вул. Севастопольська, 43, м. Сімферополь, Автономна Республіка Крим, Україна, 95013
Іменем України
25 жовтня 2012 р. Справа №2а-9545/12/0170/6
Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим у складі колегії суддів: головуючого судді Латиніна Ю.А., при секретарі Захаровій М.В.,
за участю позивача - ОСОБА_1,
представників відповідача - Романенко О.М., Нестерук Д.А.,
перекладача - ОСОБА_4,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом
ОСОБА_1
до Головного управління Державної міграційної служби України в АР Крим
про визнання протиправним та скасування наказу спонукання до виконання певних дій
До Окружного адміністративного суду АР Крим звернувся з адміністративним позовом ОСОБА_1 з вимогами до Головного управління Державної міграційної служби України в АР Крим про визнання протиправним та скасування наказу №5 від 12.02.2012 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особі без громадянства ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 та зобов'язання ГУ ДМС України в АР Крим прийняти наказ про оформлення документів для вирішення питання про надання статус біженця за заявою ОСОБА_1. Позов мотивовано тим, що відповідач не прийнявши до уваги об'єктивні підстави для побоювання позивача стати жертвою переслідування з боку влади Республіки Ліван, громадян Лівану за ознаками належності до певної соціальної групи.
Позивач у судовому засіданні на позовних вимог наполягав з підстав, викладених у позовній заяві.
Представники відповідача у ході розгляду справи позов не визнали, вважали безпідставними заявлені вимоги ОСОБА_1.
Заслухавши пояснення сторін, дослідивши подані суду письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до наступного висновку.
Відповідно до ч.1,2 ст.17 КАС України юрисдикції адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, у тому числі на публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Пунктом 7 ч.1 ст.3 КАС України надане визначення суб'єктів владних повноважень, до яких належать орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Відповідно до частини 3 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Суд з'ясовує, чи використане повноваження, надане суб'єкту владних повноважень, як це визначено положеннями ч.3 ст.2 КАС України.
Так, ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин Ліванської Республіки прибув в Україну в 2002 році. На даний час проживає в м. Сімферополі. До прибуття в Україну проживав в р. Бейрут, Ліванська Республіка.
У 24.01.2012 року позивач звернувся до Головного управління міграційної служби України в АР Крим із заявою про надання йому статусу біженця в Україні з підстав побоювання стати жертвою переслідувань з боку влади Республіки Ліван, громадян Лівану за ознаками належності до певної соціальної групи.
На підставі Наказу № 5 Головного управління міграційної служби України в АР Крим від 12.02.2012 року позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця в Україні.
Відповідно до вимог ч.1 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткової або тимчасової захисту» у встановлений Законом строк позивач оскаржив дане рішення до Державної міграційної служби України.
27.08.2012 позивачу вручено повідомлення № 16 від 22.08.2012 року про те, що рішенням № 80-12 від 17.05.2012 року Державна міграційна служба України розглянула і відхилила скаргу позивача.
Згідно ч.ч. 1, 3 ст. 99 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону рішення органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.
Суд враховує, що строк у п'ять робочих днів для оскарження рішення органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлений частиною першою статті 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", застосовується як для подання скарги до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, так і до строків звернення до суду з позовною заявою.
Також, суд зазначає, що цей строк починається з дня отримання повідомлення про таку відмову та не включає вихідні та святкові дні.
Однак, цей строк не є абсолютним, він може бути поновлений за правилами статті 100 КАС України.
Судом встановлено, що позивачем було оскаржено рішення №5 від 12.02.2012 року до Державної міграційної служби України, яка розглянула і відхилила скаргу позивача, про що останнього повідомлено 27.08.2012 року, що сторонами не спростовується.
З даною позовною заявою позивач звернувся до суду 30.08.2012 року, про що свідчить відбиток штампу суду.
Зазначені обставини свідчать про уважність пропуску звернення до суду ОСОБА_1, а тому суд прийшов до висновку про поновлення строку, встановленого вказаним Законом, звернення до суду.
Проаналізувавши матеріали справи, оцінивши докази по справі у їх сукупності, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Згідно зі ст.14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до ст.3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводження чи покарання.
Положеннями Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011р. №3771-VI (далі - Закон) визначено порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні
Відповідно до статті 1 Закону, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ст. 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:
яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;
яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;
стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;
яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Виходячи з вищенаведених норм вбачається, що під час розгляду заяви особи про надання їй статусу біженця органи міграційної служби та центральний орган виконавчої влади у справах міграції всебічно вивчають матеріали справи та вчиняють дії з використанням повноважень встановлених нормами Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткової або тимчасової захисту» для повного та всебічного з'ясування викладених особою обставин.
Стаття 7 Закону визначає порядок оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно зі ст. 8 Закону орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Як вбачається з матеріалів справи, приймаючи оскаржуване рішення, відповідач керувався статтею 8 Закону, а саме п. 6, відповідно до якого рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Однак, суд не приймає зазначений висновок відповідача як обґрунтований у зв'язку з наступним.
Згідно частин 1,2 статті 8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до положень Закону України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Враховуючи викладене, суд приймає до уваги, як орієнтир, Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянств біженців або як осіб, що потребують міжнародного захист іншими причинами, а також суті захисту, що надається», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, відповідно до яких заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:
а) расової належності;
б) релігії;
в) національності (громадянства);
г) належності до певної соціальної групи;
д) політичних поглядів.
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Суд зазначає, що зазначені критерії відповідають положенню позивача, а саме:
- позивач не є громадянином України,
- у позивача є обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками приналежності до певної соціальної групи,
- позивач перебуває за межами Лівану - країни його національної приналежності,
- позивач не може користуватися захистом цієї країни.
Крім того, при розгляді зазначених справ суд враховує, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.
Разом із цим судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення з вищезгаданою заявою може бути іншим, зокрема уникнення притягнення до кримінальної відповідальності за вчинені в країні громадянської належності злочини.
Крім того суд зазначає, що переслідування як термін не є чітко визначеним поняттям в міжнародному українському законодавстві, однак, виходячи з положень ст. 33 «Конвенції про статус біженця) можна прийти до висновку, що коли життя або свободу особи загрожує небезпека за ознакою раси, національності, віросповідання, громадянства, приналежність до певної соціальної групи або політичних переконань, то така небезпека завжди визначається як переслідування.
Відповідно ст. 52 Керівництва щодо критеріїв визначення статус біженця УВКБ ООН (дар Керівництво) - «Тлумачення поняття «переслідування» має змінюватись в залежності від індивідуальних психологічних характеристик людини обставин кожного випадку».
Згідно зі ст. 53 Керівництва «прохач може піддаватися різних види впливу, які самі по собі не підпадають під визначення поняття «переслідування» (зокрема, дискримінація в різних формах), в деяких випадках у поєднанні з іншими несприятливими факторами (наприклад, загальна обстановка небезпеки у країні походження). У таких випадках різні елементи, разом узяті, впливають ъ психологічний стан прохача таким чином, що вони можуть бути визначені як претензії на цілком обґрунтовані побоювання переслідувань «сукупної» основі.
Також, пунктом 4 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їхньому життю, безпеці чи свободі.
Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Під час розгляду справи позивач пояснив суду, що на співбесіді інформація, згідно з якою він був змушений звернутися за наданням статусу біженця, була надана співробітникові Головного управління Державної міграційної служби в АР Крим через перекладача.
Згідно ч. 3 ст. 8 Закону під час співбесіди заявнику, який не володіє українською або російською мовами, орган міграційної служби забезпечує перекладача з мови, якою заявник може спілкуватися. Заявник має право залучити перекладача за свій рахунок або за рахунок інших юридичних чи фізичних осіб. Перекладач повинен дотримуватися конфіденційності з обов'язковим оформленням органом міграційної служби розписки про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника.
Позивач зазначив, що при співбесіді і дачі пояснень про причини, з яких він змушений шукати притулку в іншій країні, були грубо порушені його права, передбачені п. 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткової або тимчасової захисту» (далі Закону), в частині надання мені при проведенні співбесіди перекладача та збереження конфіденційності інформації, наданої заявником (ч. 10 ст. 7 Закону), а саме позивач попросив перед співбесідою співробітника ГУ ДМС України в АР Крим надати йому іншого перекладача.
Не вислухавши заперечень позивача, співробітник ГУ ДМС України в АР Крим запитав його, чи є у нього кошти на оплату перекладача. Позивач відповів, що грошей на оплату перекладача у нього немає. Тоді співробітник ГУ ДМС України в АР Крим наполіг на залучення в якості перекладача іноземця, який володіє арабською мовою - ОСОБА_5, у присутності якого, як зазначив позивач, він не міг абсолютно відверто пояснити всі причини, внаслідок яких останній обґрунтовано побоювався стати жертвою переслідувань у себе на батьківщині.
Крім того, позивач зазначив, що ці відомості є ганебними фактично для будь-якого араба, і не дивлячись на те, що у перекладача була взята розписка про нерозголошення інформації, про яку він дізнався в ході співбесіди, позивач не зміг озвучити ці відомості в присутності ОСОБА_5, так як обґрунтовано не довіряв йому. Позивач пояснив, що крім як розпискою перекладач не обмежений жодними зобов'язаннями зберігати свою таємницю, а розголошення цих відомостей може загрожувати позивачу значними неприємностями з боку арабів, що проживають в Україні.
Суть цих відомостей зводиться до того, що в 2000 році, коли позивач перебував на військовій службі у збройних формуваннях партії «Амаль» в Лівані, його звинуватили в тому, що він співпрацював і займався шпигунством на користь Ізраїлю. Не дивлячись на те, що, як зазначив позивач, ці звинувачення носили надуманий і помилковий характер, він був змушений тікати з армії і з країни. Виправдатися від таких звинувачень практично неможливо, так як на допитах, пов'язаних з такими звинуваченнями застосовуються тортури, і часто люди зізнаються в тому, чого не робили. Крім того, військові суди часто виносили і виносять за звинуваченням смертні вироки.
Також, позивач зазначив, що необґрунтовані звинувачення в шпигунстві на адресу прихильників партії «Амаль» в ті роки були частими, і організовувалися прихильниками партії «Хезболла», з метою підриву авторитету і нанесення фактичного шкоди партії «Амаль».
Крім того, позивач спілкується зі своїми родичами в Лівані і від них йому відомо, що повертатися на батьківщину йому не можна, так як там йому загрожує арешт.
Відповідно до п. 51 Керівництва щодо критеріїв визначення статусу біженців в КБ ООН «загроза життя і свободу через раси, релігії, національності, політичних переконань або належності до якої соціальної групи завжди є переслідуванням».
Згідно п. 77 Керівництва щодо критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН «Певна соціальна група» звичайно включає в себе осіб однакового походження, звичок і соціального статусу».
Відповідно до п. 78 Керівництва щодо критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН «Приналежність до такої особливої соціальної групи може бути першопричиною переслідувань, тому що немає впевненості в тому, що ця група лояльна по відношенню до уряду або тому, що політичні цілі, пріоритети або економічна діяльність її членів або саме існування даної соціальної групи такої є перешкодою для політики уряду».
Пункт 79 Керівництва щодо критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН зазначає, що «Як правило, приналежність до певної соціальної групи не є достатнім обґрунтуванням клопотання про надання статусу біженця. Можуть, однак, виникати особливі обставини, коли простий приналежності буває достатньо для того, щоб викликати побоювання переслідувань».
Позивач вважає, що, з вище зазначених причин, він має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками належності до певної соціальної групи - групі осіб, громадян Лівану, несправедливо звинувачених у співпраці і шпигунстві на користь Ізраїлю та вважає, що причиною такого звинувачення була його приналежність до числа прихильників партії «Амаль». Крім того, у разі повернення на батьківщину в Ліван його чекає арешт і тортури у зв'язку з несправедливим звинуваченням у співпраці і шпигунстві на користь Ізраїлю, після чого судом він може бути несправедливо засуджений до тривалого терміну позбавлення волі або смертної кари.
Згідно ст. 42 «Керівництва» «загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з підстав, зазначених у визначенні, або з тих же причин було б нестерпним, якщо б він повернувся назад.
Підозра в тому, що араб звинувачений у співпраці з Ізраїлем завжди є ганебним фактом для будь-якого араба. Такі відомості позивач не міг довірити і озвучити на співбесіді у присутності перекладача, який може вільно виїжджати за межі України і поширювати про позивача ганебні для останнього відомості. Крім того, ці відомості можуть пошкодити репутації позивача і безпеки в середовищі моїх співвітчизників, які проживають в Україні.
Таким чином, у зв'язку з вищевикладеним, суд приходить до висновку, що позивач під час проведення співбесіди не у повній мірі ті відповідності виклав причини, з яких він не може повернутись до країни своєї приналежності, про що останній, зокрема, питався пояснити пізніше співробітнику ГУ ДМС України в АР Крим.
Крім того, суд не приймає доводів представника відповідача стосовно того, що позивача прибув до України близько 10 років тому та не скористався свого права на звернення щодо надання йому статусу біженця, у зв'язку з наступним.
Іноземець чи особа без громадянства, які з наміром бути визнаними біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, незаконно перетнули державний кордон України, повинні без зволікань звернутися до відповідного органу міграційної служби чи посадової особи Державної прикордонної служби України із заявами про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, а також надати посадовим особам Державної прикордонної служби України пояснення про причини незаконного перетинання державного кордону України. Якщо у таких осіб відсутні документи, які посвідчують особу, або такі документи є фальшивими, вони повинні повідомити про цю обставину, а також викласти причини зазначених ситуацій у поясненні. Під час надання пояснень особою, яка не володіє українською мовою, орган Державної прикордонної служби України повинен забезпечити перекладача з тієї мови, якою така особа володіє або може користуватися. Заяви цих осіб та ці особи повинні бути передані посадовими особами Державної прикордонної служби України до органу міграційної служби протягом 24 годин.
Суд враховує, що частиною п'ятою статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", визначено підстави, умови й порядок звернення іноземця та особи без громадянства до відповідного органу міграційної служби із заявами про визнання їх біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до закінчення строку дії дозволу перебування в Україні, у разі їх законного перебування в Україні.
Відповідно до частини шостої статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" орган міграційної служби може прийняти рішення про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Однак, керуючись зазначеними положеннями Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", судом враховано, що стаття 5 Закону не встановлює санкції за подання заяви про надання статусу біженця із зволіканням. У таких випадках на порушників можуть накладатися лише стягнення у вигляді штрафу, передбачені статтями 203 та 204-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (ті, що відповідають вимогам статті 31 Конвенції про статус біженців 1951 року) . Неприйняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до розгляду та примусове повернення або примусове видворення заявника суперечитиме захисту фундаментальних прав, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року (стаття 33 "Невислання біженців"), а також Конвенцією про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року (стаття 3 "Заборона катування").
Визначений у частині другій статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" обов'язок осіб, які з наміром бути визнаними біженцями в Україні або особами, які потребують додаткового захисту, незаконно перетнули державний кордон України, без зволікань звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, необхідно розуміти як такий, що здійснений сумлінно, за першої можливості, тобто без необґрунтованих затримок. Порушення зазначеного обов'язку не може бути підставою для відмови в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише прийматися до уваги при розгляді відповідної заяви.
Суд зазначає, що законодавство не вимагає від заявника обґрунтованості його заяви, тому під час вирішення таких справ рішення щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з підстав необґрунтованості заяви не допускається.
Враховуючи вищенаведене, суд дійшов висновку, що відповідач під час розгляду заяви ОСОБА_1 про надання статусу біженця від 24.01.2012 року, не з'ясував всіх істотних підстав, визначених Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" для прийняття рішення, тобто не вчинив належних дій, з використанням наданих йому повноважень для з'ясування всіх необхідних обставин для прийняття безстороннього, розсудливого та обґрунтованого рішення.
Крім того, під час прийняття наказу №5 від 12.02.2012 року відповідач без достатніх правових підстав зазначив, що позивач є особою без громадянства, однак, досліджені у суді матеріали оформленою справи відносно ОСОБА_1 ГУ ДМС України в АР Крим свідчать про його громадянство Лівану.
Стаття 71 КАС України передбачає обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд прийшов до висновку, що відповідач під час оформлення документів для вирішення питання про надання позивачу статусу біженця діяв необґрунтовано, без врахування всіх обставин, які мають суттєве значення для справи та, як наслідок, прийняв рішення №5 від 12.02.2012 про відмову ОСОБА_1 в наданні статусу біженця, яке відповідно є протиправним, а позов є обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню.
Крім того, суд зазначає, що позивач у своєї позовній заяві просить суд, зокрема, зобов'язати ГУ ДМС України в АР Крим прийняти наказ про оформлення документів для вирішення питання про надання статус біженця за заявою ОСОБА_1.
Стаття 6 Конституції України передбачає поділ державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу та судову. Відповідно до принципу розподілу влади суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Під час вирішення справи щодо оскарження рішення органу про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд може визнати таке рішення протиправним, скасувати його та зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом відповідного рішення. Після скасування судом рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до особи не може застосовуватися примусове видворення до закінчення процедури щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В свою чергу, частиною 2 ст.11 КАС України передбачено право суду вийти за межі позовних вимог, тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.
Враховуючи необхідність повного захисту прав та інтересів ОСОБА_1, суд вважає необхідним зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в АР Крим повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 24.01.2012 року.
Відповідно до частини 1 статті 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України. Позивач при звернені до суду сплатив 32,19 грн. судового збору, що підтверджується відповідною квитанцією, які і потрібно стягнути на його користь.
Відповідно до ст. 167 КАСУ постанову складено повністю і підписано 29.10.2012 року.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст.94,160-163,167 КАС України, суд, -
Позов задовольнити.
Визнати противоправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в АР Крим №5 від 12.02.2012 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особі без громадянства ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1
Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в АР Крим повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 24.01.2012 року.
Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 32,19 грн. судового збору.
Постанова набирає законної сили через 10 днів з дня її проголошення. Якщо проголошено вступну та резолютивну частину постанови або справу розглянуто у порядку письмового провадження, постанова набирає законної сили через 10 днів з дня її отримання у разі неподання апеляційної скарги.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційна скарга подається до Севастопольського апеляційного адміністративного суду через Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим протягом 10 днів з дня проголошення. У разі проголошення вступної та резолютивної частини постанови або розгляду справи у порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом 10 днів з дня отримання.
Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Севастопольського апеляційного адміністративного суду.
Суддя Латинін Ю.А.