"13" листопада 2012 р. Справа № 5006/12/69пд/2012
Вищий господарський суд України в складі колегії
суддів:Овечкін В.Е. Чернов Є.В. Цвігун В.Л.
за участю представників: Державного підприємства з питань поводження з відходами, як вторинною сировиною Комунального підприємства "Служба єдиного замовника Ворошиловського району м. Донецька" розглянувши касаційну скаргу Щиголь М.В. Писін С.О. Державного підприємства з питань поводження з відходами, як вторинною сировиною
На постановуДонецького апеляційного господарського суду від 27.08.2012р.
у справі№ 5006/12/69пд2012 господарського суду Донецької області
за позовомКомунального підприємства "Служба єдиного замовника Ворошиловського району м. Донецька"
доДержавного підприємства з питань поводження з відходами, як вторинною сировиною
провизнання договору недійсним
Рішенням господарського суду Донецької області від 14.06.2012 року (суддя Тоцький С.В.) позовні вимоги задоволені повністю.
Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 27.08.2012 р. (судді Татенко В.М., Бойко І.А., Склярук О.І.) рішення господарського суду Донецької області від 14.06.2012 року залишено без зміни.
Господарські суди дійшли висновків, що спірний договір № 3/42-12 від 08.12.2010р., який на думку суду, за своєю правовою природою є договором охорони -не передбачає оплати відповідних послуг, що є порушенням приписів ст.. 978 Цивільного кодексу ("ЦК") України. Крім того, що зберігач за спірним договором, під час його укладання, не мав спеціального дозволу (ліцензії), відсутність якої тягне недійсність правочину у розумінні статті 227 Цивільного кодексу України.
Державне підприємство з питань поводження з відходами, як вторинною сировиною в касаційній скарзі просить постанову апеляційної інстанції та рішення господарського суду першої інстанції скасувати з підстав порушення норм матеріального та процесуального права, в позові відмовити.
Скаржник вважає, що суд не вірно застосував положення ч.І ст.961 Цивільного кодексу України, ч.І ст.956 Цивільного кодексу України, дійшовши помилкового висновку, що даний договір є договором складського зберігання, а отже повинен бути оплатним, оскільки положення ст. 957 та ч. 1 ст. 961 Цивільного кодексу України застосовуються до зберігання на товарному складі, натомість позивач не є організацією, яка зберігає товар та надає послуги, пов'язані зі зберіганням, на засадах підприємницької діяльності, а отже не являється товарним складом; речі передані Відповідачем на зберігання не є товаром, тому на зобов'язання, що склалися між Позивачем та Відповідачем, не поширюється порядок передбачений у параграфі 2 глави 66 Цивільного кодексу України; до даних зобов'язань повинні застосовуватися загальні положення про зберігання, передбачені параграфом 1 глави 66 Цивільного кодексу України.
Комунальне підприємство "Служба єдиного замовника Ворошиловського району м. Донецька" у відзиві проти касаційної скарги заперечує, вважає висновки судів вірними та просить у задоволенні скарги відмовити, а оскаржувані судові рішення залишити без зміни.
Ухвалою Вищого господарського суду України від 06.11.2012 р. розгляд справи відкладено на 13.11.2012 р..
Державне підприємство з питань поводження з відходами, як вторинною сировиною звернулося до суду з клопотанням про відкладення розгляду справи з підстав, що сторони ведуть переговори щодо врегулювання спору мировою угодою.
Ст. 77 ГПК України передбачено, що господарський суд відкладає розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.
Суд касаційної інстанції враховує, що розгляд справи в касаційній інстанції вже відкладався, про що зазначено вище, ймовірних строків врегулювання спору заявником не зазначено, однак суд касаційної інстанції зобов'язаний дотримуватися строку розгляду касаційної скарги, що визначений ст. 1118 ГПК України, тому, наведені заявником обставини не можуть бути враховані, з огляду на що клопотання відхиляється.
Вищий господарський суд України у відкритому судовому засіданні дослідив матеріали справи, доводи касаційної скарги, вважає, що скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Як встановлено місцевим господарським судом та підтверджується матеріалами справи 08.12.2010р. між сторонами був укладений договір відповідного зберігання за № 3/42-12 (далі -"Договір зберігання"), предметом якого передбачалося, що відповідно до умов договору та згідно актам прийому-передачі майна (які є невід'ємними частинами договору), Поклажодавець -Позивач передає, а Зберігач -Відповідач приймає на відповідне безоплатне зберігання контейнери для збору твердих побутових відходів (далі -майно) за номенклатурою та у кількості відповідно до актів прийому-передачі.
Зберігання майна є безоплатним. Зберігач не має права вимагати плату за зберігання та відшкодування витрат на зберігання майна (п.1.2 договору).
Майно є власністю Поклажодавця (п.1.4 договору).
Відповідно до умов спірного договору між сторонами були складені, підписані та скріплені печатками акти приймання-передачі майна, а саме:
10.12.2012р. підписаний акт приймання -передачі майна, відповідно до якого поклажодавець передав, а зберігач прийняв на зберігання контейнери для збору твердих побутових відходів на загальну суму 675000,00грн.;
17.12.2010р. підписаний акт приймання -передачі майна, відповідно до якого поклажодавець передав, а зберігач прийняв на зберігання контейнери для збору твердих побутових відходів на загальну суму 735000,00грн.;
13.05.2011р. підписаний акт приймання -передачі майна, відповідно до якого поклажодавець передав, а зберігач прийняв на зберігання контейнери для збору твердих побутових відходів на загальну суму 4336500,00грн.
В обґрунтування своїх вимог, позивач послався на те, що укладені між сторонами акти приймання-передачі не підтверджують факт здійснення господарської операції.
Згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).
Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Приписами ч. 1 ст.6 ЦК України встановлено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Частиною 3 цієї ж статті ЦК України визначено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є не додержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до якої, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За ч. 1 ст. 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.
Відповідно до ст..937 ЦК України, договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу.
Виходячи зі ст..938 ЦК України, зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання.
Відповідно до ч.5 ст.626 ЦК України, договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.
Аналіз норм статей, вміщених у § 1 Глави 66 ЦК України, свідчить про те, що договори зберігання (якщо вини не відносяться до спеціальних договорів (§§ 2,3 Глави 66 ЦК України)), свідчить про те, що такі договори можуть бути як відплатними, так і такі, що не передбачають плати за послуги зберігання.
З тексту договору вбачається, що сторони погодили такі істотні умови, як: предмет договору, строк його дії, ціну, відповідальність сторін, права та обов'язки сторін, порядок вирішення спору.
Відповідно до ч. 2 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
Згідно п.5.4 Положення про Донецьке обласне управління "Донецькекокомресурси" Державною компанією з утилізації відходів як вторинної сировини "Укрекокомресурси" начальник Управління укладає договори від імені компанії на підставі довіреності.
Відповідно до довіреності № 8-7/10-78 від 11.10.2010р., виданої Президентом Державної компанії з утилізації відходів як вторинної сировини "Укрекокомресурси"Ржоткевичем В.Л., начальник Донецького обласного управління "Донецькекокомресурси"Шуйський Р.В. уповноважений з обов'язковим письмовим погодженням з віце-президентом компанії, в підпорядкуванні якого знаходиться департамент регіональної політики (крім договорів про надання послуг на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 26.07.2001р. № 915 "Про впровадження системи збирання, заготівлі та утилізації відходів як вторинної сировини") здійснювати укладання адміністративно-господарських, цивільних, трудових договорів та угод, вартість яких перевищує 3'000 грн., укладання двох і більше угод з одним і тим контрагентом протягом 90 календарних днів.
З розпорядження президента Державної компанії з утилізації відходів як вторинної сировини "Укрекокомресурси"№ 3/593 від 21.10.2010р. (а.с.37) вбачається про передачу контейнерів для збору твердих побутових відходів, що поставляються відповідно до договорів № 2/6-06 від 22.06.2010р., №2/2-06 від 07.06.2010р. та № 2/3-06 від 07.06.2010р., окремим партіями, з оформленням відповідних актів приймання-передачі Донецькому обласному управлінню "Донецькекокомресурси"Державної компанії з утилізації відходів як вторинної сировини "Укрекокомресурси", а директору Донецького обласного управління "Донецьекокомресурси"Державної компанії з утилізації відходів як вторинної сировини "Укрекокомресурси"Шуйському Р.В. прийняти контейнери для збору твердих побутових відходів, визначити місце їх зберігання та надати для погодження проект договору відповідального зберігання контейнерів.
Тобто, дане розпорядження містить лише відомості та інформацію про передачу контейнерів з метою укладення договору відповідального зберігання контейнерів.
Належних доказів повноважень Шуйського Р.В. на укладання та підписання договору відповідального зберігання № 3/42-12 від 08.12.2010р., а саме письмового погодження з віце-президентом компанії, в підпорядкуванні якого знаходиться департамент регіональної політики (як це зазначено в довіреності № 8-7/10-78 від 11.10.2010р., т. 1 а.с. 38) відповідачем не надано.
Таким чином, у начальника Донецького обласного управління "Донецькекокомресурси" Шуйського Р.В., який підписав договір, були відсутні повноваження на його підписання, що у розумінні статті 203 ЦК України, дає підстави вважати, що на момент укладання спірного договору Шуйський Р.В. не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності.
Наданий скаржником лист-погодження до договору № 3/12-12 від 08.12.2010р. правомірно не прийнято судом апеляційної інстанції як належний доказ попереднього письмового погодження укладання спірного договору, оскільки з тексту цього документа не зрозуміло про який-саме договір йдеться і чи відноситься він до спірного договору; не доведено чи є зазначений у цьому документі "…Віце-президент Щєлков М.О.…"таким, у підпорядкуванні якого знаходиться департамент регіональної політики (як це зазначено в умовах довіреності № 8-7/10-78 від 11.10.2010р.); скаржником не доведена неможливість надання цього документа під час розгляду справи місцевим господарським судом, що унеможливлює у будь-якому разі приймання нового доказу апеляційним господарським судом (ч. 1 ст.101 ГПК України).
Відповідно до ч. 2 ст. 1115 ГПК України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.
Відповідно до ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, які не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
За таких обставин прийняті у справі судові рішення відповідають встановленим обставинам, прийняті у відповідності з нормами матеріального та процесуального права і підстав для їх скасування не має.
Виходячи з викладеного, керуючись ст.ст. 107, 108, 1115, 1117, 1118, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України,
Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 27.08.2012 р. та рішення господарського суду Донецької області від 14.06.2012 року у справі № 5006/12/69пд2012 господарського суду Донецької області залишити без зміни, а касаційну скаргу -без задоволення.
Головуючий, суддя В. Овечкін
судді Є. Чернов
В. Цвігун