ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва, 8, корпус 1
Вн. № 1/234
м. Київ
28 листопада 2012 року 15:33 № 2а-14267/12/2670
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Клочкової Н.В., при секретарі судового засідання Пошелюзному О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Аделіна-Холдинг"
до Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва Державної податкової служби
про скасування податкового повідомлення-рішення № 0006442202 від 12.07.2012 р. та акту № 448/22-2/36588728 від 27.06.2012 р., визнання дій протиправними,
за участі представників сторін:
представник позивача Харжевська Ю.В.;
представник позивача Солтисюк М.П.;
представник відповідача Сперкач С.В.,
На підставі частини третьої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 28 листопада 2012 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Аделіна-Холдинг" (далі - позивач, ТОВ "Аделіна-Холдинг") звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва Державної податкової служби (далі - відповідач, ДПІ у Печерському р-ні м. Києва ДПС) про скасування податкового повідомлення-рішення № 0006442202 від 12.07.2012 р. (далі - ППР № 0006442202) та акту № 448/22-2/36588728 від 27.06.2012 р., визнання дій протиправними.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.10.2012 р. відкрито провадження в адміністративній справі № 2а-14267/12/2670.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.10.2012 р. закінчено підготовче провадження в адміністративній справі № 2а-14267/12/2670 та призначено справу до судового розгляду.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07.11.2012 р. у ОВС СУ ДПС у м. Києві та прокуратури м. Києва витребувано низку додаткових доказів по справі № 2а-14267/12/2670.
В судовому засіданні представники позивача підтримали позовні вимоги з підстав, викладених у позовній заяві, та просили задовольнити позов у повному обсязі.
Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнав та просив відмовити у задоволенні позову з підстав, викладених у запереченнях до адміністративного позову.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
ДПІ у Печерському р-ні м. Києва ДПС була проведена документальна невиїзна перевірка ТОВ "Аделіна-Холдинг" (код ЄДРПОУ 36588728) з питань дотримання вимог податкового та іншого законодавства при здійсненні фінансово-господарських взаємовідносин з TOB "Український інвестиційний холдинг" (код ЄДРПОУ 33547165) за період діяльності з 01.02.2011 р. по 28.02.2011 р.
В ході перевірки позивача відповідач дійшов висновку про порушення ним вимог п. 198.1, п. 198.6 ст. 198, п. 201.4 ст. 201 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість за лютий 2011 року в сумі 45 565,00 грн.
Відповідні порушення були оформлені Актом № 448/22-2/36588728 від 27.06.2012 р. та прийнято ППР № 0006442202.
Позивач, не погодившись з вище наведеним податковим повідомленням-рішенням, подав скаргу до Державної податкової служби у м. Києві.
Рішенням від 14.09.2012 р. № 5749/10/12-114 про результати розгляду первинної скарги Державна податкова служба у м. Києві залишила без змін ППР № 0006442202, а скаргу позивача - без задоволення.
Позивач звернувся зі скаргою на ППР № 0006442202 до Державної податкової служби України.
Рішенням від 08.10.2012 р. № 3229/0/61-12/10-2115 про результати розгляду скарги Державна податкова служба України залишила без змін ППР № 0006442202 та рішення, прийняте за розглядом скарги, а скаргу позивача - без задоволення.
Оцінивши за правилами статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України надані сторонами докази та пояснення, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, Окружний адміністративний суд міста Києва частково погоджується з позовними вимогами ТОВ "Аделіна-Холдинг", виходячи з наступних мотивів.
Спірні правовідносини врегульовано нормами Конституції України; Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України); Податкового кодексу України (далі - ПК України).
Стосовно позовних вимог про скасування акту № 448/22-2/36588728 від 27.06.2012 р. суд зазначає наступне.
Частина 2 ст. 2 КАС України чітко вказує, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Згідно п. 6 ч. 1 ст. 3 КАС України адміністративний позов - звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів або на виконання повноважень у публічно-правових відносинах.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Враховуючи положення законодавства, під актом державного чи іншого органу слід розуміти юридичну форму рішень цих органів - офіційний письмовий документ, який породжує певні наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших відносин, і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.
Рішення суб'єкта владних повноважень у контексті положень КАС України необхідно розуміти як нормативно-правові акти, так і правові акти індивідуальної дії.
Нормативно-правові акти - рішення, дію яких поширено на невизначене або визначене загальними ознаками коло осіб і які призначені для неодноразового застосування щодо цього кола осіб.
Правові акти індивідуальної дії - рішення, які є актом одноразового застосування норм права і дію яких поширено на конкретних осіб або які стосуються конкретної ситуації.
За своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію.
Усі рішення суб'єкта владних повноважень мають підзаконний характер, тобто повинні бути прийняті на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені законом.
В свою чергу, акт перевірки лише фіксує обставини, встановлені під час проведення перевірки, факти виявлених порушень законодавства та не є остаточним документом, зобов'язуючим до вчинення будь-яких дій. Права та обов'язки для суб'єкта, перевірку якого проведено, породжує саме рішення, прийняте на підставі складеного за результатами перевірки акту.
Отже, акт перевірки не породжує певних правових наслідків, висновки акту не мають обов'язкового характеру для позивача.
Якщо виходити з положень правознавства, то такі акти не можна визначити як документи, які містять норми права загальної або індивідуальної дії. Вони не можуть створювати нових правових норм, доповнювати чи змінювати чинне законодавство та не мають обов'язкового характеру для суб'єкта, по відношенню до якого вони винесені.
Тобто, вищезазначені акти, що складені за результатами проведеної перевірки, не мають обов'язкового характеру і не набувають статусу рішення в розумінні п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України, внаслідок чого не можуть бути оскаржені в адміністративному суді в порядку адміністративного судочинства.
Як вбачається з адміністративного позову, акт про результати документальної невиїзної перевірки позивача № 448/22-2/36588728 від 27.06.2012 р. не є рішенням суб'єкта владних повноважень (нормативно-правовим актом індивідуальної дії), яке тягне за собою правові наслідки відносно позивача, не спрямоване на регулювання тих чи інших суспільних відносин і не має обов'язкового характеру для позивача.
Відтак, зазначений позов не є таким, що відповідає матеріально-правовому способу захисту порушеного права, а тому дана позовна вимога в цій частині не може бути предметом розгляду та вирішення судом адміністративної юрисдикції, а тому не підлягає задоволенню.
Стосовно порушення позивачем п. 198.1, 198.6 ст. 198, п. 201.4 ст. 201 ПК України, в результаті чого було занижено податок на додану вартість за лютий 2011 року відносно підприємства TOB "Український інвестиційний холдинг", суд виходив з наступного.
Основним видом діяльності позивача є послуги, пов'язані з обслуговуванням абонентів для третіх осіб: центри вхідних дзвінків, послуги з використанням систем автоматичного розподілу дзвінків, під'єднання телефону до комп'ютера або інтерактивної голосової відповіді, розміщення замовлень, надання інформації про товари, опрацювання скарг тощо; центри вихідних дзвінків, що займаються питаннями торгівлі та рекламних акцій щодо клієнтів, прямий маркетинг, перевірку адрес тощо; дослідження кон'юнктури ринку та виявлення суспільної думки вивчення потенційних можливостей ринку, попиту та потреб споживачів з метою поліпшення збуту та розроблення нових видів продукції, включаючи статистичний аналіз результатів та вивчення суспільної думки щодо політичних, економічних та суспільних питань, а також статистичний аналіз результатів.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 16.12.2010 р. між TOB "Український інвестиційний холдинг" та позивачем був укладений Договір № ДГ-АЛ-3-12/10 та від 24.12.2010 р. № ДГ-АЛ-4-12/10 (далі - Договори).
Відповідно до умов Договорів TOB "Український інвестиційний холдинг" (Орендодавець) передає, а ТОВ "Аделіна-Холдинг" (Орендар) приймає у оплачуване строкове користування програмно-апаратний комплекс Call Center Alcatel-Lucent Omnitouch (далі - Майно), комплектність та вартість якого встановлюється Додатками № 1 до цих Договорів та є невід'ємною частиною цих Договорів, який на підставі Договорів буде розміщений за адресою: м. Львів, вул. Федьковича, буд. 58, 4 поверх.
Виконання умов вище зазначених Договорів підтверджується Актами прийому передачі обладнання (Т. І, арк. 64-65, 70 матеріалів справи); Актами здачі-прийняття робіт (надання послуг) № 0000055, № 0000050, № 0000105 та № 0000106; платіжними дорученнями (посвідченими печатками ПАТ "ОТП Банк") № 303 від 05.04.2011 р., № 290 від 31.03.2011 р., № 282 від 28.03.2011 р., № 318 від 12.04.2011 р., № 263 від 24.03.2011 р., № 163 від 21.02.2011 р., № 164 від 21.02.2011 р., № 199 від 28.02.2011 р.
На підставі Договорів TOB "Український інвестиційний холдинг" було надано позивачу податкові накладні № 50 від 15.02.2011 р. на загальну суму 74 752,38 грн., № 51 від 15.02.2011 р. на загальну суму 66 397,42 грн., № 105 від 28.02.2011 р. на загальну суму 64 785,40 грн., № 106 від 28.02.2011 р. на загальну суму 67 457,03 грн.
Згідно видаткових накладних сформовано та відображено у податковій декларації з податку на додану вартість за лютий 2011 року податковий кредит.
Аналізуючи висновки податкового органу щодо правомірності включення позивачем до податкового кредиту суми, на яку виписано податкові накладні TOB "Український інвестиційний холдинг", суд виходив з наступного.
Основним нормативно-правовим актом, що врегульовує спірні правовідносини, є ПК України, який вступив в силу з 01 січня 2011 року.
Згідно пп. "а" п. 198.1 ст. 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.
Відповідно до пп. 198.2 ст. 198 ПК України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.
Пунктом 198.3 ст. 198 ПК України передбачено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.
Згідно п. 198.6 ст. 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу). У разі якщо на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, які попередньо віднесені до податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до закону.
Відтак, суд дійшов висновку, що видаткові та податкові накладні, які містяться в матеріалах справи, повністю відповідають вимогам, встановленим до первинних документів, які пред'являються п. 2 ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" та п. 2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 р. № 88.
Відповідно до п. 201.4 ст. 201 ПК України податкова накладна виписується у двох примірниках у день виникнення податкових зобов'язань продавця. Оригінал податкової накладної видається покупцю, копія залишається у продавця товарів/послуг.
Пунктом 201.6 ст. 201 ПК України передбачено, що податкова накладна є податковим документом і одночасно відображається у податкових зобов'язаннях і реєстрі виданих податкових накладних продавця та реєстрі отриманих податкових накладних покупця. Органи державної податкової служби за даними реєстрів виданих та отриманих податкових накладних, наданих в електронному вигляді, повідомляють платника податку про наявність у такому реєстрі розбіжностей з даними контрагентів. При цьому платник податку протягом 10 днів після отримання такого повідомлення має право уточнити податкові зобов'язання без застосування штрафних санкцій, передбачених розділом II цього Кодексу.
Згідно п. 201.7 ст. 201 ПК України податкова накладна виписується на кожне повне або часткове постачання товарів/послуг, а також на суму коштів, що надійшли на поточний рахунок як попередня оплата (аванс).
Суд зазначає, що наявність у покупця належно оформлених документів, які відповідно до ПК України необхідні для віднесення певних сум до податкового кредиту, зокрема виданих продавцями податкових накладних, не є безумовною підставою для формування податкового кредиту, якщо податковий орган доведе, що відомості в таких документах не відповідають дійсності.
Крім того, контрагент позивача TOB "Український інвестиційний холдинг" на момент складання податкових накладних був зареєстрований як платник податку на додану вартість у встановленому законодавством порядку та мав свідоцтво про реєстрацію платників податку на додану вартість, що підтверджується копією Свідоцтва про реєстрацію платника податку на додану вартість.
Здійснюючи правовий аналіз обґрунтованості висновків податкового органу щодо нікчемності правочинів, укладених між позивачем та TOB "Український інвестиційний холдинг", суд вбачає доцільним зазначити наступне.
Одним із юридичних елементів дійсності правочину є його спрямування на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним. При цьому в первинних документах, які є підставою для бухгалтерського обліку, фіксуються дані лише про фактично здійснені господарські операції. В свою чергу дані бухгалтерського обліку та податкового обліку відображуються у податкових деклараціях платників податків.
Вирішення спорів, пов'язаних із правомірністю формування платниками податку валових витрат та податкового кредиту потребує встановлення всіх обставин, що підтверджують реальне здійснення господарських операцій, на підставі яких визначено суми податкового кредиту та валових витрат підприємства.
При вирішенні вказаного питання слід виходити з того, що відповідно до норм ст. 10 Закону України "Про податок на додану вартість", статей 1 і 4 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" в даному випадку на момент проведення фінансово-господарських операцій ведення податкового обліку покладено на кожного окремого платника податку. При цьому такий платник несе самостійну відповідальність за порушення правил ведення податкового обліку. Зазначена відповідальність стосується кожного окремо платника податку і не може автоматично поширюватися на третіх осіб, у тому числі контрагентів.
Відтак, порушення, допущені одним платником податків у відображенні в податковому обліку певної господарської операції, за загальним правилом не впливають на права та обов'язки іншого платника податку.
Виняток з наведеного правила можуть становити випадки, коли порушення правил оподаткування ґрунтуються на вчиненні суб'єктами господарювання нікчемних правочинів з метою, суперечною інтересам держави та суспільства (ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України (далі - ГК України) та ст. 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
З означеного випливає, що якщо господарська операція фактично не відбулася, то первинні документи, складені платником податку та його контрагентом на підтвердження такої операції, не відповідають дійсності, та свідчать про відсутність у сторін волевиявлення щодо реального здійснення господарської операції. В цьому випадку існують підстави для застосування ст. 228 ЦК України із наслідками щодо нікчемності правочину. Нікчемний правочин не породжує правових наслідків, тому існують підстави для внесення відповідних змін у податковому обліку платника податку та його контрагента, зокрема щодо попередньо відображених безтоварних операцій.
У разі якщо буде встановлено відсутність реального вчинення господарської операції або відсутність зв'язку між такою операцією та господарською діяльністю платників податку, тільки при цій умові є можливість нарахування податкових зобов'язань платнику податку.
Оцінюватися при дослідженні факту здійснення господарської операції повинні відносини безпосередньо між учасниками тієї операції, на підставі якої сформовані дані податкового обліку.
Отже, встановлення під час судового розгляду факту нікчемності правочину на підставі ч. 1 ст. 207 ГК України та ст. 228 ЦК України, що відображається у мотивуючій частині судового рішення, може вплинути на права і обов'язки інших учасників такого правочину. Зокрема, у інших учасників правочину може виникнути обов'язок виключити зі свого податкового обліку всі дані, що внесені до такого обліку за результатами вчинення нікчемних правочинів.
З 01 січня 2011 року набули чинності зміни, внесені до ЦК України, зокрема, було викладено частину першу статті 203 у новій редакції та доповнено статтю 228 частиною третьою.
Із набуттям чинності зазначеними змінами податкові органи не можуть посилатися на нікчемність правочинів та господарських зобов'язань платників податків відповідно до частин 1 та 2 статті 228 ЦК України, як на правову підставу для донарахування податкових зобов'язань. Виключення з цього правила може становити лише ситуація із безпідставним відшкодуванням податку на додану вартість із державного бюджету, що може бути кваліфіковано як незаконне заволодіння майном держави. В інших же випадках дії платників податків, що мали намір ухилитися від оподаткування, укладаючи правочини та використовуючи господарські операції як інструмент коригування показників своєї господарської діяльності для цілей отримання так званої податкової вигоди (мінімізації оподаткування) без наміру здійснювати реальні господарські операції, не охоплюються змістом поняття "незаконне заволодіння майном держави", що міститься у диспозиції частини 1 статті 228 ЦК України, й тому відсутні правові підстави для застосування частин 1 та 2 статті 228 ЦК України.
Незважаючи на набрання чинності ПК України, не втратив чинність Закон України "Про державну податкову службу в Україні" від 04.12.1990 р. № 509-ХІІ (далі - Закон № 509-ХІІ).
Хоча положення ПК України безпосередньо не містять повноважень податкових органів звертатися до суду за наявності відповідних підстав із позовами про визнання недійсними правочинів (господарських зобов'язань) платників податків і стягнення в дохід держави коштів, одержаних ними за такими угодами, проте залишилася чинною стаття 10 Закону № 509-ХІІ, зокрема, її пункт 11, відповідно до якого до функцій державних податкових інспекцій віднесено подання до судів позовів до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в дохід держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках - коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна.
Органи державної податкової служби можуть у судовому порядку на підставі частини 3 статті 228 ЦК України чи статті 207 ГК України доводити недійсність правочинів (господарських зобов'язань), що, на їх думку, укладені платниками податку з метою, яка завідомо суперечна інтересам держави та суспільства і полягає в ухиленні від оподаткування.
З огляду на викладене, висновки податкового органу щодо визначення сум податкових зобов'язань платників податку з податку на додану вартість без отримання відповідного рішення суду про недійсність правочину (господарського зобов'язання), винесеного судом за позовом податкового органу на підставі частини 3 статті 228 ЦК України чи статей 207 та 208 ГК України, повинні ґрунтуватись виключно на даних, які містяться в документах, перелік яких визначений ПК України, в податковій інформації, експертних висновках, судових рішеннях тощо.
Згідно з п. 44.1 ст. 44 ПК України для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених відповідними документами.
Нормативну природу визначення первинних документів нам дає Закон України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" від 16.07.1999 р. № 996-ХІV.
Аналогічне визначення первинних документів міститься й у правилах ведення бухгалтерського обліку. Зокрема, відповідно до Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 р. № 88 (далі - Положення № 88), первинні документи - це документи у письмовій або електронній формі, що фіксують та підтверджують господарські операції (п. 2.1 Положення № 88), й складаються у момент проведення операції або одразу після її проведення (п. 2.2 Положення № 88).
Отже, облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань платників податків здійснюється на підставі первинних документів, у яких міститься інформація саме про господарські операції (результати їх здійснення), а не про правочини (господарські зобов'язання).
Різниця між господарською операцією, що є результатом фактичних дій платників податків, що полягають у постачанні товарів/послуг, оплаті за них тощо, та правочином (господарським зобов'язанням), що є правовою підставою для вчинення господарської операції, очевидна. Безсумнівно, ці поняття мають різний правовий зміст.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 3 ст. 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Згідно з ч. 2 ст. 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Всупереч наведеним вимогам, відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не довів правомірності прийнятого ним спірного ППР № 0006442202 з урахуванням всіх встановлених фактичних обставин та вимог законодавства.
Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог в цій частині.
Відповідно до ч. 3 ст. 94 КАС України, якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
Керуючись ст.ст. 2, 69-71, 94, 160-165, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
1. Позов товариства з обмеженою відповідальністю "Аделіна-Холдинг" задовольнити частково.
2. Скасувати податкове повідомлення-рішення державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва Державної податкової служби № 0006442202 від 12.07.2012 р.
3. В іншій частині позов залишити без задоволення.
4. Присудити з Державного бюджету України за рахунок бюджетних асигнувань за зобов'язаннями державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва Державної податкової служби на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Аделіна-Холдинг" понесені ним витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 147,00 грн. (одна тисяча сто сорок сім грн. 00 коп.).
Постанова набирає законної сили згідно ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку на апеляційне оскарження, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо постанова не оскаржена в апеляційному порядку. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів за правилами, встановленими ст.ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.
Строк, встановлений для подання суб'єктом владних повноважень - відповідачем до суду звіту про виконання постанови - три місяці з дня набрання постановою законної сили.
Суддя Н.В. Клочкова