Справа № 2604/3692/2012
Провадження № 2\2604\2061\2012
іменем України
"12" жовтня 2012 р. Дніпровський районний суд м. Києва в складі
головуючої судді Яровенко Н.О.
при секретарі Зіньковська Ю.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ПАТ Комерційний банк «Приватбанк»про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсним та зустрічний позов ПАТ Комерційний банк «Приватбанк»до ОСОБА_1, ОСОБА_2, 3-я особа Орган опіки та піклування Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації про звернення стягнення на предмет іпотеки, -
Позивач звернувся до суду з позовом до ПАТ Комерційний банк «Приватбанк»про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсним посилаючись на те, що 06 лютого 2008 року між ним та відповідачем було укладено кредитний договір за яким йому було надано кредит у розмірі 332 547 доларів США. В забезпечення виконання боргових зобов'язань за кредитним договором 06.02.2008 року був укладений договір іпотеки квартири АДРЕСА_1. Кредитний договір суперечить законодавству України, оскільки відповідачем не виконано переддоговірну роботу, а саме не повідомлено в письмовій формі про умови надання кредиту та не надано в повному обсязі інформації про умови кредитування. Банк не повідомив його як споживача, що вартість робіт (послуг) може істотно зрости, чим ввів в оману, а відповідно до ч. 2 ст. 19 ЗУ «Про захист прав споживачів»правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Умови кредитування є дискримінаційними, так як ще в момент підписання договору його поставлено в невигідне та таке, що порушує його права, становище.
В подальшому позивачем було уточнено позовні вимоги, відповідно до яких просив також визнати іпотечний договір недійсним, так як іпотечний договір суперечить законодавству України. Оспорюваний договір іпотеки квартири підлягає нотаріальному посвідченню, тобто для його укладення обов'язковим було отримання дозволу органів опіки та піклування, так як в квартирі проживають малолітні діти.
В судовому засіданні позивач за первісним позовом та його представник первісний позов підтримали в повному обсязі та просили суд визнати недійсним кредитний договір № К3ВLGA15006723 від 06.02.2008 року, визнати недійсним договір іпотеки квартири від 06 лютого 2008 року.
Представник відповідача за первісним позовом в судовому засіданні первісний позов не визнав, просив суд в задоволенні первісного позову відмовити та звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення посилаючись на те, що між ПАТ КБ «Приватбанк»та ОСОБА_1 06 лютого 2008 року був укладений кредитний договір. Свої зобов'язання за кредитним договором позивач за зустрічним позовом виконав в повному обсязі, а відповідач-1 за зустрічним позовом свої зобов'язання не виконує належним чином, в зв'язку з чим йому було направлено вимогу про виконання порушеного зобов'язання та попереджено про звернення стягнення на предмет іпотеки. Вищевказана вимога залишена відповідачем-1 поза увагою. Станом на 09.04.2012 року виникла заборгованість по кредитному договору в сумі 431 461,85 доларів США, що є еквівалентним 3 447 380 грн. 18 коп. В забезпечення виконання зобов'язань між ПАТ КБ «Приватбанк»та ОСОБА_1 06 лютого 2008 року був укладений договір іпотеки квартири АДРЕСА_1. В договорі іпотеки сторони погодили, що у разі невиконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, початкова ціна предмету іпотеки встановлюється в розмірі 2 215 206 грн. Звернення стягнення на предмет іпотеки є підставою для виселення всіх мешканців. Тому просив суд в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № К3ВLGA15006723 від 06.02.2008 року звернути стягнення на предмет іпотеки: квартиру АДРЕСА_1; встановити спосіб реалізації предмета іпотеки -шляхом продажу квартири АДРЕСА_1 ПАТ КБ «Приватбанк»з укладенням договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також наданням Приватбанку всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу; початковою ціною реалізації предмета іпотеки визначити 2 215 206 грн.; виселити осіб, які проживають в квартирі АДРЕСА_1, а саме ОСОБА_1 та ОСОБА_2; зняти ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з реєстраційного обліку у ВГІРФО з квартири АДРЕСА_1; судові витрати покласти на відповідачів.
Відповідач-2 за зустрічним позовом в судове засідання не з'явилась, про день, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином.
Під час розгляду справи за клопотанням представника позивача за первісним позовом було залучено в якості третьої особи за зустрічним позовом Орган опіки та піклування Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації.
Представник третьої особи за зустрічним позовом в судовому засіданні висловив думку щодо вирішення спору з врахуванням інтересів малолітніх дітей.
Суд, вислухавши пояснення позивача за первісним позовом, його представника, представника відповідача за первісним позовом, представника третьої особи за зустрічним позовом, дослідивши матеріали справи, приходить до наступного висновку.
Як вбачається з пояснень та матеріалів справи, 06 лютого 2008 року між Приватбанк та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № К3ВLGA15006723 (а.с.7-12). 04 листопада 2008 року між Приватбанк та ОСОБА_1 був укладений додатковий договір № 1 до кредитного договору (а.с.54). За умовами кредитного договору Приватбанк надав ОСОБА_1 споживчий кредит під заставу квартири АДРЕСА_1 300 000 доларів США, а також 32 547 доларів США на сплату страхових платежів (п.8.1. кредитного договору). Погашення заборгованості за кредитним договором здійснюється відповідно до умов кредитного договору та згідно графіку погашення кредиту, який є додатком № 2 до кредитного договору (а.с.13-15). В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між Приватбанк та ОСОБА_1 06 лютого 2008 року був укладений договір іпотеки квартири, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 (а.с.16-20).
Банк як кредитор виконав свої зобов'язання щодо надання кредиту, а відповідно, Позичальник зобов'язаний належно виконувати всі свої зобов'язання за кредитним договором, зокрема, повертати суму кредиту, а також сплачувати проценти за користування кредитними коштами в тій валюті, в якій йому було надано кредит.
Відповідач за первісним позовом свої зобов'язання за кредитним договором виконав, надавши позивачу кредит, що не оспорюється сторонами.
Належне виконання сторонами прийнятого на себе зобов'язання, передбачено як умовами кредитного договору, так і нормами чинного законодавства України, зокрема, Цивільним кодексом України. Відповідно до ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Тобто, отримуючи кредит позичальник зобов'язується повернути суму кредиту, а також сплатити проценти в розмірі та на умовах, передбаченими кредитним договором.
Відповідно до ст. 3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, свобода договору, яка полягає у визнанні за суб'єктом цивільного права можливості укладати договори (або утримуватись від укладення договорів) і визначати їх зміст на свій розсуд відповідно до досягнутої з контрагентом домовленості. Відповідно до ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно - правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.
Кредитний договір є консенсуальним, оплатним та двостороннім. Кредитний договір вважається укладеним з моменту досягнення згоди по всім істотним умовам договору. Отже, кредитний договір, укладений між позивачем та відповідачем, є укладеним, про що свідчать підписи кожної із сторін в договору і є обов'язковим до виконання сторонами відповідно до ст. 526 ЦК України, згідно вимог якої зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ст. 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Стаття 629 ЦК України встановлює, що договір є обов'язковим до виконання сторонами.
Щодо посилань позивача на те, що кредитний договір та договір іпотеки містить дискримінаційні умови, а саме зміна відсоткової ставки в односторонньому порядку, відсутність в кредитному договорі порядку зміни і припинення дії договору, обмеження права позичальника вільно обирати страхову компанію, то слід зазначити наступне.
На момент укладення кредитного договору, а саме 06 лютого 2008 року, Цивільний кодекс України не містив статті 1056-1, дана стаття була введена в дію на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку», який набрав чинності 09.01.2009 року.
Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів»передбачає визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача.
Відповідно до положень вказаної статті Закону, продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.
У частині третій вищевказаної статті, визначений приблизний (невичерпний) перелік несправедливих умов договору, зокрема, встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору.
В даному конкретному випадку відсутні підстави вважати, що кредитний договір, укладений між сторонами є несправедливим до позивача, оскільки при підписанні як кредитного договору, так і договору іпотеки, позивач за первісним позовом мав реальну можливість ознайомитись з умовами договору. Враховуючи цю обставину немає підстав вважати, що положення кредитного договору створюють істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Відсутні підстави визнати несправедливими в цілому умови кредитного договору. Також відсутні підстави вважати, що такий обов'язок є жорстким у відношенні до споживача.
Згідно положень статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.
Частиною другою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів»та абзацом шістнадцятим частини першої статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»врегульовуються питання щодо відомостей, які кредитодавець має повідомити споживачеві до укладення договору споживчого кредиту, а статтею 56 Закону України «Про банки і банківську діяльність»-щодо відомостей, які банк має надавати споживачеві як власному клієнту на його вимогу.
Статтею 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Так позивачем за первісним позовом не додано жодного доказу на підтвердження того, що він звертався до банку щодо надання йому в письмовій формі інформації про умови надання кредиту та інформації про умови кредитування.
Пункт 1 та п. 6 ч. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів»передбачають, якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно: основних характеристик продукції, таких як: її наявність, переваги, небезпека, склад, методи використання, гарантійне обслуговування, метод і дата виготовлення або надання, поставка, кількість, специфікація, географічне або інше походження, очікувані результати споживання чи результати та основні характеристики тестів або перевірок товару; права споживача або небезпеки, що йому загрожує.
Крім того, ч. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів»містить положення про те, що підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.
Пунктом 20 постанови Пленуму Верховного суду України №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачено, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Отже, саме на позивача покладений обов'язок доведення факту укладення кредитного договору під впливом обману з боку відповідача.
При вирішенні спорів про визнання оспорюваних правочинів недійсними має бути встановлено наявність саме на момент вчинення правочину (укладення договору) тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочинів недійсними.
Позивачем не надано суду жодного доказу на підтвердження того, що на дату підписання кредитного договору існували обставини, щодо яких відповідач навмисно ввів позивача в оману, які мали істотне значення і обізнаність щодо яких позивача могла вплинути на вчинення ним спірного правочину.
Що стосується захисту прав споживача, а саме ОСОБА_1, то в судовому засіданні не встановлено порушення його прав з боку ПАТ КБ «Приватбанк».
Щодо посилання позивача за первісним позовом на ту обставину, що при укладенні іпотечного договору обов'язковим було отримання дозволу органів опіки та піклування, слід зазначити наступне.
Пунктом 44 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин»роз'яснено, що згідно зі статтею 32 ЦК, статтею 177 СК та статтею 17 Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402-III «Про охорону дитинства»батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання. У зв'язку із наведеним суди повинні виходити із того, чи мала дитина право власності на предмет іпотеки чи право користування предметом іпотеки на момент укладення договору іпотеки. Будь-які дії, вчинені без згоди іпотекодержателя після укладення договору іпотеки (наприклад, реєстрація неповнолітньої дитини в житловому будинку, народження дитини після укладення договору іпотеки) не є підставою для визнання такого договору недійсним із підстави невиконання вимог закону про отримання згоди органу опіки та піклування.
З довідки Форма № 3 від 05 лютого 2008 року вбачається, що в квартирі АДРЕСА_1 зареєстрований і проживає лише ОСОБА_1 (а.с.99).
В судовому засіданні достовірно встановлено, що на момент укладення іпотечного договору -06 лютого 2008 року, малолітні діти позивача за первісним позовом не були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1. Місце проживання малолітніх дітей визначається за місцем проживання їх матері, а ОСОБА_2 теж не була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1. Отже, малолітні діти позивача за первісним позовом на момент укладення іпотечного договору -06 лютого 2008 року не мали жодних прав на предмет іпотеки (права власності, права користування предметом іпотеки).
За таких обставин, вимоги позивача за первісним позовом про визнання недійсним кредитного договору та іпотечного договору задоволенню не підлягають як недоведені і безпідставні.
Частиною 2 ст. 1050 ЦК України встановлено, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилась, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу.
З розрахунку заборгованості вбачається, що станом на 09.04.2012 року у відповідача-1 за зустрічним позовом виникла заборгованість за кредитним договором в сумі 431 461 доларів США 85 центів з них: заборгованість за кредитом -280 395 доларів США 35 центів, заборгованість за відсотками -76 986 доларів США 45 центів, заборгованість з комісії -2 090 доларів США 87 центів, заборгованість з пені -71 989 доларів США 18 центів (а.с.62-64).
24 червня 2011 року з врахуванням умов кредитного договору, позивачем за зустрічним позовом була направлена на адресу відповідача-1 за зустрічним позовом вимога про дострокове погашення кредиту (а.с.65) та вимога про виселення з предмету іпотеки (а.с.74), вимоги відповідачем-1 за зустрічним позовом отримані особисто, про що свідчить копія поштового повідомлення про вручення (а.с.66, 75). 25 червня 2011 року на адресу відповідача-2 за зустрічним позовом була направлена вимога про виселення з предмету іпотеки та отримана нею 29.06.2011 року (а.с.72, 72). Тому, суд вважає, що позивачем вжито всіх передбачених законом та договором заходів щодо належного повідомлення відповідача про порушення умов договору та їх усунення.
Статтею 572 ЦК України передбачено, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Відповідно до ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку», у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Разом з тим, ч. 2 ст. 35 Закону України «Про іпотеку»передбачено, що положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку.
Пунктом 38 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин»роз'яснено, що у випадку якщо іпотекодержатель не реалізував способів позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема, шляхом укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачав би передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання основного зобов'язання (стаття 37 Закону України «Про іпотеку»), він має право звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до статті 39 цього Закону, а не з позовом про визнання права власності на нерухоме майно.
Отже, відповідач-1 за зустрічним позовом, будучи належним чином повідомлений про порушення ним умов кредитного договору, заборгованості по кредиту, нарахованим процентам та пені у встановлений законом строк не сплатив.
Таким чином, позивач за зустрічним позовом набув право розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до вимог Закону України «Про іпотеку».
Відповідно до ст. 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.
Крім того, право позивача за зустрічним позовом на звернення стягнення на предмет іпотеки для задоволення своїх вимог передбачено п. 2.3.7 кредитного договору та п. 22 договору іпотеки.
Згідно ст. 590 ЦК України, звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку», у разі невиконання або належного виконання боржником основного зобов'язання iпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог iпотекодержателя.
Статтею 38 Закону України «Про іпотеку»передбачено право iпотекодержателя на продаж предмета іпотека будь-якій особі -покупцеві на підставі рішення суду.
Відповідно п. 6 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про іпотеку», у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
Пунктом 42 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин»роз'яснено, що резолютивна частини рішення суду в разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки має відповідати вимогам як статті 39 Закону України «Про іпотеку», так і положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК. Зокрема, у ньому в обов'язковому порядку має зазначатись: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; спосіб реалізації предмета іпотеки - шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації (при цьому суд може зазначити, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій).
Укладаючи договір іпотеки квартири від 06 лютого 2008 року сторони в п. 11 визначили, що вартість предмета іпотеки зазначена у п. 33.4 цього договору. Пунктом 33.4 договору іпотеки передбачено, вартість предмета іпотеки складає 2 215 206 грн.
В судовому засіданні стороною відповідача за зустрічним позовом не оспорювалась вартість предмета іпотеки, яка визначена в договорі іпотеки квартири, тому визначаючи початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, суд вважає за необхідне визначити суму, яка була погоджена сторонами при укладенні договору та зазначена в договорі -2 215 206 грн.
Відповідно до ч. 2 ст. 39 Закону України «Про іпотеку», одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.
Згідно з частиною другою статті 40 Закону України «Про іпотеку», після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Пунктом 43 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин»роз'яснено, що при розгляді позову іпотекодержателя про виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення в разі задоволення вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки суд має враховувати таке. Згідно з частиною четвертою статті 9, статті 109 Житлового кодексу України, статей 39 - 40 Закону України «Про іпотеку»виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, проводиться в порядку, встановленому законом. При цьому суд за заявою іпотекодержателя одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки за наявності підстав, передбачених законом, ухвалює рішення про виселення мешканців цього житлового будинку чи житлового приміщення. При цьому примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо мешканці добровільно не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в інший погоджений сторонами строк.
Отже, суд позбавлений можливості виселити відповідачів з квартири АДРЕСА_1, оскільки вони мають право в добровільному порядку виселитись протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги про звільнення квартири АДРЕСА_1, на яку звернуто стягнення як на предмет іпотеки, тому в цій частині зустрічний позов не підлягає задоволенню.
Крім цього, не підлягає задоволенню і вимога про зобов'язання ВГІРФО зняти відповідачів за зустрічним позовом з реєстраційного обліку в квартирі АДРЕСА_1, в зв'язку з тим, що судом відмовлено у виселенні відповідачів за зустрічним позовом.
Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові
витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
Тому, підлягає стягненню з відповідача-1 за зустрічним позовом на користь позивача за зустрічним позовом сплачений в дохід держави судовий збір в сумі 3219 грн.
Отже, суд вважає, що позивачем не доведено вимоги за первісним позовом, в зв'язку з чим первісний позов не підлягає задоволенню в повному обсязі. Щодо зустрічного позову, то він підлягає частковому задоволенню.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 3, 525, 526, 572, 589, 590, 629, 1048, 1050, 1054, 1056-1 ЦК України, ст. ст. 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. 56 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ст.ст. 33, 35, 38, 39, 40 Закону України «Про іпотеку», постановою Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», постановою Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», ст. ст. 10, 11, 57, 58, 60, 88, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд, -
В позові ОСОБА_1 до ПАТ Комерційний банк «Приватбанк»про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсним відмовити.
Зустрічний позов ПАТ Комерційний банк «Приватбанк»до ОСОБА_1, ОСОБА_2, 3-я особа Орган опіки та піклування Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення задовольнити частково.
В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1) за кредитним договором № К3ВLGA15006723 від 06.02.2008 року, зі змінами, внесеними додатковим договором № 1 від 04.11.2008 року, у розмірі 431 461 долар США 85 центів, що в еквіваленті до національної валюти станом на 06.04.2012 року становить 3 447 380 грн. 18 коп., звернути стягнення на предмет іпотеки -квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 114,80 кв.м, що належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 11.11.2004 року.
Встановити спосіб реалізації предмета іпотеки -шляхом продажу квартири АДРЕСА_1 ПАТ Комерційний банк «Приватбанк»з укладенням договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також наданням ПАТ Комерційний банк «Приватбанк»всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу, з поточною ціною реалізації предмета іпотеки 2 215 206 грн.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ПАТ Комерційний банк «Приватбанк»3219 грн. судового збору.
В решті позову відмовити.
До суду може бути подана апеляційна скарга на рішення суду протягом десяти днів з дня його проголошення.
Суддя Н. О. Яровенко