Іменем України
16.11.2012 м. Ужгород
Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Закарпатської області в складі:
судді-доповідача - Кеміня М.П.,
суддів - Готри Т.Ю., Панька В.Ф.
при секретарі: Свіді Г.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ужгородського міськрайонного суду від 05 квітня 2012 року по справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки і виселення та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів, -
У вересні 2011 року ПАТ КБ «ПриватБанк» (надалі - Банк) звернувся до Ужгородського міськрайонного суду з позовом до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.
Позовну вимогу обґрунтовував тим, що 21.12.2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, згідно якого останній отримав кредит у сумі 88 575 доларів США під 11,04 % річних.
В рахунок забезпечення виконання зобов'язань за вищезазначеним кредитним договором між Банком та відповідачем 21.12.2007 року укладено договір іпотеки, предметом якого є належна відповідачу на праві власності квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
ОСОБА_2 свої зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконав внаслідок чого виникла заборгованість на загальну суму 97 667,02 долари США.
За таких обставин, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив суд в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем. Виселити Відповідача зі зняттям з реєстраційного обліку із зазначеної квартири .
ОСОБА_2 по даній справі пред'явив зустрічний позов про визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів.
На обґрунтування зустрічного позову зазначає, що кредитний договір є недійсним так як укладений в іноземній валюті, що суперечить законодавству України. Вказує, що в Банку відсутня індивідуальна ліцензія на використання готівкової іноземної валюти.
Іпотечний договір є недійсним, з підстав передбачених ст. 548 ЦК України, згідно якої недійсність основного зобов'язання спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення.
Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 02.11.2011 року об'єднано в одне провадження позовні вимоги за первісним ту зустрічним позовом.
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 05 квітня 2012 року позов ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення - задоволено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів - відмовлено.
На дане рішення ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити Банку у задоволенні його позову, а зустрічний позов - задовольнити. В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що судом при ухваленні рішення не враховано, що крім боржника в спірній квартирі проживають його дружина та малолітня дитина, які іншого житла не мають. Також суд не врахував, що прострочена заборгованість за кредитним договором є не співмірною з вартістю предмета іпотеки. Звертає увагу на те, що не дотримана процедура передбачена ст. 40 ЗУ «Про іпотеку» щодо виселення. Посилається на те, що для укладення договору іпотеки необхідна була згода органу опіки та піклування. Вказує, що суд при прийнятті позову Банку не звернув увагу на невідповідність позовної вимоги вимогам ст. 39 ЗУ «Про іпотеку». Вважає, що кредитний договір є недійсним, оскільки укладений в іноземній валюті.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає що вона підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Встановлено, що 21.12.2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, згідно якого останній отримав кредит у сумі 88 575 доларів США під 11,04 % річних (а.с.17-22).
В рахунок забезпечення виконання зобов'язань за вищезазначеним кредитним договором між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 21.12.2007 року укладено договір іпотеки, предметом якого є належна відповідачу на праві власності квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.25-30).
Колегія суддів повністю погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, оскільки відсутні правові підстави для визнання вищезазначених кредитного та іпотечного договорів недійсними.
Посилання апелянта на те, що кредитний договір є недійсним, оскільки укладений в іноземній валюті за відсутності в Банку індивідуальної ліцензії на використання готівкової іноземної валюти не заслуговує на увагу виходячи з наступного.
В п.10 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» (далі по тексту - Постанова Пленуму) судам роз'яснено, що згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Вказана стаття визначає правовий статус гривні, але не встановлює сферу її обігу, а статтею 192 ЦК передбачено, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Отже, банк як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку (статті 19, 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність») банківську та генеральну ліцензії на здійснення валютних операцій або письмовий дозвіл на здійснення операцій із валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, має право здійснювати операції з надання кредитів у іноземній валюті (пункт 2 статті 5 Декрету про валютне регулювання).
Щодо вимог підпункту «в» пункту 4 статті 5 цього Декрету, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення операцій щодо надання та одержання резидентами кредитів у іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, то, оскільки на цей час законодавством України не встановлено термінів і сум кредитів у іноземній валюті як критеріїв їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування, ця норма не може застосовуватись судами.
Таким чином посилання ОСОБА_2 на відсутність індивідуальної банківської ліцензії не може бути підставою для визнання кредитного договору недійсним.
В матеріалах справи наявний письмовий дозвіл Національного банку України №22-2 виданий ЗАТ КБ « ПриватБанк» на право здійснювати операції з валютними цінностями. З чого слідує, що ПАТ КБ « ПриватБанк» мав право надавати кредит в іноземній валюті, а тому підстав для визнання кредитного договору недійсним немає.
Також відсутні підстави для визнання недійсним іпотечного договору зважаючи на наступне.
Апелянт в апеляційній скарзі, як на підставу для визнання недійсним договору іпотеки, посилається на те, що крім боржника в спірній квартирі проживають його дружина та малолітня дитина, які іншого житла не мають, а тому для укладення договору іпотеки необхідна була згода органу опіки та піклування.
З матеріалів справи вбачається, що право власності на предмет іпотеки апелянт набув 19.08.2002 року (а.с.31). Шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено 06.06.2004 року. Із зазначеного слідує, що відповідно до чинного сімейного законодавства, спірна квартира є особистою приватною власністю ОСОБА_2, а тому згода іншого з подружжя на укладення договору іпотеки не була потрібна.
В п.44 Постанови Пленуму роз'яснено, що суди повинні виходити із того, чи мала дитина право власності на предмет іпотеки чи право користування предметом іпотеки на момент укладення договору іпотеки. Будь-які дії, вчинені без згоди іпотекодержателя після укладення договору іпотеки (наприклад, реєстрація неповнолітньої дитини в житловому будинку, народження дитини після укладення договору іпотеки) не є підставою для визнання такого договору недійсним із підстави невиконання вимог закону про отримання згоди органу опіки та піклування.
Матеріали справи не містять жодних доказів того, що на момент укладення договору іпотеки, у малолітньої дитини апелянта, стосовно предмету іпотеки, існували певні майнові прав (право власності або право користування квартирою).
З копії паспорта, наданої ОСОБА_2 Банку при укладені оспорюваних договорів, вбачається, що на той час були відсутні відомості про внесення даних про малолітню дитину до паспортного документу ОСОБА_2 (а.с.33).
Таким чином, апелянтом не доведено належними та допустимими доказами, що на момент укладення договору іпотеки неповнолітня дитина мала право на користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1.
Більше того, апелянтом навіть не надано суду доказів, які б підтверджували наявність у нього малолітньої дитини.
Із вищезазначеного слідує, що для укладення оспорюваного договору іпотеки не потрібна була згода органу опіки та піклування, а тому підстав для визнання його недійсним немає.
Також не може бути підставою для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції посилання апелянта на те, що прострочена заборгованість за кредитним договором є не співмірною з вартістю предмета іпотеки, оскільки згідно ч.7 ст. 38 ЗУ «Про іпотеку» розподіл коштів від продажу предмета іпотеки між іпотекодержателем та іншими особами, що мають зареєстровані права чи вимоги на предмет іпотеки, здійснюється відповідно до встановленого пріоритету та розміру цих прав чи вимог. Решта коштів повертається іпотекодавцю. Тобто, майнові права іпотекодавця не будуть порушені якщо вартість предмета іпотеки більша за суму боргу.
Що стосується доводів апеляційної скарги стосовно недотримання процедури виселення (ст. 40 ЗУ «Про іпотеку»), то колегія суддів з цього приводу констатує наступне.
Як роз'яснено в п.43 Постанови Пленуму при розгляді позову іпотекодержателя про виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення в разі задоволення вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки суд має враховувати таке.
Згідно з частиною четвертою статті 9, статті 109 Житлового кодексу України, статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, проводиться в порядку, встановленому законом. При цьому суд за заявою іпотекодержателя одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки за наявності підстав, передбачених законом, ухвалює рішення про виселення мешканців цього житлового будинку чи житлового приміщення.
При цьому примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо мешканці добровільно не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в інший погоджений сторонами строк.
З матеріалів справи вбачається, що 08.08.2011 року ПАТ КБ «ПриватБанк» направив ОСОБА_2 листа, в якому, в тому числі, вимагав на підставі ст. 40 ЗУ «Про іпотеку» звільнити спірну квартиру (а.с.24).
Даного листа ОСОБА_2 отримав 13.08.2011 року, що підтверджується розпискою на повідомленні про вручення (а.с.23).
Оскільки, на протязі місяця з моменту отримання вимоги про виселення ОСОБА_2 не звільнив квартиру, що є предметом іпотеки, то Банк вправі ставити вимогу про його виселення одночасно з позовною вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки.
В той же час, доводи апеляційної скарги щодо невідповідності позовної заяви Банку вимогам ст. 39 ЗУ «Про іпотеку» заслуговують на увагу.
Суд першої інстанції на дану обставину не звернув уваги та не врахував роз'яснення викладені в п.42 Постанови Пленуму, у зв'язку з чим ухвалив рішення, резолютивна частина якого не відповідає вимогам ст. 39 ЗУ «Про іпотеку», а саме в ній не зазначено початкову ціну продажу предмета іпотеки.
За таких обставин рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає зміні, шляхом викладення резолютивної частини рішення у відповідності до вимог ст. 39 ЗУ «Про іпотеку».
Керуючись ст. 37-40 Закону України «Про іпотеку», ст.ст. 307, 309, 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Змінити рішення Ужгородського міськрайонного суду від 05 квітня 2012 року, виклавши другий абзац резолютивної частини рішення в наступній редакції:
«В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №MKVCGA00000014 від 21.12.2007 року, в розмірі 97 667 (дев'яносто сім тисяч шістсот шістдесят сім) доларів США 02 (два) центи, звернути стягнення на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предмету іпотеки, за початковою ціню предмету іпотеки встановленому на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій».
В решті рішення суду залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, після чого протягом двадцяти днів може бути оскаржене у касаційному порядку безпосередньо до суду касаційної інстанції
Суддя-доповідач
Судді