ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м.Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
13 листопада 2012 року 16:49 № 2а-13961/12/2670
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії:
головуючого судді Скочок Т.О., судді Клочкова Н.В. та Санін Б.В.,
при секретарі судового засідання Новик В.М.,
за участю:
позивача -ОСОБА_1,
представника позивача -ОСОБА_2 ,
представника відповідача -Салімського О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України
про визнання неправомірним та скасування Рішення № 283-12 від 25.07.2012, зобов'язання вчинити дії,
Громадянка Узбекистану ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач) про визнання неправомірним та скасування рішення № 283-12 від 25.07.2012 року, зобов'язання повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до вимог чинного законодавства України.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15.10.2012 р. відкрито провадження в адміністративній справі № 2а-13961/12/2670 та призначено справу до судового розгляду.
У судовому засіданні 13.11.2012 року позивач та представник позивача позовні вимоги підтримали, посилаючись на обставини викладені у позовній заяві та додаткових поясненнях.
Представник відповідача проти позову заперечив, посилаючись на обставини викладені в запереченні на позовну заяву, вважає що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
Громадянка Узбекистану ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, за національністю узбечка, за віросповіданням іслам, 23.12.2009 р. на підставі дозволу (легально) прибула до України.
У лютому 2012 року позивач звернулась із заявою про надання статусу біженця до Державної міграційної служби України.
08 жовтня 2012 року позивач отримала повідомлення Державної міграційної служби України від 16.08.2012 р. № 76 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, яке було прийнято на підставі рішення відповідача № 283-12 від 25.07.2012 року.
Оцінивши за правилами статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України надані сторонами докази та пояснення, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає позов таким, що не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Спірні правовідносини врегульовано нормами Конституції України; Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України); положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року; Протоколом щодо статусу біженців 1967 року; Законом України від 08.07.2011 № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»(далі - Закон № 3671-VI).
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону № 3671-VI, поняття «біженець»включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами: які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону; якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу; за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Частиною 5 ст. 10 Закону № 3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно ст. 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що підставою для його прийняття був абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону № 3671-VI, - як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні.
Колегія суддів погоджується з висновком Державної міграційної служби України, виходячи з наступного.
Відповідно до п. 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Пунктом 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців»1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказу покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається»від 27.04.2004 р. № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Як вбачається з матеріалів справи та даних анкети позивача, «Вона змушена була покинути країну постійного проживання через релігійні переслідування її чоловіка. Він народився в Узбекистані, в м. Наманган. В молодості він носив бороду. З 1993 році він виїхав в Росію. В 1997 повернувся в Узбекистан, його заарештували через те, що він носив бороду. Його тримали 11 днів. 1 випустили тільки після того, як він підписав документ, що згоден з ними співробітничати. Після того як його випустили, він виїхав в Росію, де прийняв російське громадянство в 2000 році. Жив та викладав в мечеті в Росії. В 2008 році його затримали через розшук в Узбекистані (с. 159 КК Узбекистану). Потім його відпустили і почались перевірки. В жовтні 2008 був суд в Росії про позбавлення його громадянства. Цей суд він програв. Після цього він вирішив виїхати, оскільки його попередники також були позбавлені громадянства і були депортовані в Узбекистан, де були засуджені до великих термінів позбавлення волі. Через побоювання стати жертвою переслідувань з боку Узбекистану та Росії я вирішила покинути Російську Федерацію та просити притулку в Україні. Вже два роки як я приїхала на Україну мене розшукує служба національної безпеки Узбекистану в Узбекистані. В травні 2010 року, коли я подзвонила до батьків в Узбекистан тато сказав, що співробітники СНБ приходили до них додому та розпитували про мене, а також: забирати часто мого брата на допити, через те що шукали мене».
Разом з тим, будь-яких доказів на підтвердження обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками позивач суду не надав. Крім того, до прибуття в Україну позивач перебував в іншій безпечній країні (Російська Федерація), що не заважало їй звернутись за захистом на її території.
Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість висновку начальника відділу інтеграції та соціального супроводу від 05.06.2012 р. щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зі змісту якого вбачається, що позивачем не зазначено обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 3 ст. 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Враховуючи все вищевикладене у своїй сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги громадянки Узбекистану ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.
Керуючись вимогами ст.ст. 69 - 71, 94, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд м. Києва, -
У задоволенні позову відмовити повністю.
Постанова набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 254 КАС України. Постанова може бути оскаржена до апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 185-187 КАС України.
Головуючий суддя Т. О. Скочок
Судді Б. В. Санін
Н.В. Клочкова