Категорія №11.5
Іменем України
15 листопада 2012 року Справа № 2а/1270/8339/2012
Луганський окружний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді: Широкої К.Ю,.
при секретарі: Бондар Ю.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Старобільського районного управління юстиції, третя особа - управління Пенсійного фонду України в Старобільському районі Луганської області про скасування постанови від 01 жовтня 2012 року ВП № 28780247 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, -
29 жовтня 2012 року до Луганського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Старобільського районного управління юстиції про скасування постанови від 01 жовтня 2012 року ВП № 28780247 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.
В обґрунтування позову зазначено, що позивач - ОСОБА_1 є приватним підприємцем. 01.07.2011 року ВДВС Старобільського РУЮ відкрито виконавче провадження №28780247 на виконання вимоги №Ф 342.1 УПФУ в Старобільському районі Луганської області про стягнення недоїмки зі сплати внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування у сумі 1414,80 грн. 01.10.2012 року головним державним виконавцем Стогнієвою О.В. винесено постанову «Про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження». В резолютивній частині постанови зазначено: накласти арешт на автомобіль легковий, який належить боржнику, а саме: KIA SORENTO JS, держаний номерний знак НОМЕР_1, в межах суми стягнення 1596,31 грн.
Позивач зазначив, що оскаржувану постанову отримала лише 20.10.2012 року. Вважає дії виконавчої служби незаконними, а постанову «Про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження» такою, що підлягає скасуванню. На підставі викладеного позивач просив скасувати постанову відділу державної виконавчої служби Старобільського районного управління юстиції про відкриття виконавчого провадження №28780247 від 01.10.2012 року «Про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження».
Позивач в судове засідання не прибув, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, причини неприбуття не повідомив.
В судовому засіданні представник позивача надав заяву про уточнення позовних вимог в якій просив скасувати постанову відділу державної виконавчої служби Старобільського районного управління юстиції №28780247 від 01.10.2012 року «Про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження».
Представник відповідача у судове засідання не прибув, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, причини неприбуття суду не повідомив.
В судове засідання представник третьої особи не прибув, надав на адресу суду заперечення на позов з клопотанням про розгляд справи за відсутністю представника управління (а.с.23-24).
Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи та надані суду докази, суд вважає, що позов підлягає задоволенню повністю з огляду на наступне.
Згідно із ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
У справах щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Згідно із ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
У відповідності із ст. 181 Кодексу адміністративного судочинства України учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією, або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також, якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
В судовому засідання встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивач - ОСОБА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_2, зареєстрована в якості фізичної особи - підприємця Старобільською районною державною адміністрацією Луганської області 05.03.2004 року, за НОМЕР_4, на підтвердження чого було видане свідоцтво НОМЕР_3 (а.с.6). Крім того, позивач зареєстрований в якості платника єдиного податку в Старобільській МДПІ Луганської області, перебуває на обліку як платник страхових внесків в Управлінні Пенсійного фонду України в Старобільському районі Луганської області.
01 липня 2011 року відповідачем - Відділом державної виконавчої служби Старобільського районного управління юстиції Луганської області прийнято постанову ВП № 28780247 про відкриття виконавчого провадження з виконання Вимоги № Ф342.1 від 13.04.2011 Управління Пенсійного фонду України в Старобільському районі Луганської області про стягнення недоїмки зі сплати страхових внесків за 2010 рік в сумі 1414,80 грн. (зворотній бік а.с.8).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 № 606-ХІV (надалі - Закон 606) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно з частиною 1 статті 2 Закону 606 примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.
У відповідності до статті 3, 17 Закону 606 примусове виконання рішень державною виконавчою службою здійснюється на підставі виконавчих документів, якими, зокрема, є рішення органів державної влади, якщо їх виконання за законом покладено на державну виконавчу службу.
Відповідно до п.1 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого Указом Президента України від 1 березня 2001 року N 121/2001, Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, що здійснює керівництво та управління солідарною системою загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, провадить збір, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та готує документи для їх виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, допомоги на поховання, інших соціальних виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України, здійснює контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду України.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування визначає, зокрема, Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року N 1058-IV (надалі - Закон 1058).
З 01 січня 2011 року набрав чинності Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 8 липня 2010 року N 2464-VI , який визначає правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку (надалі - Закон № 2464).
За приписами ч.4. ст. 25 Закону № 2464 територіальний орган Пенсійного фонду у порядку, за формою і в строки, встановлені Пенсійним фондом за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.
Вимога про сплату недоїмки є виконавчим документом.
Платник єдиного внеску зобов'язаний протягом десяти робочих днів з дня надходження вимоги про сплату недоїмки сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею.
У разі незгоди з розрахунком суми недоїмки платник єдиного внеску узгоджує її з органом Пенсійного фонду в порядку, встановленому Пенсійним фондом за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики.
У разі якщо згоди з органом Пенсійного фонду не досягнуто, платник єдиного внеску зобов'язаний сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею протягом десяти робочих днів з дня надходження рішення відповідного органу Пенсійного фонду або оскаржити вимогу до органу Пенсійного фонду вищого рівня чи в судовому порядку.
У разі якщо платник єдиного внеску протягом десяти робочих днів з дня надходження вимоги не сплатив зазначені у вимозі суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею, не узгодив вимогу з органом Пенсійного фонду, не оскаржив вимогу в судовому порядку або не сплатив узгоджену суму недоїмки протягом десяти робочих днів з дня надходження узгодженої вимоги, територіальний орган Пенсійного фонду надсилає в порядку, встановленому законом, до підрозділу державної виконавчої служби вимогу про сплату недоїмки.
Як вбачається з матеріалів справи, та не заперечується представником позивача, Вимогу УПФУ позивачем отримано, та оскаржено не було.
Відповідно до п.7 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2464 стягнення заборгованості із сплати страхових внесків за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування та сум штрафних санкцій, нарахованих та/або не сплачених у період до 1 січня 2011 року, в тому числі страхових внесків, строк сплати яких на 1 січня 2011 року не настав, здійснюється фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування відповідно до законодавства, що діяло на момент виникнення такої заборгованості або застосування штрафних санкцій.
До 01.01.2011 принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування визначав Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року N 1058-IV.
Статтею 106 вказаного Закону було встановлено, що суми страхових внесків своєчасно не нараховані та/або не сплачені страхувальниками у строки, визначені статтею 20 цього Закону, в тому числі обчислені територіальними органами Пенсійного фонду у випадках, передбачених частиною третьою статті 20 цього Закону, вважаються простроченою заборгованістю із сплати страхових внесків (далі - недоїмка) і стягуються з нарахуванням пені та застосуванням фінансових санкцій.
Територіальні органи Пенсійного фонду за формою і у строки, визначені правлінням Пенсійного фонду, надсилають страхувальникам, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.
Вимога про сплату недоїмки є виконавчим документом.
Враховуючи наведене, як відповідно до законодавства, що діяло на момент виникнення заборгованості (за 2010 рік) так і відповідно до чинного законодавства України, вимога УПФУ вважається виконавчим документом.
Відповідно до ст. 19 Закону 606 державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа, зазначеного в статті 17 цього Закону, зокрема, за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення.
Частиною 1 статті 25 Закону 606 встановлено, що державний виконавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'явлення такого документа до виконання, він відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, і пред'явлений до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби.
Закон 606, яким керується орган виконавчої служби під час вчинення виконавчих дій, не зобов'язує державного виконавця перевіряти правомірність прийнятого державним органом рішення.
Згідно із ст. 27 зазначеного Закону, у разі ненадання боржником у строки, встановлені частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення.
У ході примусового виконання державним виконавцем було проведено перевірку майнового стану боржника та було виявлено, що за боржником значиться автотранспорт у кількості 1 одиниця, про що свідчить довідка МРЕВ.
У відповідності зі ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження» за редакцією Закону України № 2677 державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право, у тому числі накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку, накладати арешт на кошти та інші цінності боржника, зокрема на кошти, які перебувають на рахунках і вкладах у банках, інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей;
Згідно із ст. 32 Закону № 2677 заходами примусового виконання рішень є:
1) звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб;
2) звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника;
3) вилучення в боржника і передача стягувачу певних предметів, зазначених у рішенні;
4) інші заходи, передбачені рішенням.
Відповідно до ст. 57 Закону України № 2677, арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.
Згідно із ст. 5 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов'язаний вживати заходів примусового виконання рішень, встановлених цим Законом, неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконавчі дії. Державний виконавець при здійсненні виконавчого провадження має право: одержувати необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки, іншу інформацію; проводити перевірку виконання рішень юридичними особами всіх форм власності, а також громадянами, які провадять підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, що є боржниками за виконавчими документами.
Статтею 11 Закону України № 2677 передбачено, що державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Згідно зі ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» за загальними правилами стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у гривнях та іноземній валюті, інші цінності, у тому числі кошти на рахунках і вкладах боржника у банках та інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитаріях цінних паперів.
Готівкові кошти, виявлені у боржника, вилучаються.
На кошти та інші цінності боржника, що знаходяться на рахунках, вкладах та на зберіганні у банках чи інших фінансових установах, накладається арешт. Арешт поширюється також на кошти на рахунках, які будуть відкриті після винесення постанови про накладення арешту.
У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Звернення стягнення на майно боржника не зупиняє звернення стягнення на кошти боржника. Боржник має право запропонувати ті види майна чи предмети, на які необхідно в першу чергу звернути стягнення. Черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається державним виконавцем.
Як зазначалось, постанова про відкриття провадження прийнята відповідачем 01.07.2011, а оскаржувана постанова «Про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження» 01.10.2012 року.
Однак, 06.08.2011 набули чинності норми ч. 15 ст. 106 Закону 1058 із змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих норм податкового кодексу України» від 07.07.2011 № 3609, відповідно до яких фінансові санкції (штраф, пеня) та адміністративні стягнення, а також примусові стягнення органами виконавчої служби за несплату внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності, які обрали особливий спосіб оподаткування, не застосовуються. Нараховані органами Пенсійного фонду України суми фінансових санкцій, зазначених в абзаці другому цієї частини, та не сплачені фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності, які обрали особливий спосіб оподаткування, підлягають списанню.
Таким чином, станом на час винесення оскаржуваної постанови «Про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження» Законом передбачені обставини, що виключають здійснення виконавчого провадження.
Згідно вимог ч. 1 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Відповідач як суб'єкт владних повноважень, на якого частиною 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України покладено обов'язок щодо доказування правомірності своїх дій та рішень, не довів суду правомірність свого рішення.
Таким чином, на підставі зазначеного, дослідивши та проаналізувавши матеріали справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню повністю.
Відповідно до ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 11, 17, 18, 71, 72, 94, 158-163, 167, 181, 259 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Старобільського районного управління юстиції, третя особа - управління Пенсійного фонду України в Старобільському районі Луганської області про скасування постанови від 01 жовтня 2012 року ВП № 28780247 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження - задовольнити.
Скасувати постанову відділу державної виконавчої служби Старобільського районного управління юстиції від 01.10.2012 року ВП №28780247 про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження.
Стягнути на користь ОСОБА_1 з Державного бюджету України судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 32 грн. 19 коп.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Донецького апеляційного адміністративного суду.
Апеляційна скарга подається до Донецького апеляційного адміністративного суду через Луганський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 КАС України, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 186 КАС України, якщо таку скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що постанова суду не набрала законної сили.
Повний текст постанови складено та підписано 19 листопада 2012 року.
СуддяК.Ю. Широка