статті 17 Земельного кодексу України в редакції 1990 року(норма закону, яка діяла на час видачі державного акту ОСОБА_5.) громадяни, заінтересовані у передачі їм у власність земельних ділянок із земель запасу, подають заяву про це до сільської, селищної, міської, а у разі відмови - до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розмір і місце розташування ділянки, мета її використання і склад сім'ї. Відповідна Рада народних депутатів розглядає заяву і у разі згоди передати земельну ділянку у власність громадянину замовляє землевпорядній організації розробку проекту її відведення. Проект відведення земельної ділянки погоджується з сільською (селищною) Радою народних депутатів, з районними (міськими) землевпорядним, природоохоронним і санітарним органами, органом архітектури і подається до районної (міської) Ради народних депутатів для прийняття рішення про передачу громадянину земельної ділянки у власність. Передача у власність земельної ділянки, що була раніше надана громадянину, провадиться сільськими, селищними, міськими Радами народних депутатів за місцем розташування цієї ділянки для: ведення селянського (фермерського) господарства у розмірі згідно з статтею 52 цього Кодексу; ведення особистого підсобного господарства у розмірі згідно з статтею 56 цього Кодексу; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва у розмірах згідно із статтями 57 і 67 цього Кодексу. Зазначені земельні ділянки передаються у власність на підставі заяви громадянина і матеріалів, що підтверджують її розмір (земельно-кадастрова документація, дані бюро технічної інвентаризації, правлінь товариств і кооперативів тощо). Ради народних депутатів розглядають у місячний строк зазначені заяви і матеріали та приймають відповідні рішення. Передача у власність громадян земельних ділянок, що перебувають у власності або користуванні інших громадян чи юридичних осіб, провадиться місцевими Радами народних депутатів після вилучення (викупу) їх у порядку, встановленому статтями 31 і 32 цього Кодексу.
Отже суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не мав повноважень на прийняття рішення про заміну виданного ОСОБА_5 державного акту на постійне користування земельною ділянкою та державний акт приватної власності через наступне.
Поза увагою заявника апеляційної скарги залишився той факт, що рішенням №240 відповідача від 17.09.1997 ОСОБА_5 було надано дозвіл на оформлення документації на отримання державного акту на земельну ділянку для обслуговування жилого будинку по АДРЕСА_2 розміром 0,0344 га.
Відповідно до плану земельної ділянки розмір цієї земельної ділянки саме і склав 344 кв. м., які фактично використовуються.
Проте в порушення частини сьомої статті 17 Земельного кодексу України (1990 року) рішення відповідачем стосовно передачі у власність ОСОБА_5 земельної ділянки та яким розміром не приймалось, а 26.11.1997 прийнято рішення № 342 про розгляд її заяви, відповідно до якого відповідач вирішив звернутись до Ялтинської міської ради Автономної Республіки Крим про видачу їй державного акту на право власності на земельну ділянку, що не відповідає вимогам вказаної норми закону, оскільки тільки відповідач повинен був вирішити питання про передачу земельної ділянки у власність або про відмову в її передачі.
Відсутність погодженого з відповідачем проекту відведення земельної ділянки, зміненого в установленому законом порядку розміру цієї земельної ділянки з 0,0344 га до 0,0387 га, передача розгляду питання до Ялтинської ради Автономної Республіки Крим, відсутність відповідного рішення навіть і Ялтинської міської ради Автономної Республіки Крим з цього питання на неіснуючий державний акт постійного землекористування IV-КМ № 002196, який взагалі неможливо було видати, оскільки така заява ОСОБА_5 не подавалась, свідчить про те, що рішення відповідача про передачу у власність або у користування ОСОБА_5 будь-якої земельної ділянки не приймалась взагалі.
Судова колегія зазначає, що статтею 9 Земельного кодексу України ( 1990рік)передбачено компетенцію селищних рад народних депутатів у галузі регулювання земельних відносин та не передбачено прийняття рішення про заміну державного акту на право користування земельною ділянкою та державний акт на право власності, оскільки законодавством було передбачено інший порядок вирішення даного питання, а саме прийняття рішення про припинення права користування земельною ділянкою наданої громадянинові та розгляд його заяви про надання земельної ділянки у власність відповідно до вимог статті 17 Земельного кодексу України (1990) .
Отже відповідач вийшов за межі своєї компетенції, тому прийняте ним рішення №92 від 18.03.1998 про заміну державного акту постійного користування земельною ділянкою ОСОБА_5 на державний акт приватної власності не відповідає вимогам закону та підлягає скасуванню.
Відповідно до частини першої статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
При розгляді справи судова колегія керується саме принципом верховенства права і вважає, що право ОСОБА_2 щодо оскарження рішення рішення №92 від 18.03.1998 про заміну державного акту постійного користування земельною ділянкою ОСОБА_5 на державний акт приватної власності повинно бути захищено.
Частина друга статті 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Отже, рішення відповідача від 18.03.1998 №92 прийнято не на підставі закону, не обґрунтовано, тобто, без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.
Особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача- орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії (стаття 71 Кодексу адміністративного судочинства України).
Всупереч наведеним вимогам, відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду достатніх беззаперечних доказів і не довів правомірності прийнятого рішення від 18.03.1998 №92.
Оцінюючи дії Виконавчого комітету Сімеїзської селищної ради Автономної Республіки Крим щодо прийняття оскаржуваного рішення від 18.03.1998 №92, суд повинен керуватися вимогами частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України та перевіряти, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Стаття 19 Конституції України зобов'язує орган влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Отже, «на підставі»означає, що суб'єкт владних повноважень повинний бути утворений у порядку, визначеному Конституцією та законами України та зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.
Отже, «у межах повноважень»означає, що суб'єкт владних повноважень повинен вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, встановлених законами.
Отже, «у спосіб»означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний дотримуватися встановленої законом процедури вчинення дії, і повинен обирати лише встановлені законом способи правомірної поведінки при реалізації своїх владних повноважень.
У разі виявлення порушень хоча б одного з цих критеріїв і за умови порушення прав, свобод та інтересів позивача, є підстави для задоволення адміністративного позову.
Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог, оскільки відповідач, як суб'єкт владних повноважень, при прийнятті оскаржуваного рішення діяв не підставі діючого законодавства України.
Апеляційна скарга не містить доводів, які спростували б висновки суду першої інстанції.
Суд першої інстанції повно та правильно з'ясував характер спірних правовідносин, правильно застосував зазначені норми матеріального права, що підлягають застосуванню, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, підтверджуються достовірними доказами, дослідженими при розгляді справи.
Доводи апеляційної скарги щодо неправильного застосування норм матеріального та процесуального права висновків суду першої інстанції не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні скаржником наведених правових норм.
Враховуючи те, що посилання третьої особи в апеляційній скарзі на порушення судом першої інстанції норм матеріального права не знайшли свого підтвердження при розгляді даної справи, а судом першої інстанції повно та всебічно перевірені надані сторонами докази, дана їм належна оцінка у рішенні, яке належним чином мотивовано і за своїм змістом та формою відповідає вимогам матеріального та процесуального закону, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення - без змін.
Керуючись статтями 195, 196, пунктом 1 частини першої статті 198, статтею 200, пунктом 1 частини першої статті 205, статтями 206, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.
Постанову Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 03.08.2012 у справі № 2а-0124/443/12 залишити без змін.
Ухвала суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України в порядку та строки, передбачені статтею 212 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст судового рішення виготовлений 15 жовтня 2012 р.
Головуючий суддя підпис Г.М. Іщенко
Судді підпис М.А.Санакоєва
підпис С.Ю. Яковенко
З оригіналом згідно
Головуючий суддя Г.М. Іщенко