83048, м.Донецьк, вул.Артема, 157, тел.381-88-46
іменем України
07.08.12 р. Справа № 5006/39/48пн/2012
Господарський суд Донецької області у складі судді Морщагіної Н.С.
при секретарі судового засідання Чергинець І.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
за позовом: Приватного підприємства фірма «Сервер», м.Донецьк,
до відповідача: Кіровської районної ради міста Донецька, м.Донецьк,
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Донецька міська рада, м.Донецьк,
про: визнання права власності на нерухоме майно
За участю представників сторін
від позивача Санцевич В.В. - керівник;
від відповідача не з'явився;
від третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: не з'явився, -
Позивач, Приватне підприємство фірма «Сервер», м.Донецьк, звернувся до господарського суду з позовом до відповідача, Кіровської районної ради міста Донецька, м.Донецьк, про визнання за ним права власності на нерухоме майно гараж площею 23,0м.кв., який розташований за адресою: 83120, місто Донецьк, вул.М.Островського, 8 «в».
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на укладання договору оренди земельної ділянки для розміщення автостоянки у Кіровському районі міста Донецьк від 15.02.2000р.; затвердження Паспорту на об'єкт обслуговування населення, типом об'єкту у якому визначено розміщення автостоянки позивачем; узгодження розміщення об'єкту обслуговування з усіма необхідними представниками відповідної, уповноваженої на це влади; отримання 10.01.2000р. дозволу на виконання будівельних робіт; здійснення забудови об'єкта стоянки із розміщенням необхідних, допоміжних споруд. Окрім того, зауважує на укладенні відповідного договору підряду результатом виконання якого є будівництво і здача замовнику об'єкту автостоянки та будинку охорони на перехресті вул.Островського та вул.Терешкової відповідно до затвердженої проектно-кошторисної документації, сплату за цим провочином 45 000,00 грн. та здійснення будівництва, у процесі виконання будівельних робіт, об'єкту автостоянки, на якій розташовано капітальний гараж площею 25,7 кв.м., будинок сторожу площею 7,5 кв.м. та металевий паркан довжиною 150м.
На підтвердження викладених обставин надав суду копії наступних документів: договору оренди земельної ділянки від 15.02.2000р. разом із договором про внесення змін і доповнень до нього, паспорту на об'єкт обслуговування населення, дозволу на виконання будівельних робіт від 10.01.2000р., договору підряду на будівництво від 25.02.2000р., акту приймання в експлуатацію будівель і споруд від 15.06.2000р., рішення виконавчого комітету Кіровської районної ради №398/13 від 12.07.2000р., технічного паспорту на громадський будинок літ.А-1 «будівля гаража» станом на 24.06.2011р.
Нормативно свої вимоги обґрунтовує ч.1 ст.321, ст.331, ч.5 ст.376 Цивільного кодексу України, ст.ст.1, 2, 12, 54 Господарського процесуального кодексу України.
17.07.2012р. позивачем через канцелярію суду подано клопотання, яким до матеріалів справи долучено до матеріалів справи копію висновку спеціаліста будівельно-технічної експертизи №30/23/12/08 від 29.12.2008р., а також клопотання, у якому позивач зазначає про здійснення ним будівництва на підставі дозвільної документації та на земельній ділянці, яка перебувала у користуванні підприємства на підставі договору оренди земельної ділянки, а отже застосування ч.5 ст.376 Цивільного кодексу України є помилковим.
17.07.2012р. до участі у розгляді справи в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмету спору на стороні відповідача залучено Донецьку міську раду, м.Донецьк, про що винесено відповідний процесуальний документ.
07.08.2012р. Позивачем представлена заява про відвід судді, у задоволені якої ухвалою господарського суду Донецької області від 07.08.2012р. відмовлено.
Представник позивача у судовому засіданні 07.08.2012р. підтримав подані клопотання, підкреслив обґрунтування позовних вимог ст.ст.321, 331 Цивільного кодексу України, зазначив про надання всіх документів до матеріалів справи та відсутність інших, що стосуються предмету спору.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився, наданими ст. 22 ГПК України правами на участь в судовому засіданні, подання відзиву, заперечень на позов, документів, які б у встановленому порядку спростовували викладені позивачем в позовній заяві обставини, не скористався, незважаючи на належне повідомлення судом про час і місце слухання справи, про свідчить поштове повідомлення з відміткою підприємства поштового зв'язку про вручення рекомендованого листа, направленого за адресою, зазначеною позивачем в позовній заяві.
Відповідно до ч. 1 ст. 64 ГПК України ухвала про порушення провадження у справі надсилається сторонам та учасникам судового процесу за повідомленою ними господарському суду поштовою адресою. У разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала про відкриття провадження у справі надсилається за адресою місцезнаходження (місця проживання) сторін, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У разі відсутності сторін за такою адресою, вважається, що ухвала про порушення провадження у справі вручена їм належним чином.
Отже, відповідача було належним чином повідомлено про час та місце проведення судового засідання, тому судом з урахуванням вимог ст. ст. 42, 43 ГПК України створені всі необхідні умови для вирішення спору на принципах змагальності, рівності учасників процесу перед законом.
Господарський суд приймає до уваги, згідно з ч. 1 ст. 59 ГПК України надання відзиву є правом, а не обов'язком відповідача, натомість наявні в матеріалах справи докази надають господарському суду провести належну кваліфікацію спірних правовідносин та є достатніми для вирішення спору, у зв'язку з чим, господарський суд відповідно до ст. 75 ГПК України вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.
Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача у судове засідання не з'явився, витребуваних ухвалою суду документів та пояснень не надав.
Дослідивши матеріали справи та оцінивши подані докази господарський суд встановив.
Виходячи з тверджень позивача, ним в процесі власної господарської діяльності було здійснено будівництво об'єкту нерухомості на підставі дозвільної документації та на земельній ділянці, яка перебувала у користуванні підприємства на підставі договору оренди земельної ділянки, а саме: гаража площею 23,0 м.кв., який розташований за адресою: 83120, м.Донецьк, вул.М.Островського, 8 «в».
За наведених обставин, за відсутності іншої можливості набути право власності на вказаний об'єкт нерухомого майна, позивач з посиланням на норми ч.2 ст.321, ст.331 Цивільного кодексу України просить визнати право власності на вказане нерухоме майно.
Оцінивши в сукупності викладені позивачем доводи та представлені в їх обґрунтування докази, господарський суд вважає, що позов Приватного підприємства фірми «Сервер», м.Донецьк, задоволенню не підлягає виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Право на судовий захист особистого немайнового або майнового права та інтересу встановлено ч. 1 ст. 16 ЦК України.
Відповідно до змісту ст. ст. 11, 15 Цивільного кодексу України цивільні права й обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Кожна особа має право на судовий захист.
Захист же цивільних прав - це передбаченні законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений в ст. 16 Цивільного кодексу України.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом (п.2 ст. 16 ЦК України).
Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Способи захисту права власності врегульовано главою 29 ЦК України.
За змістом положень вказаних норм, а також положень глави 29 ЦК України право на звернення до суду з позовом про захист речових прав на майно встановлюється за позивачем, коли у інших осіб виникають сумніви у належності йому цього майна, та створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності, у зв'язку з наявністю таких сумнівів, тобто у позивача є право власності на певне майно і має місце факт оспорювання належного позивачу права.
Заявляючи позов до Кіровської районної ради міста Донецька позивач жодним чином не обґрунтовує в чому саме полягало порушення його прав з боку відповідача.
В матеріалах справи відсутні будь-які докази, які підтверджують факт звернення до відповідача з заявами щодо вирішення питань, пов'язаних з реалізацією ним своїх повноважень, відмови відповідача від вчинення певних дій, що могло призвести до порушення прав позивача стосовно спірного майна.
За текстом позовної заяви позивач вказує, що КП «Бюро технічної інвентаризації м. Донецька» відмовило йому в реєстрації права власності на спірний об'єкт нерухомості, посилаючись на факт його самочинного будівництва, при цьому доказів звернення до відповідного органу з заявою про реєстрацію права власності, так само як й рішення державного реєстратора про відмову в реєстрації права власності позивач суду не представив. Водночас, господарський суд зауважує, що позивач не позбавлений права оскаржити рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, у встановленому законом порядку.
Позивач в підтвердження власної правової позиції щодо необхідності судового захисту права власності на новостворений об'єкт нерухомості (гараж площею) посилається на положення ст.ст. 321, 331 ЦК України.
Відповідно до ч.1 ст.321 Цивільного кодексу України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ст.ст. 4-2, 4-3 ГПК України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.
Згідно ст.ст.33-34 ГПК України кожна сторона з допомогою належних та допустимих доказів повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Судовими доказами, за визначенням ст. ст. 32-36 ГПК України, слід вважати документи, які можуть підтвердити або спростувати обставини, що мають значення для правильного рішення справи.
З урахуванням вказаного, на підставі статті 33 ГПК України, суд вважає, що саме на позивачеві лежить обов'язок довести обставини щодо виникнення у нього прав на спірну нерухомість.
Згідно ст.331 Цивільного кодексу України, право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Обґрунтовуючи правомірність створення спірного об'єкту нерухомості позивач посилається на акт державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію будівель та споруд від 15.06.2000 р., затвердженого рішення виконавчого комітету Кіровської районної у м. Донецьку ради № 398/13 від 12.07.2000 р.
Господарський суд приймає до уваги що за період з 2000 р. по 2012 р. позивачем не було реалізоване право на державну реєстрацію речових прав на спірний об'єкт нерухомості в порядку, що визначався законодавством чинними на той період часу.
Досліджуючи представлені позивачем докази господарський суд зважає на наступне.
Згідно паспорта на об'єкт обслуговування населення, затвердженого Головним управлінням містобудування та архітектури, шифр 1164, 1999р., узгоджено розміщення об'єкту обслуговування (мовою оригіналу): «площадка под строительство открытой автостоянки».
Дозвіл на виконання будівельних робіт від 10.01.2000р., строком дії до 01.06.2000р. видано Позивачу Інспекцією державного архітектурного-будівельного контролю м.Донецька на виконання будівельних робіт з розміщення автостоянки на перехресті вул.Островського та Терешкової у Кіровському районі.
Як вбачається з фактичних обставин справи, рішенням виконавчого комітету Кіровської районної ради №398/13 від 12.07.2000р. акт приймання в експлуатацію будівель та споруд від 15.06.2000р., затверджений у частині приймання в експлуатацію автостоянки на 50 машиномісць Приватного підприємства фірма «Сервер», розташованої на перехресті вул..Н.Островського та Б.Терешкової.
Також, слід зауважити, що договір підряду від 25.02.2000р. наданий позивачем не може бути прийнятий судом в якості належного доказу на підтвердження факту будівництва спірного об'єкту нерухомості - гаражу площею 23,0кв.м., оскільки, ним не обумовлено виконання таких робіт, не надано проектно-кошторисної документації на них та не підтверджено передання закінченого будівництвом цього об'єкту за ним. Тобто, враховуючи таке, відсутні належні докази будівництва спірного об'єкту нерухомості у 2000 році та не можна дійти остаточного висновку, за даних обставин, щодо періоду його спорудження взагалі.
24.06.2011р. Комунальним підприємством «Бюро технічної інвентаризації м.Донецька» виготовлено технічний паспорт на спірне майно (будівля гаража, літ.А-1, по вул.Н.Островського, №8в, м.Донецьк) з відміткою про самовільне будівництво.
Оцінивши в сукупності наведене, вбачається відсутність погодження будівництва спірного об'єкту нерухомості, а отже фактичне його возведення є здійсненим без відповідної дозвільної документації.
Правовідносини, пов'язані з самочинним будівництвом об'єктів нерухомого майна регулюються в Україні зокрема статтею 376 ЦК України.
Зважаючи на приписи ч. 1 ст. 376 Цивільного кодексу України, наведені вище, законодавцем визначено наступні ознаки самочинного будівництва:
- об'єкт нерухомого майна збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети у встановленому порядку;
- відсутність належного дозволу чи належно затвердженого проекту для будівництва;
- створення об'єкта з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Кожна із зазначених ознак є самостійною і достатньою для того, щоб визнати об'єкт нерухомого майно самочинним будівництвом.
Самочинне будівництво являє собою правопорушення, що полягає в порушенні норм земельного законодавства, що регулює надання земельної ділянки під будівництво, або містобудівних норм, що регулюють проектування й будівництво. Тому особа, що здійснила самочинне будівництво, не є законним власником.
Натомість, чинне законодавство встановлює, що для визнання права власності на самочинно збудоване майно, необхідно з'ясувати ряд обставин, що мають суттєве значення для розв'язання справи та входять в предмет доказування, а саме - встановлення особи, яка є фактичним власником спірного майна, відповідність самочинно збудованих об'єктів приписам основних державних будівельних норм та питання щодо можливості їх подальшого безпечного використання, відведення для цієї мети в установленому порядку забудовнику земельної ділянки; відсутність заперечень з боку власника земельної ділянки; відсутність порушення в результаті самочинної забудови прав інших осіб.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем надано лише перший аркуш договору оренди земельної ділянки від 15.02.2000 р.
Зважаючи на його зміст, між позивачем, Приватним підприємством фірма «Сервер» та Виконавчим комітетом Донецької міської ради м.Донецьк, на підставі рішення виконкому № 8 від 19.01.2000 р. «Про укладання договорів оренди землі» та №487/4 від 15.12.1999 р. «Про надання земельної ділянки Приватному підприємству фірма «Сервер» для розміщення автостоянки в Кіровському районі", був укладений договір оренди земельної ділянки, який за своїм змістом та своєю правовою природою є договором найму (оренди) земельної ділянки, та підпадає під правове регулювання норм Закону України „Про оренду землі", Земельного кодексу України, статей 759-786 ЦК України, застосування яких можливе на підставі п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.
Згідно даного Договору орендодавець зобов'язався надати, а позивач -прийняти у платне строкове користування строком на п'ять років з моменту реєстрації земельну ділянку площею 1365кв.м., розташовану в м. Донецьку на розі вулиць Островського та Терешкової, для розміщення автостоянки.
Згідно положень п.2.1 цього правочину договір укладається на термін 5 років, починаючи з дати його реєстрації.
Матеріали справи містять копію договору від 05.11.2004р. про внесення змін і доповнень в договір оренди земельної ділянки, яким скориговано порядок нарахування та сплати коштів за користування земельною ділянкою, грошову оцінку земельної ділянки та відповідальність сторін.
На договорі від 05.11.2004р. міститься позначка про перереєстрацію договору оренди земельної ділянки у книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі, про що вчинено запис 01.03.2005р. за номером А/5-1.
Разом з цим, з представлених суду доказів, не можна встановити остаточну дату держаної реєстрації першого правочину, а отже встановити строк дії договору в силу положень п.2.1 договору.
Одночасно, слід зауважити на наступному.
Абзацом 2 п. 2.1 договору сторони обумовили, що по закінченню терміну дії договору Орендар має переважне право на поновлення договору на новий строк при умові, що він письмово повідомить про це не пізніше, ніж за два місяця до його закінчення.
Відносини найму (оренди) врегульовані главою 58 ЦК України, зокрема, ст. 764 визначено: якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.
Відповідно до ч. 2 ст. 759 та ч. 2 ст. 792 ЦК України законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди), а відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Частиною 6 ст. 93 ЗК України також передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом.
Згідно з ч. 1 ст. 19 Закону України "Про оренду землі" строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років. В силу ч. 1 ст. 31 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі припиняється, зокрема, в разі закінчення строку, на який його було укладено.
Щодо поновлення договору оренди земельної ділянки Закон України "Про оренду землі" містить положення, які не є тотожними відповідним нормам ЦК України та ГК України.
Стаття 33 Закону України "Про оренду землі" передбачає, що після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки відповідно до умов договору, має за інших рівних умов переважне право на поновлення договору. У разі поновлення договору оренди землі на новий строк його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, то за відсутності письмових заперечень орендодавця протягом одного місяця після закінчення строку договору він підлягає поновленню на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Письмове заперечення здійснюється листом-повідомленням.
Тобто цією нормою не передбачений порядок автоматичного поновлення договору оренди земельної ділянки в разі відсутності заперечень з боку сторін, а лише визначено, що в цьому разі договір підлягає поновленню.
Разом з тим, відповідно до п. 34 ст. 26, п. 2 ст. 77 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" питання регулювання земельних відносин (у тому числі надання земельної ділянки в оренду та поновлення договору оренди земельної ділянки) вирішується на пленарному засіданні ради - сесії, а спори про поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку.
Таким чином, законодавством передбачено, що способом волевиявлення ради, яка здійснює право власності від імені відповідної територіальної громади, щодо регулювання земельних відносин є прийняття рішення сесії.
Отже, необхідною умовою укладення та поновлення договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у державній або комунальній власності, є наявність відповідного рішення органу місцевого самоврядування.
Проте, доказів поновлення договору оренди земельної ділянки, на підставі якого є наявним право користування землею на якій, за визначеннями позивача, розташований спірний об'єкт нерухомості, суду не надано.
Що стосується укладення між сторонами договору від 05.11.2004 р. про внесення змін та доповнень в договір оренди земельної ділянки від 15.02.2000 р., то зміст цього договору стосується лише порядку нарахування та сплати коштів за користування земельною ділянкою, грошової оцінки земельної ділянки, та жодним чином не змінює умов щодо терміну дії договору земельної ділянки від 15.02.2000 р.
За викладених обставин, суд не вбачає наявними підстави вважати договір оренди земельної ділянки від 15.02.2000р. чинним по теперішній час, та, як наслідок, наявним право на користування земельною ділянкою на території Кіровського району м.Донецька на перехресті вулиць Островського та Терешкової загальною площею 1 365 кв.м.
Крім того, зважаючи на встановлені вище обставини щодо невизначеності періоду будівництва гаражу, відсутні підстави вважати чинним означений договір й на час будівництва спірного гаражу площею 23,0 м.кв.
Відповідно п. "б" ст. 80, ч. 1 ст. 83 Земельного кодексу України суб'єктами права власності на землю є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.
Пунктами "а", "є" ст. 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить розпорядження землями територіальних громад, здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержання земельного та екологічного законодавства.
За приписами ст. 95 Земельного кодексу України та ст. 25 Закону України "Про оренду землі" орендар має право зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати, багаторічні насадження, лише за письмовою згодою орендодавця.
В матеріалах справи відсутні будь-які докази погодження Донецькою міською радою, як орендодавця земельної ділянки, будівництва позивачем спірного об'єкту нерухомості, дотримання вимог щодо цільового використання переданих в оренду земельних ділянок.
Крім того, господарський суд зазначає, що згідно ст.5 Закону України "Про основи містобудування", ст.ст.30, 31 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", ст.9 Закону України "Про архітектурну діяльність" будівництво об'єкту нерухомості вимагає розробки і затвердження у встановленому порядку компетентними органами проекту його будівництва та отримання дозволів і узгоджень відповідних органів та служб на здійснення будівельних робіт.
Отже, вимагаючи визнати право власності на нерухоме майно, позивач з допомогою належних та допустимих доказів повинен довести дотримання ним вимог зазначених норм щодо будівництва нерухомого майна.
Згідно з вимогами ч. 2 ст. 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Суд не повинен заміняти органи, на які покладені обов'язки по видачі дозволів на будівництво й узгодженню забудови, визнання права власності на самочинне будівництво в судовому порядку повинне залишатися винятковим способом захисту права.
В матеріалах справи відсутні докази звернення позивача до компетентних органів з питання узаконення самочинного будівництва, відмови компетентними органами у вирішенні зазначеного питання.
Представлений позивачем висновок спеціаліста будівельно-технічної експертизи №30/23/12/08 від 29.12.2008р. не може бути прийнятий судом в якості належного доказу на підтвердження відповідності самочинно забудованих об'єктів нерухомого майна вимогам чинних будівельних норм і правил, їх відповідності містобудівним умовам, з огляду на приписи ст.ст. 34, 41, 43 ГПК України, положення постанови Кабінету Міністрів України № 461 "Питання прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів ".
Таким чином, позивач всупереч ст.ст. 33-34 ГПК України, не довів суду наявності обставин з якими чинне законодавство пов'язує право господарського суду визнати за особою право власності на новостворений об'єкт будівництва.
Враховуючи викладені вище обставини, зважаючи на не доведення позивачем належним чином обставини щодо виникнення у нього прав на спірну нерухомість, в задоволенні позовних вимог Приватного підприємства фірма «Сервер», слід відмовити.
Судові витрати відповідно до ст.49 Господарського процесуального кодексу України підлягають віднесенню на позивача.
На підставі вищенаведеного, керуючись ст.ст.22, 33, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
В задоволенні позовних вимог Приватного підприємства фірма «Сервер», м.Донецьк, до відповідача, Кіровської районної ради міста Донецька, м.Донецьк, про визнання за ним права власності на нерухоме майно гараж площею 23,0м.кв., який розташований за адресою: 83120, місто Донецьк, вул.М.Островського, 8 «в», відмовити.
В судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня підписання повного тексту рішення і може бути оскаржене через господарський суд Донецької області в апеляційному порядку протягом десяти днів з дня підписання повного тексту рішення.
Повний текст рішення підписано 09.08.2012р.
Суддя Морщагіна Н.С.