"22" листопада 2012 р. м. Київ К/9991/64176/12
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:
Цуркана М.І. (головуючий);
Розваляєвої Т.С.; Черпіцької Л.Т.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_4 до Управління Пенсійного фонду України в Білопільському районі Сумської області про зобов'язання вчинити дії, що переглядається за касаційною скаргою Управління Пенсійного фонду України в Білопільському районі Сумської області на постанову Білопільського районного суду Сумської області від 29 березня 2010 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 9 серпня 2012 року,
У лютому 2010 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Управління Пенсійного фонду України в Білопільському районі Сумської області (Управління ПФ) про зобов'язання вчинити дії.
Зазначав, що є пенсіонером та має статус «дитини війни», відтак має право на отримання підвищення до пенсії, яке передбачене статтею 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни»від 18 листопада 2004 року № 2195-IV (Закон № 2195-IV) в розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком.
Посилаючись на те, що Управління ПФ здійснювало виплату згаданого підвищення у розмірі, меншому, ніж передбачений Законом № 2195-IV, просив зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити недоплачену суму допомоги за період 2007-2009 років.
Постановою Білопільського районного суду Сумської області від 29 березня 2010 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 9 серпня 2012 року позов задоволено частково.
Відповідача зобов'язано провести перерахунок пенсії ОСОБА_4 з підвищенням її на 30% мінімальної пенсії за віком, а також провести відповідні виплати за період з 9 липня по 31 грудня 2007 року та з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2009 року. Бездіяльність відповідача визнано протиправною, а у задоволенні решти вимог відмовлено.
У касаційній скарзі Управління ПФ, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить оскаржувані рішення змінити в частині періоду задоволених позовних вимог, застосувавши наслідки пропуску строку звернення до суду.
Заслухавши доповідача, здійснивши перевірку доводів касаційної скарги та матеріалів справи, колегія суддів вважає, що скарга підлягає задоволенню.
Судами встановлено, що позивач має статус дитини війни.
Також встановлено, що підвищення до пенсії, передбачене статтею 6 Закону № 2195-IV, у 2006-2007 роках позивачу не виплачувалось, а в подальшому нараховувалось у розмірі, меншому за 30 % мінімальної пенсії за віком. При його обрахунку Управлінням ПФ застосовувались положення постанови Кабінету Міністрів України від 28 травня 2008 року N 530 «Деякі питання соціального захисту окремих категорій громадян»(Постанова № 530).
Задовольнивши позов частково, суд першої інстанції, а апеляційний суд погодившись з таким висновком, виходили з того, що позивач має право на отримання підвищення до пенсії як дитина війни, а це означає що дії Управління ПФ щодо невиплати або виплати цієї допомоги у меншому розмірі є протиправними. Поновивши позивачу строк звернення до суду, суд першої інстанції виходив з того, що позивач дізнався про порушення своїх прав лише у грудні 2008 року.
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України з таким висновками судів погоджується частково.
Статтею 6 Закону № 2195-IV передбачено, що дітям війни пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії, підвищуються на 30 відсотків мінімальної пенсії за віком.
При цьому, окремими законами України дія зазначеної норми неодноразово зупинялась, а її зміст викладався у новій редакції.
З 01 січня 2007 року дія статті 6 Закону № 2195-IV зупинена на підставі статті 111 Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік»від 19 грудня 2006 року N 489-V.
Оскільки зазначене положення Закону «Про Державний бюджет України на 2007 рік»визнано таким, що не відповідає Конституції України, на підставі рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2007 року N 6-рп/2007, дія статті 6 Закону № 2195-IV відновила дію з моменту ухвалення рішення Конституційним Судом України - з 09 липня 2007 року.
Аналогічна ситуація склалась у 2008 році. Так, підпунктом 2 пункту 41 розділу II Закону України від 28 грудня 2007 року N 107-VI статтю 6 Закону № 2195-IV з 01 січня 2008 року викладено в новій редакції, яка не передбачала виплату допомоги дітям війни у розмірі 30 % пенсії за віком. У зв'язку з прийняттям Конституційним Судом України рішення від 22 травня 2008 року N 10-рп/2008 дія статті 6 Закону № 2195-IV у попередній редакції відновлена з 22 травня 2008 року.
У 2009 році законодавчих підстав для відмови в застосуванні положень статті 6 Закону № 2195-IV в первісній редакції не було.
З огляду на викладене, протиправною є відмова Управління ПФ у здійсненні спірних виплат в періоди з 9 липня по 31 грудня 2007 року та з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2009 року в розмірі, встановленому статтею 6 Закону № 2195-IV.
Доводи відповідача щодо необхідності застосування положень Постанови № 530, яка встановлює менший рівень доплати, правильно не взяті судами до уваги, в силу загальних засад пріоритетності законів над підзаконними нормативно-правовими актами.
Твердження Управління ПФ про те, що поняття «мінімальна пенсія за віком», про яке йдеться в статті 28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», застосовується виключно для визначення пенсій, що призначаються лише за цим Законом і не стосується дітей війни відповідно до статті 6 Закону, є непереконливим. Положення статті 28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»не є перешкодою для застосування даної величини (мінімального розміру пенсії за віком) до обрахування інших пенсій чи доплат пов'язаних з мінімальною пенсією за віком, оскільки чинним законодавством не встановлено іншого, крім передбаченого частиною першою статті мінімального розміру пенсії за віком.
Посилання відповідача на відсутність коштів для забезпечення виплат доплати до пенсії не може братися до уваги, оскільки відсутність коштів не є підставою невиконання зобов'язань, покладених на Управління ПФ законодавством.
Таким чином, рішення судів про часткове задоволення позову ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права.
В той же час, судами необґрунтовано не взято до уваги посилання відповідача на пропуск позивачем строку звернення до суду.
Відповідно до частини першої статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін.
Початок перебігу такого процесуального строку пов'язується з двома моментами: коли особа дізналась, або повинна була дізнатись про порушення своїх прав. Якщо особа дізналась про порушення своїх прав пізніше, ніж повинна була б, строк звернення до суду розпочинається з моменту, коли вона повинна була про них дізнатись. Тому помилковим є висновок про поважність причини пропуску строку внаслідок того, що позивач дізнався про порушення своїх прав лише у грудні 2008 року.
З матеріалів справи вбачається наявність посилань Управління ПФ на необхідність відмови у задоволенні позову внаслідок пропуску строку звернення до суду.
Виходячи з того, що позивач звернувся до суду 9 лютого 2010 року, до позовних вимог, що виходять за межі річного строку звернення до суду, необхідно застосувати наслідки його пропуску.
Оскільки норми Кодексу адміністративного судочинства України, які регулюють питання строку звернення до суду, є нормами матеріального права, касаційний суд застосовує їх в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних відносин.
Таким чином, рішення судів підлягають скасуванню в частині вимог за період до 9 лютого 2009 року, а у задоволенні самих вимог слід відмовити.
Відповідно до статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.
На підставі викладеного, керуючись статтями 220, 223, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів
Касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в Білопільському районі Сумської області задовольнити.
Постанову Білопільського районного суду Сумської області від 29 березня 2010 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 9 серпня 2012 року в частині задоволення вимог за період з 9 липня 2007 року по 8 лютого 2009 року включно -скасувати, ухваливши у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову. В решті рішення судів залишити без змін.
Постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строки та в порядку, встановленими статтями 237, 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.
Судді М.І.Цуркан
Т.С.Розваляєва
Л.Т.Черпіцька