15 листопада 2012 року м. Київ К/9991/66598/11
Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:
Бутенка В.І (доповідач), Лиски Т.О., Пасічник С.С.,
провівши в порядку касаційного провадження попередній розгляд адміністративної справи за позовом ОСОБА_4 до Управління праці та соціального захисту населенняКоростенської міської ради, Управління праці та соціального захисту населення Печерської районної у місті Києві державної адміністрації про визнання дій неправомірними та стягнення недоплачених коштів, передбачених Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», -
У травні 2009 року ОСОБА_4 звернувся до суду із вказаним позовом.
В обґрунтування позову вказував, що має статус громадянина, постраждалого від наслідків Чорнобильської катастрофи 3 категорії.
На підставі Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»(далі -Закон України № 796-ХІІ) йому призначено доплату як громадянину, що працює в зоні гарантованого добровільного відселення, розмір яких повинен визначатися виходячи з мінімальної заробітної плати, яка встановлена законами, але відповідач визначив розмір зазначених пенсій позивачеві згідно з постановами Кабінету Міністрів України.
Позивач стверджував, що згідно ст. 37 цього Закону він має право на доплату як громадянину, що проживає в зоні гарантованого добровільного відселення в розмірі 40% мінімальної заробітної плати щомісяця та відповідно до ст. 39 цього Закону він має право на доплату як громадянину, що працює в зоні гарантованого добровільного відселення, у розмірі 2 мінімальних заробітних плат, однак відповідач усупереч зазначеним нормам не провів відповідні нарахування цих доплат.
Посилаючись на наведені обставини, позивач просив стягнути з Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Рівненської міської ради заборгованість по невиплачених коштах за період з травня 2006 року по травень 2009 року.
Постановою Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 09 вересня 2009 року позов задоволено частково.
Визнано неправомірними дії та стягнуто з відповідачів на користь позивача доплату до заробітної плати відповідно до ст.ст. 37, 39 Закону № 796-ХІІ за період з 01 травня 2006 року по 01 травня 2009 року в загальній сумі 35486,98 грн.
Постановою Апеляційного суду Житомирської області від 20 вересня 2011 року постанову суду першої інстанції скасовано, прийнято нову постанову, якою позовні вимоги задоволено частково. Постанову суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про стягнення коштів відповідно до ст. 39 Закону №796-ХІІ та прийнято в цій частині нову постанову, якою позовні вимоги про стягнення коштів відповідно до ст. 39 Закону №796-ХІІ задоволено за період з 22 травня 2008 року по 01 травня 2009 року.
У касаційній скарзі Управління праці та соціального захисту населення Печерської районної у місті Києві державної адміністрації, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволення позовних вимог.
Колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їхнього життя і здоров'я, створення єдиного порядку визначення категорій зон радіоактивного забруднення територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення визначені та закріплені в Законі України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Як видно з матеріалів справи, позивач має статус громадянина, постраждалого від наслідків Чорнобильської катастрофи 3 категорії, постійно проживає і працює в зоні гарантованого добровільного відселення.
Згідно ст. 37 Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»громадянам, що проживають в зоні гарантованого добровільного відселення, проводиться доплата в розмірі 40% мінімальної заробітної плати щомісяця.
Відповідно до ст. 39 цього Закону громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення проводиться доплата, зокрема, працюючим в зоні гарантованого добровільного відселення в розмірі 2 мінімальних заробітних плат.
Як видно з матеріалів справи, позивач є потерпілим від наслідків аварії на ЧАЕС 3 категорії, проживає та працює в м Коростені Житомирської області, яке відповідно до Переліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №106 від 23 липня 1991 року та розпорядженням Кабінету Міністрів України №17 від 12 січня 1993 року, відноситься до зони посиленого радіологічного контролю.
Позивач отримує виплати згідно зі ст.ст. 37, 39 Закону України» Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», але у меншому розмірі, ніж визначено Законом.
Дія вказаної ст. 39 була зупинена Законом України «Про державний бюджет на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України», який набрав чинності з 01.01.2008 року.
Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року №10-рп/2008 визнано неконституційними положення щодо зупинення дії ч. 2 ст. 39 вищевказаного Закону.
Відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Виходячи із загальних засад пріоритетності законів над підзаконними актами, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що при визначенні розміру виплат застосуванню підлягає саме стаття 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», а не постанова Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 року за № 836, яка істотно звужує обсяг встановлених законом прав.
При таких обставинах правильними є висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивач має право на зазначені доплати.
Однак, згідно ч. 2 ст. 99 КАС України (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ч. 1 ст. 100 КАС України пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін.
Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, виправивши помилку місцевого суду, про необхідність застосування строку, визначеного ст. 99 КАС України, оскільки такий ОСОБА_4 пропущено без поважних причин.
Наведені обставини були правильно враховані судами першої та апеляційної інстанцій, які прийняли законні та обґрунтовані рішення про часткове задоволення позову.
Доводи касаційної скарги зроблених судами попередніх інстанцій висновків не спростовують.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції в частині, в якій воно залишено без змін апеляційним судом, законі та обґрунтовані, а тому підстав для їх скасування чи зміни не вбачається.
Керуючись ст.ст. 220, 2201, 221, 223, 224, 230 КАС України, суд, -
Касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Печерської районної у місті Києві державної адміністрації залишити без задоволення, а постанову Апеляційного суду Житомирської області від 20 вересня 2011 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.