ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м.Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
місто Київ
22 листопада 2012 року 10:41 справа № 2а-12615/12/2670
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Клименчук Н.М., cуддів Арсірія Р.О., Шрамко Ю.Т., за участю секретаря судового засідання Павлюк В.О., розглянувши у відкритому судому засіданні адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
доДержавної міграційної служби України
про визнання неправомірним та скасування Рішення №449-12 від 10.08.2012
за участю представників сторін:
від позивача: ОСОБА_1, ОСОБА_2,
від відповідача: Салімський О.В.
Відповідно до п.3 ст.160 Кодексу адміністративного судочинства України у судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частину постанови.
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Держаної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування Рішення №449-12 від 10.08.2012.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що, оскаржуване рішення №449-12 від 10.08.2012 про відмову у визнанні біженцем або особо, яка потребує додаткового захисту є незаконним та таким, що підлягає скасуванню.
Представником відповідача на адресу суду подано копії матеріалів особової справи ОСОБА_1.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Республіки Узбекистан з 02.07.1992. В 2000 році ОСОБА_1 отримав російське громадянство, якого був позбавлений у 2008 році.
Залишивши територію Російської Федерації, ОСОБА_1 прибув до України в грудня 2009 року. Звернувшись до Управління міграційної служби у м. Києві позивачем зазначено, що причиною, яка змусила його залишити територію Російської Федерації, є позбавлення російського громадянства та обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань органами служби безпеки Узбекистану через релігійні переконання.
Наказом Управління міграційної служби у м. Києві від 23.12.2009 №1014 позивачеві відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця. Не погоджуючись з вказаним рішенням, ОСОБА_1 оскаржено рішення міграційного органу.
Постановою Київського окружного адміністративного суду від 25.06.2011 №2а-2567/10/1070 визнано протиправним та скасовано наказ Управління міграційної служби у м. Києві від 23.12.2009 №1014. Зобов'язано Управління міграційної служби у м. Києві повторно розглянути заяву ОСОБА_1 та прийняти рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання йому статусу біженця в Україні з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом наказу Управління міграційної служби у м. Києві від 23.12.2009 №1014.
Позивачем зазначено, що судове рішення від 15.02.2012 на даний час не виконано і він змушений був повторно звернувся Державної міграційної служби України із заявою-анкетою про визнання біженцем або особо, яка потребує додаткового захисту в Україні.
За результатами розгляду особової справи ОСОБА_1 Головним Управлінням державної міграційної служби України в м. Києві прийнято висновок від 29.05.2012 №12 KYIV 46-01 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На підставі зазначеного висновку, відповідачем прийнято рішення №449-12 від 10.08.2012 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зазначене рішення доведено до відома позивачеві повідомленням від 10.09.2012 №88 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Копія якого позивач особисто отримав 10.09.2012.
Підставою для відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту слугували наступні обставини.
Постановою Білоцерківського районного суду Київської області від 02.07.2010 до ОСОБА_1 застосовано тимчасовий арешт, а постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 29.07.2010 застосовано екстрадицій ний арешт.
Відповідно до листа Генеральної прокуратури України від 17.05.2012 №14/3-38509-10, ОСОБА_1 оголошено у міжнародний розшук з ініціативи компетентних органів Республіки Узбекистан за скоєння злочинів, передбачених п. «б»ч.3 ст.159, ч.1 ст. 242 та ч.1 ст.2442 КК Узбекистану, оскільки позивач є членом Центральної релігіозної організації Духовне управління мусульман Тюменської області.
Крім того, листом Управління служби безпеки України в Київській області від 07.07.2012 №52/1-4171 повідомлено відповідача, що у 2009 році ОСОБА_1 анульовано громадянство Російської Федерації за подання не правомірних даних, що підтверджується рішенням Центрального районного суду м. Тюмені від 28.09.2009.
Однак, аналогічні доводи та пояснення представника відповідача, що стали підставою для відмови, суд не приймає до уваги з огляду на наступне.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Частиною 6 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту»визначено, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець»включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться:
- знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства -за межами країни свого колишнього місця проживання;
- неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження;
- наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
- побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951р., а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця приймаються за заявами:
- які є очевидно необґрунтованими (у заявника відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону);
- коли заяви носять характер зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу біженця видає себе за іншу особу;
- за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю умов, передбачених для набуття статусу біженця абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Пунктом 8 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №1 від 25.08.2009 (із змінами згідно Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 №3) визначено, що іноземець та особа без громадянства, користуючись рівними процесуальними правами з громадянами України, можуть брати участь у розгляді справи особисто або через представника.
Відповідно до п.45 Керівництва з процедур і критеріїв з вивчення статусу біженці Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Згідно з п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається»від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заслуговує довіри.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем зроблено реальну спробу обґрунтувати свою заяву, в якій зазначено, що він не має можливості повернутись до країни походження у зв'язку з тим, що він, як особа, що сповідує іслам, побоюється переслідувань з боку органів державної влади за релігійною ознакою.
Факт наявності переслідувань в Узбекистані з боку влади по відношенню до релігійних груп мусульман, які функціонують поза її контролем, є загальновідомим та підтверджується даними офіційних джерел інформації, а саме: доповідей міжнародної правозахисної організації «Amnestry International»(«Міжнародна амністія») за 2009 та 2010 роки, витягу доповіді Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців по ситуації в Узбекистані 2010 року та Доповіді уряду США по Узбекистану.
Тобто, ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідувань за релігійною ознакою є цілком імовірними.
Особи, які мають намір отримати статус біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази на підтвердження доводів щодо обґрунтованості побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками, передбаченими ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відсутність документального підтвердження усних доводів особи, що має на меті отримати статус біженця, не повинно перешкоджати у прийняті рішення щодо оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, якщо фактичні дані, наведені заявником, співпадають із відомими фактами, є вірогідними, логічно послідовними, а отже такими, що викликають довіру. А тому відсутність у ОСОБА_1 письмових доказів, які підтверджують його переслідування за релігійними ознаками, не може слугувати підставою для прийняття висновку про відмову у визнанні біженцем або особо, яка потребує додаткового захисту.
Суд також звертає увагу на наступне.
Звітом Уряду США щодо Узбекистану «Звіт про свободу віросповідання в країнах миру за 2009 рік», партії та групи, членами яких є вахабісти (термін, що використовується урядом Республіки Узбекистан по відношенню до мусульман, інтелектуальні та релігійні переконання яких засновані на суворих вченнях іманів початку 1990-х років) є забороненими ісламськими організаціями в Узбекистані. Кримінальний кодекс Республіки Узбекистан формально розподіляє їх на «незаконні», тобто, ті що не зареєстровані належним чином, та «заборонені», що розповсюджуються як екстремальні.
Створення незаконної релігійної організації або продовження діяльності такої групи після отримання відмови у її реєстрації або наказу про розпуск, є злочином, який тягне за собою покарання до п'яти років позбавлення волі. Крім того, Кримінальний кодекс Республіки Узбекистан встановлює покарання до трьох років позбавлення волі за участь у діяльності такої організації, а також передбачає покарання до 20 років позбавлення волі за створення та участь у діяльності релігійних екстремістських, фундаменталістських, сепаратистських чи інших заборонених організаціях.
Відповідно з даними вказаного звіту, у 2009 в Узбекистані при засудженні осіб, пов'язаних з такими партіями та групами, мало місце обмеження прав на справедливе судочинства, а також підозри у тортурах.
Суд, звертає увагу, що відповідно до інформації про країну походження позивача, основними нормами кримінального законодавства, на підставі яких влада Узбекистану переслідує громадян за релігійну діяльність є: ст.159 (антикорупційна діяльність); ст.216 (схилення до участі в діяльності заборонених громадських об'єднань або релігійних організацій); ч.2 ст.216 (порушення законодавства про релігійні організації, включаючи прозелітизм); ч.1 ст.244 (виготовлення чи розповсюдження матеріалів, що містять загрозу громадській безпеці та громадському порядку); ч.2 ст.244 (створення, управління, або участь в діяльності релігійних екстремістських, фундаменталістських, сепаратистських чи інших заборонених організаціях) Кримінального кодексу Республіки Узбекистан.
Відповідно до ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту»не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Суд оцінивши обставини справи в сукупності, вражає, що участь позивача у релігійній організації, не може кваліфікуватися як злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, а також в розумінні Кримінального кодексу України не є тяжким злочином неполітичного характеру, оскільки дії позивача не супроводжувались застосуванням зброї, вчинення вибухів, підпалу чи інших дій, що створюють небезпеку для життя чи здоров'ю людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків та не містять в собі погрози таких дій.
Як вбачається з відмови у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є відсутність посилань позивача на умови визначені п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту».
Підставою для подання заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту слугували побоювання переслідування його з релігійних мотивів в разі його повернення до Республіки Узбекистан, оскільки державні служби Республіки Узбекистан будуть намагатися притягнути його до кримінальної відповідальності.
Враховуючи викладене та беручи до уваги пояснення ОСОБА_1, суд вважає їх послідовними, не суперечливими та такими, що містять ознаки реального побоювання бути переслідуваним у своїй країні. Тому, висновок Державної міграційної служби України є передчасним і прийнятим без урахування всіх обставин справи.
В той же час, оскаржуване рішення Державної міграційної служби України №449-12 від 10.08.2012 не містить обґрунтування підстав, згідно яких відповідач прийшов до висновку про те, що умови, передбачені ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що Державною міграційною службою України під час винесення оскаржуваного рішення про відмову в наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту відповідачем не повно, всебічно та об'єктивно розглянуто обставини особової справи ОСОБА_1, що призвели до винесення ним необґрунтованого рішення.
Відповідно до ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.
Відповідно до ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із ч.1 ст.11 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч.2 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Керуючись ст.ст.9, 11, 69, 70, 71, 94, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 10.08.2012 №449-12 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до вимог чинного законодавства.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Судові витрати в сумі 21 (двадцять одна)грн. 46коп. присудити на користь ОСОБА_1 за рахунок Державного бюджету України.
Покласти на відповідний підрозділ Державної казначейської служби України виконання постанови суду в частині стягнення судових витрат за рахунок бюджетних асигнувань Державної міграційної служби.
Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст.185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Н.М. Клименчук
Судді Р.О. Арсірій
Ю.Т. Шрамко