"26" листопада 2012 р. Справа № 10пд/5014/1494/2012
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді: суддів:Кота О.В., Кролевець О.А., Саранюка В.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргуФізичної особи-підприємця ОСОБА_4
на рішення та постанову господарського суду Луганської області від 13.08.2012 р. Донецького апеляційного господарського суду від 25.09.2012 р.
у справі№ 10пд/5014/1494/2012
за позовом до проФізичної особи-підприємця ОСОБА_4 Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" визнання недійсним кредитного договору
за участю представника
відповідача:Усачова І.В.
У червні 2012 року Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 (надалі -ФОП ОСОБА_4.) звернулася до господарського суду Луганської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" (надалі -ПАТ "Райффайзен Банк Аваль") про визнання недійсним кредитного договору від 04.08.2008 р. № 010/51-00/31 з моменту укладання додаткової угоди від 27.08.2009 р. № 010/51-00/31/3.
Рішенням господарського суду Луганської області від 13.08.2012 р. (суддя Мінська Т.М.), яке залишено без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 25.09.2012 р. (судді: Ушенко Л.В., Дучал Н.М., Богатир К.В.), у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із прийнятими у справі судовими актами, ФОП ОСОБА_4 звернулася до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою про їх скасування, просить прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, зокрема статей 229, 230 Цивільного кодексу України, статей 98, 11110 Господарського процесуального кодексу України.
Сторони згідно з приписами статті 1114 ГПК України були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак, позивач не скористався передбаченим законом правом на участь у перегляді справи в касаційній інстанції.
Заслухавши пояснення представника відповідача, перевіривши повноту встановлення господарськими судами обставин справи та правильність застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, 04.08.2008 р. між Відкритим акціонерним товариством "Райффайзен Банк Аваль" (кредитор), правонаступником якого є ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", та ФОП ОСОБА_4 (позичальник) укладено кредитний договір № 010/51-00/31 (інвестиційний кредит суб'єктам мікро та малого бізнесу на придбання транспортного засобу). Згідно з пунктом 1.1 цього договору кредитор з 04.08.2008 р. надає позичальнику кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії, а позичальник зобов'язується отримати кредит, використати його за цільовим призначенням, повернути кредитору суму кредиту, сплатити проценти за користування кредитом та комісії, а також виконати інші обов'язки, визначені цим договором.
Відповідно до умов кредитного договору кредитний ліміт складає 84 500,00 доларів США.
Пунктом 14.4 договору передбачено, що всі додатки до цього договору, а також додаткові угоди до нього є невід'ємною частиною цього договору.
Сторонами до кредитного договору укладено додаткову угоду від 27.08.2009 р. № 010/51-00/31/3, згідно з умовами якої кредитор з 27.08.2009 р. надає позичальнику кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії, а позичальник зобов'язується отримати кредит, використати його за цільовим призначенням, повернути кредитору суму кредиту, сплатити проценти за користування кредитом та комісії, а також виконати інші обов'язки, визначені цим договором. Кредит надається позичальнику після подання останнім заявки на купівлю валюти для рефінансування заборгованості/частини заборгованості за 1-м траншем кредиту.
У підпункті 1.1.1 додаткової угоди зазначено, що сума кредитного ліміту складає 82 493,58 доларів США та 709 444,79 грн.
Пунктом 3 зазначеної угоди встановлено, що на дату укладання цієї додаткової угоди розмір процентної ставки складає: 17,90 % річних за користування 1-им траншем кредиту в доларах США; 24,00 % річних за користування 2-м траншем кредиту в гривні.
ФОП ОСОБА_4, звертаючись до господарського суду із позовом, зазначила, що під час укладення додаткової угоди від 27.08.2009 р. № 010/51-00/31/3 банк зависив курс долара США до гривні, скористався юридичною необізнаністю позичальника, чим ввів її в оману. У зв'язку з чим, за висновком позивача, спірний кредитний договір повинен бути визнаний недійсним за приписами статей 203, 215, 229, 230 ЦК України.
Проте господарський суд встановив, що ФОП ОСОБА_4 була обізнана про зміну курсу долара США по відношенню до курсу гривні при подачі до банку заявки від 26.08.2009 р. № 2 про купівлю іноземної валюти та заяви від 27.08.2009 р. про здійсненні купівлі валюти за вказаною заявкою на умовах терміновості утримання комісії у розмірі 4,91%. У додатковій угоді від 27.08.2009 р. № 010/51-00/31/3 до кредитного договору визначені предмет угоди, права та обов'язки сторін, строки виконання зобов'язань, цільове призначення кредитних коштів, умови кредитування, порядок нарахування та сплати відсотків, інші умови.
З огляду на зазначені обставини справи, суди попередніх інстанцій не знайшли підстав для визнання спірного правочину недійсним за статтями 215, 229, 230 ЦК України.
Суд першої інстанції, з яким погодися й апеляційний господарський суд, дійшов правомірного висновку про відмову в задоволенні позову з огляду на таке.
Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 ЦК України).
Статтею 203 ЦК України, на яку посилається позивач, встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. До таких умов відноситься, зокрема, те, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу (стаття 215 цього Кодексу).
Згідно зі статтею 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до цієї статті при укладенні такого правочину має місце невідповідність між внутрішньою волею сторони правочину і її зовнішнім волевиявленням, спричинена не внутрішнім його психічним чи фізичним станом, а хибним (помилковим) сприйняттям обставин, обумовленим їх властивостями.
Помилкою є неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Правочин визнається недійсним, якщо волевиявлення особи не відповідає її справжньому наміру.
Не може бути підставою для застосування статті 229 ЦК України помилка стосовно здатності сторін належно виконати правочин незалежно від того, обумовлена така нездатність об'єктивними причинами чи небажанням однієї із сторін належно виконати свої обов'язки, які випливають з правочину.
Відповідно до статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Згідно зі статтею 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Доводи за касаційною скаргою не спростовують висновків господарських судів, зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, передбачених статтями 1115, 1117 ГПК України. Не знайшли свого підтвердження і доводи ФОП ОСОБА_4 про неповідомлення її про розгляд справи, оскільки, як вбачається з ухвали Донецького апеляційного господарського суду від 14.09.2012 р. про порушення апеляційного провадження та призначення справи до розгляду на 25.09.2012 р., її копія була направлена сторонам у справі 17.09.2012 р., що відповідно до пункту 3.5.11 Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Голови Вищого господарського суду України від 10.12.2002 р. № 75, підтверджується штампом апеляційного господарського суду на зворотній стороні ухвали.
Отже, відсутні правові підстави для скасування оскаржуваних судових актів.
Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України
Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 у справі № 10пд/5014/1494/2012 залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Луганської області від 13.08.2012 р. та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 25.09.2012 р. у справі № 10пд/5014/1494/2012 залишити без змін.
Головуючий суддя: О. Кот
судді: О. Кролевець
В. Саранюк