ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва, 8, корпус 1
м. Київ
22 листопада 2012 року 16 год. 45 хв. № 2а-14970/12/2670
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Данилишина В.М., суддів Амельохіна В.В., Огурцова О.П., розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Фонду державного майна України та Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" до Кабінету Міністрів України, треті особи: Київський апеляційний господарський суд, дочірня компанія "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України", Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, про визнання протиправним та скасування розпорядження відповідача.
До Окружного адміністративного суду міста Києва 01 листопада 2012 року надійшов позов заступника Генерального прокурора України (також далі за текстом - прокурор) в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (також далі за текстом - позивач-1) та Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" (також далі за текстом - позивач-2) до Кабінету Міністрів України (також далі за текстом - відповідач), треті особи: Київський апеляційний господарський суд (також далі за текстом - третя особа-1), дочірня компанія "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" (також далі за текстом - третя особа-2), Міністерство енергетики та вугільної промисловості України (також далі за текстом - третя особа-3), про визнання протиправним та скасування Розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 червня 2012 року № 366-р "Про розміщення Київського апеляційного господарського суду" (також далі за текстом - оскаржуване розпорядження).
В обґрунтування позову прокурор зазначив, що оскаржуване розпорядження відповідачем прийняте з порушенням чинного законодавства України, оскільки воно стосується передачі в оренду майна, яке не належить до державної форми власності, а також містить вказівки щодо встановлення розміру орендної плати на умовах, передбачених Методикою розрахунку орендної плати за державне майно та пропорцій її розподілу, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 04 жовтня 1995 року № 786 (також далі за текстом - Методика).
Ухвалою суду від 05 листопада 2012 року відкрито провадження в адміністративній справі, яку призначено до розгляду у судовому засіданні 15 листопада 2012 року колегією суддів.
У судовому засіданні прокурор позов підтримала та просила задовольнити його повністю.
Представник позивача-1 просив прийняти законне та обґрунтоване судове рішення та у судовому засіданні надав суду письмові пояснення по справі.
Представник позивача-2 у судове засідання не прибув, хоча про дату, час та місце судового розгляду справи позивач-2 повідомлений належним чином, заяви про розгляд справи за відсутності представника позивача-2 до суду не надійшло.
Представник відповідача позов не визнав та просив відмовити у його задоволенні повністю з підстав, зазначених у письмових запереченнях проти позову, які надійшли до суду 15 листопада 2012 року після судового засідання. Зазначив, що оскаржуване розпорядження не підлягає скасуванню, оскільки прийняте відповідачем у межах наданих йому повноважень та відповідно до чинного законодавства України.
Представник третьої особи-1 у судове засідання не прибув, хоча про дату, час та місце судового розгляду справи третя особа-1 повідомлена належним чином. До суду 15 листопада 2012 року до судового засідання від законного представника третьої особи-1 надійшли письмові пояснення по справі та письмове клопотання про розгляд справи за відсутності представника третьої особи-1.
Представник третьої особи-2 заперечувала проти позову та просила відмовити у його задоволенні повністю з підстав, зазначених у письмових поясненнях щодо позову, наданих суду у судовому засіданні.
Представник третьої особи-3 у судове засідання не прибув, хоча про дату, час та місце судового розгляду справи третя особа-3 повідомлена належним чином, заяви про розгляд справи за відсутності представника третьої особи-3 до суду не надійшло.
У зв'язку з викладеним, на підставі ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України (також далі за текстом - КАС України) у судовому засіданні 15 листопада 2012 року судом прийнято рішення про подальший розгляд справи у порядку письмового провадження.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд -
Відповідачем 13 червня 2012 року прийнято оскаржуване розпорядження, яким погоджено пропозицію третьої особи-3 щодо розміщення на умовах оренди третьої особи-1 в частині будівлі (літера А), загальною площею 4664 кв.м. (з існуючим обладнанням), розташованій на вулиці Шолуденка, 1 у місті Києві (також далі за текстом - будівля), що належить третій особі-2. Крім того, зобов'язано третю особу-3 забезпечити укладення з третьою особою-1 договору оренди строком на 10 років без права викупу частини будівлі на умовах, передбачених п. 10 Методики.
Суд не погоджується з позицією прокурора про визнання протиправним та скасування оскаржуваного розпорядження, виходячи з наявних у матеріалах справи документів, а також аналізу наступних положень та обставин.
Так, згідно з ч. 1 ст. 1, ч. 2 ст. 3, ч. 1 ст. 4 Закону України "Про Кабінет Міністрів України", Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Згідно зі ст. 117 Конституції України, Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.
У ході судового розгляду справи з'ясовано, що підставою для визнання оскаржуваного розпорядження протиправним, на думку прокурора, є перевищення відповідачем повноважень, так як будівля належить на праві приватної власності третій особі-2 та не є державним майном, а також безпідставне поширення на будівлю розміру орендної плати на умовах, передбачених п. 10 Методики.
Відповідно до п.п. 4.1, 4.2 статуту третьої особи-2, майно компанії складається з основних засобів (фондів), оборотних засобів, активів, цінних паперів, а також інших активів, відображених в бухгалтерському обліку. Однією із підстав формування майна є набуття на підставах, не заборонених чинним законодавством України.
Компанія є власником майна, набутого в результаті господарської діяльності.
Згідно зі ст. 328 Цивільного кодексу України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
У ході судового розгляду справи також з'ясовано, що на підставі договорів купівлі-продажу від 21 жовтня 2004 року № 17/04-1080 та від 15 листопада 2005 року № 17/05-1754 третьою особою-2, відповідно до рішення правління позивача-2 (протокол від 27 вересня 2004 року № 101), придбано нерухоме майно - будівлю.
Як пояснила представник третьої особи-2, правомірне встановлення спеціального розміру орендної плати, яка підлягає сплаті третьою особою-1 за рахунок коштів Державного бюджету України, виключає можливість недоотримання (у розумінні шкоди чи збитків) Державним бюджетом України чи третьою особою-2 грошових коштів.
При цьому, зазначила, що перебування будівлі у власності третьої особи-2 не виключає можливості здійснення державою управління таким майном (як переданим при створенні, так і набутим у процесі господарської діяльності), виходячи з наступного.
Згідно з п.п. 1.1, 1.4, підпунктом 6.5.1 п. 6.5 статуту третьої особи-2, третя особа-2 є дочірньою компанією позивача-2, а позивач-2 є засновником третьої особи-2.
Засновник визначає основні напрямки діяльності третьої особи-2 і затверджує її плани та звіти про їх виконання.
Відповідно до п.п. 2, 9 Постанови Кабінету Міністрів України "Про утворення Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" від 25 травня 1998 року № 747, статутний фонд компанії формується шляхом передачі до нього: 100 відсотків акцій державних акціонерних товариств, які утворюються на базі державних підприємств, зазначених у додатку 1 до цієї Постанови, майно яких не підлягає приватизації; пакетів акцій, залишених у державній власності, відкритих акціонерних товариств, зазначених у додатку 2 до цієї Постанови; майна акціонерного товариства "Укргазпром" та його дочірніх підприємств у зв'язку з їх реорганізацією; майна Державної акціонерної холдингової компанії "Укргаз" у зв'язку з її ліквідацією; акцій (часток, паїв), що належать державі у статутному фонді господарських товариств (підприємств), згідно з додатком. Установлено, що 100 відсотків акцій компанії, які випускаються на величину її статутного фонду, залишаються у державній власності до прийняття в установленому порядку рішення про їх продаж.
Згідно з п.п. 12, 21 статуту позивача-2, позивач-2 є господарською структурою, яка здійснює управління об'єктами державної власності, зокрема корпоративними правами, що належать державі у статутному капіталі господарських товариств і передані до статутного капіталу позивача-2.
Засновником позивача-2 є держава в особі Кабінету Міністрів України.
Відповідно до ч.ч. 1-7 ст. 22 Господарського кодексу України (також далі за текстом - ГК України), держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики.
Суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному капіталі яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.
Повноваження суб'єктів управління у державному секторі економіки - Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів влади та організацій щодо суб'єктів господарювання визначаються законом.
Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.
Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.
Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у державному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів. Відносини органів управління з названими суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах.
Держава застосовує до суб'єктів господарювання у державному секторі економіки усі засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені цим Кодексом, враховуючи особливості правового статусу даних суб'єктів.
З аналізу викладених положень вбачається, що третя особа-2 є суб'єктом господарювання державного сектора економіки, на діяльність якого держава має право вирішального впливу через позивача-2, у тому числі шляхом надання обов'язкових до виконання таким суб'єктом рішень.
До того ж, викладене положення ГК України не ставить у залежність можливість здійснення державою управління такими суб'єктами від форми права власності майна, яке належить чи закріплене за такою особою.
Згідно з ч. 2 ст. 19, 113, п.п. 5, 10 ч. 1 ст. 116 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України: забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону; виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України.
Відповідно до ст. 1, п.п. 19, 25, 26 ч. 2 ст. 5 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", управління об'єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.
Здійснюючи управління об'єктами державної власності, Кабінет Міністрів України: забезпечує контроль за ефективністю управління об'єктами державної власності; забезпечує контроль за використанням орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна; виконує відповідно до законів інші функції з управління об'єктами державної власності.
Згідно з ч.ч. 6, 7 ст. 7 Закону України "Про трубопровідний транспорт" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), відчуження основних фондів, акцій та часток у статутному капіталі державних підприємств, що провадять діяльність з транспортування магістральними трубопроводами і зберігання у підземних газосховищах, а також підприємств, установ, організацій, утворених внаслідок їх реорганізації, передача їх з балансу на баланс, у концесію, оренду, лізинг, заставу, управління, до статутного фонду інших юридичних осіб, вчинення інших правочинів, що можуть призвести до відчуження основних фондів, акцій та часток у статутному капіталі цих підприємств, а також основних фондів та акцій Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України", дочірніх та заснованих нею підприємств, забороняється, крім випадків, коли результатом таких дій є: передача основних фондів, акцій та часток у статутному капіталі таких підприємств виключно бюджетній установі, державному підприємству або акціонерному товариству, 100 відсотків акцій якого перебуває в державній власності України; створення державних підприємств або акціонерних товариств, 100 відсотків акцій та часток у статутному капіталі яких перебуває в державній власності України.
Дія ч. 6 цієї статті не поширюється на відчуження основних фондів державних підприємств, що провадять діяльність з транспортування магістральними трубопроводами і зберігання у підземних газосховищах, Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України", її дочірніх та заснованих нею підприємств, що не використовуються у процесі провадження діяльності з транспортування магістральними трубопроводами і зберігання у підземних газосховищах, яке здійснюється за погодженням з Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до ст. 130 Конституції України, держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів.
Згідно з абзацом 5 підпункту 3.3 п. 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, забезпечення діяльності судів є однією з умов стабільності їхньої роботи є однією з конституційних гарантій їх незалежності, закріпленої у ст. 126 Конституції України, і спрямований на забезпечення належних умов для здійснення незалежного правосуддя.
Відповідно до Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 29 листопада 1985 року та 13 грудня 1985 року, передбачено, що кожна держава-член повинна надавати відповідні засоби, які давали б змогу судовим органам належним чином виконувати свої функції (принцип 7), а згідно з Резолюцією 1989/60 15-го пленарного засідання Економічної і Соціальної Ради Організації Об'єднаних Націй "Процедури ефективного здійснення Основних принципів незалежності судових органів" від 24 травня 1989 року, при реалізації принципів 8 і 12 Основних принципів незалежності судових органів держави приділяють особливу увагу необхідності виділення відповідних ресурсів для функціонування судової системи (процедура 5).
У ході судового розгляду справи також з'ясовано, що п. 2 оскаржуваного розпорядження відповідач зобов'язує третю особу-3 забезпечити укладання відповідного договору, що узгоджується із передбаченим ч. 1 ст. 21 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" повноваженням спрямовування і координації роботи міністерств, який, як єдиний учасник позивача-2, у межах реалізації корпоративних прав держави реалізовує волевиявлення держави.
Таким чином, враховуючи, що третя особа-1 є бюджетною установою (судом загальної юрисдикції), а третя особа-2 відноситься до державного сектора економіки, оскаржуване розпорядження, яке спрямоване на забезпечення належних умов діяльності третьої особи-1, за переконанням суду, прийняте у межах повноважень, передбачених п.п. 5, 10 ч. 1 ст. 116, 130 Конституції України, п.п. 19, 25, 26 ч. 2 ст. 5 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", ч. 1 ст. 21 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" та ч.ч. 6, 7 ст. 7 Закону України "Про трубопровідний транспорт".
Стосовно тверджень про безпідставне встановлення розміру орендної плати на умовах, передбачених п. 10 Методики, суд зазначає наступне.
Згідно з п. 1 Методики, її розроблено з метою створення єдиного організаційно-економічного механізму справляння плати за оренду цілісного майнового комплексу державного підприємства, організації, їх структурних підрозділів (філії, цеху, дільниці)* та окремого індивідуально визначеного майна державного підприємства (крім нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного майна державного підприємства із забезпечення функціонування дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав, представництв міжнародних міжурядових організацій в Україні Державного управління справами, що передається дипломатичним представництвам та консульським установам іноземних держав, представництвам міжнародних міжурядових організацій в Україні на умовах взаємності відповідно до міжурядових угод), організації, закріпленого за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил, інших військових формувань, органами, підрозділами, закладами та установами Держспецзв'язку, рухомого та нерухомого військового майна (за винятком озброєння, боєприпасів, бойової та спеціальної техніки), а також майна, що не ввійшло до статутного фонду господарського товариства, створеного у процесі приватизації (корпоратизації).
При цьому, зміст викладеного положення, як і положень Методики вцілому, не обмежує можливість їх поширення на оренду майна суб'єктів господарювання державного сектора економіки, до яких, зокрема, відноситься третя особа-2, а безпосередній зміст п. 10 Методики передбачає можливість встановлення спеціального розміру річної орендної плати в залежності від суб'єкта орендаря.
У розумінні ст. 130 Конституції України та ст.ст. 17, 26 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" третя особа-1 є бюджетною організацією, яка утримується за рахунок Державного бюджету України, а тому встановлення річної орендної плати у передбаченому п. 10 Методики розмірі є правомірним.
Визначений у такому порядку розмір орендної плати, згідно зі ст. 14 Податкового кодексу України, є звичайною ціною, оскільки розпорядження Кабінету Міністрів України є обов'язковим до виконання, а критерієм встановлення орендної плати у розмірі 1 грн. на рік є особа орендаря, яка, у даному випадку, відповідає переліку, вказаному у п.10 Методики.
Викладене, за переконанням суду, свідчить про необґрунтованість та безпідставність посилань прокурора на неотримання третьою особою-2 чи Державним бюджетом України коштів від оренди майна.
До того ж, зі змісту рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого господарського суду України щодо офіційного тлумачення положень ч. 1 ст. 130 Конституції України від 11 березня 2010 року № 7-рп/2010 вбачається, що фінансування всіх судів в Україні повинне забезпечуватися державою виключно за рахунок коштів Державного бюджету України.
Таким чином, правомірне встановлення спеціального розміру орендної плати, який підлягає сплаті судом за рахунок коштів Державного бюджету України, виключає можливість недоотримання (у розумінні шкоди чи збитків) Державним бюджетом України чи підприємством державного сектора економіки грошових коштів.
Відповідно до ч. 1 ст. 11, ч. 1 ст. 69, ч.ч. 1, 2 ст. 71 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Прокурор та представник позивача-1, за переконанням суду, у ході судового розгляду справи належних доказів на підтвердження обставин, якими обґрунтовується позов, не надали.
Представники відповідача та третьої особи-2 у ході судового розгляду справи, за переконанням суду, надали достатньо належних доказів на підтвердження обставин, якими обґрунтовуються заперечення проти позову.
На підставі викладених положень та обставин, суд прийшов до висновку, що позов заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Фонду державного майна України та Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" до Кабінету Міністрів України, треті особи: Київський апеляційний господарський суд, дочірня компанія "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України", Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, про визнання протиправним та скасування розпорядження відповідача є безпідставним, необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню повністю.
Згідно з ч. 2 ст. 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони - суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз. У зв'язку з ухваленням судового рішення на користь суб'єкта владних повноважень та відсутністю з його сторони судових витрат, пов'язаних із залученням свідків та проведенням судових експертиз, судові витрати стягненню з позивача не підлягають.
Керуючись ст.ст. 7-11, 24, 25, 69-71, 86, 94, 128, 158-163, 167 КАС України, суд -
1. Відмовити повністю у задоволенні позову заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Фонду державного майна України та Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" до Кабінету Міністрів України, треті особи: Київський апеляційний господарський суд, дочірня компанія "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України", Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, про визнання протиправним та скасування Розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 червня 2012 року № 366-р "Про розміщення Київського апеляційного господарського суду".
2. Копії постанови направити (вручити) прокурору, сторонам та третім особам у порядку та строки, встановлені ст. 167 КАС України.
Відповідно до ст.ст. 185, 186 КАС України, постанова може бути оскаржена шляхом подання до Київського апеляційного адміністративного суду через Окружний адміністративний суд міста Києва апеляційної скарги протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Київського апеляційного адміністративного суду.
Згідно зі ст. 254 КАС України, постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Головуючий суддя В.М. Данилишин
Судді В.В. Амельохін
О.П. Огурцов