Справа № 2604/16569/12
іменем України
"11" жовтня 2012 р. Дніпровський районний суд м. Києва в складі :
Головуючого судді БАРТАЩУК Л.П.
при секретарях: Ізвольська С.С., Колісник О.В., Моцьор О.В.
з участю позивача ОСОБА_1,
представника позивача ОСОБА_2
відповідача ОСОБА_3
представника відповідача ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа -Головне управління юстиції у м. Києві про визнання права власності на ? частину майна та про визнання недійсним заповіту в частині, -
Позивач -ОСОБА_1 звернулася з позовом про визнання права власності на ? частину майна та про визнання частково недійсним заповіту, посилаючись на наступні обставини.
З січня 1996 р. по серпень 2002 р. позивач перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5.
04 червня 1996 р. сім'єю було придбано квартиру№ АДРЕСА_1, що підтверджується договором купівлі-продажу.
За вказаним договором право власності на вказану квартиру було оформлене на ОСОБА_5.
Згідно КпШС України, Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.
ІНФОРМАЦІЯ_1 р. року ОСОБА_5 помер і після його смерті відкрилася спадщина на квартиру АДРЕСА_1..
Звернувшись у встановлений законодавством строк до 10-ої Київської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини, позивач отримала відповідь -лист за вих. № 1455/02-14 від 09 березня 2011 року про неможливість задоволення її заяви у зв'язку із тим, що на момент відкриття спадщини шлюб позивачки з ОСОБА_5 було розірвано, а також кв.АДРЕСА_1 за заповітом ОСОБА_5 розпорядившся квартирою, заповівши її племіннику -відповідачу у справі ОСОБА_3.
Оскільки вказана квартира була придбана за спільні кошти подружжя, а про заповіт колишнього чоловіка, який порушує право власності позивача на ? частину квартири, вона нічого не знала до моменту звернення до нотаріуса, посилаючись на ч. 2 ст. 1226 Цивільного кодексу України (ЦК України), відповідно до якої особа, якій майно належить на праві спільної сумісної власності, має право заповідати лише свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі, ОСОБА_1 просить визнати заповіт колишнього чоловіка щодо ? частини квартири АДРЕСА_1 недійсним, також, визнати її право власності на ? частину вказаної квартири.
Підтримавши в судовому засіданні позовні вимоги, позивач та її представник пояснили, що у 1970 p., після розлучення з першим чоловіком, ОСОБА_1 разом з двома неповнолітніми дітьми переселилась у кімнату в комунальній квартирі АДРЕСА_2. Ця квартира складалась з двох кімнат, в одній мешкала позивач з дітьми, в другій- сусіди.
У тому ж 1970 р. позивач зареєструвала шлюб з ОСОБА_5, який переїхав жити до неї у кімнату в комунальній квартирі і був у ній зареєстрований.
Усією сім'єю вони стали у чергу на отримання квартири і у 1979-1980 p.p. отримали 2-кімнатну квартиру, в яку переїхав син позивачки від першого шлюбу -ОСОБА_7 зі своєю дружиною і донькою.
При цьому, позивач ОСОБА_1, її чоловік - ОСОБА_5 та донька позивачки від першого шлюбу залишились проживати у квартирі по бул. Перова, яка на той час встратила статус комунальної і 2 кімнати були передані у користування сім'ї.
У 1980-1981 pp. Донька позивачки від першого шлюбу виписалась з квартири по бул. Перова і пішла жити в кімнату рідного батька, оскільки той помер.
Позивач та її чоловік ОСОБА_5 залишились проживати у АДРЕСА_2 удвох. У 1990-х роках вони приватизували вказану квартиру.
У 1995 позивач з чоловіком ОСОБА_5 розлучились через його зловживання алкоголем.
Декілька місяців після цього позивач проживала у сина, проте, ОСОБА_5 хотів примирення і просив мене знову почати жити разом.
Протягом певного періоду часу він перестав пити, змінив своє ставлення, внаслідок чого у 1996 р. позивач зареєструвала з ним шлюб вдруге.
У тому ж 1996 році, наючи намір жити однією сім'єю, вони продали приватизовану ними квартиру по бульвару Перова за 15 тис. доларів США і замість неї купили однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 за 11 тис. доларів.
Різницю, яка становила близько 4 тис. доларів США, вони за спільною згодою подарували доньці позивачки від першого шлюбу для купівлі квартири.
Оскільки подружжя мало намір спільно проживати, право власності на квартиру по Вершигори було офоормлене на ОСОБА_5, позивач, як дружина, зареєструвалась у вказаній квартирі і проживала в ній з ОСОБА_5 до 2003 pоку.
Поділу майна між подружждям не відбувалось, оскільки ОСОБА_1 разом з чоловіком ОСОБА_3 планували жити разом, вести спільне господарство, саме для цього офіційно зареєструвавши шлюб.
У 2003 р. позивач повторно розлучилась з ОСОБА_5, оскільки жити поруч з ним було складно через зловживання спиртними напоями і переїхала жити до своєї матері у село Літки, добровільно відмовившись на певний час від користування квартирою по вул. Вершигори.
Позивач пояснила, що вона усвідомлювала, що квартира придбана за спільні кошти у шлюбі, за рахунок продажу приватизованої нею та її чоловіком квартири, і половина у квартирі належить їй.
Коли у 2005 чи 2006 р. позивач прийшла до ЖРЕО, їй повідомили, що вона вже там не зареєстрована.
Не будучи обізнаною з юридичною процедурою зняття з реєстрації, вона не уявляла, що для цього повинно бути рішення суду.
Оскільки реєстрація (прописка) у квартирі АДРЕСА_1 не була для неї принциповим питанням, квартирою вона на той час не користувалась, фактично проживала у своєї матері та зареєструвалася за іншою адресою.
З урахуванням викладених пояснень, позивач та її представник вважає доводи відповідача та його представника про наявність доказів про поділ майна між подружжям безпідставними, оскільки іншого спільного майна, ніж квартира, у подружжя не було.
З приводу заяви відповідача про застосування строку позовної давності позивач пояснила, що початком перебігу строку позовної давності відповідач вважає час, коли вона дізналася про зняття її з реєстрації за адресою спірної квартири, оскільки саме у цей час мало місце порушення права на користування квартирою.
Проте, представник позивача та позивач зазначила, що сама по собі реєстрація не впливає на обсяг прав власності на житло, а від користування квартирою позивач добровільно на певний час відмовилась через обставини життя.
Оскільки користування є тільки однією з складових правомочностей права власності, і є правом, а не обов'язком власника, позивач, як власник, на свій розсуд могла визначати, коли реалізовувати своє право, а коли ні.
Одна з трьох правомочностей права власності - право розпорядження, яке може бути порушено відповідачем у разі отримання ним свідоцтва про право власності на спірну квартиру в цілому.
Відповідно, позивач та її представник наполягали на тому, що обчислювати строк позовної давності до вимоги про визнання права власності на майно, набуте у шлюбі, слід з моменту, коли позивач дізналась про існування заповіту ОСОБА_5 на всю квартиру, яка є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідач ОСОБА_3 та його представник у судовому засіданні позов не визнали з підстав пропущення позивачем строку позовної давності, про що надали заяву про застосування строку позовної давності, та з підстав наявності доказів на підтвердження того, що між подружжям при розірванні шлюбу відбувся добровільний поділ спільного майна, просили відмовити у задоволенні позову.
Заперечення відповідача мотивовані тим, що шлюб між ОСОБА_5 та позивачем було розірвано 29.11.2000 року за рішенням Дніпровського районного суду м. Києва.
Одразу після розірвання шлюбу між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 за взаємною згодою було розділено спільне майно, після чого позивач забрала своє майно і почала проживати окремо.
За рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 14.05.2003 року ОСОБА_1 було визнано такою, що втратила право користування житловим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1.
Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належить право володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Оскільки ОСОБА_1 у судовому порядку втратила право користування квартирою, то фактично було порушено її право власності на квартиру, яку вона вважає спільною власністю подружжя.
Саме з цього часу ОСОБА_1 і мала б протягом трьох років звернутись до суду з позовом про захист порушеного права, проте, не зробила цього.
Оскільки позивач близько 12 років не цікавилася квартирою, спільної квартири, хоча могла, відповідно, позивач пропустила строк позовної давності на звернення до суду про поділ майна подружжя і не надала до суду жодних доказів на підтвердження поважності причин такого тривалого пропущення строку позовної давності.
Представник відповідача зазначив, що відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, при цьому сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Третя особа -Головне управління юстиції у м. Києві направило до суду заяву про розгляд справи у відсутність свого представника.
Вислухавши пояснення сторін, допитавши свідків, дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності, судом встановлено наступне.
Згідно Витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про шлюб щодо підтвердження дошлюбного прізвища від 18.09.2012р. 18 серпня 1970 року Відділом РАЦС Дніпровського РУЮ у м. Києві було зареєстровано шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_1, актовий запис № 641. Після реєстрації шлюбу прізвище дружини, згідно вказаного витягу, було змінене на ОСОБА_1.
З вказаного витягу вбачається, що шлюб між зазначеними особами було розірвано 18 квітня 1995 року, актовий запис № 1151.
Згідно Витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про шлюб щодо підтвердження дошлюбного прізвища від 20.09.2012р., 11 січня 1996 року Відділом РАЦС Дніпровського РУЮ у м. Києві було зареєстровано другий шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_1, актовий запис № 21.
З вказаного витягу вбачається, що другий шлюб між зазначеними особами було розірвано 09 серпня 2002 року, актовий запис № 933.
Таким чином, судом встановлено, що у період часу з 11 січня 1996 р. по 09 серпня 2002 р. позивач ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5.
Згідно положень Постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21 грудня 2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.
Як убачається з договору купівлі-продажу нерухомості від 04 червня 1996 р., ОСОБА_5 під час перебування зареєстрованого шлюбу з ОСОБА_1 була придбана однокімнатна квартира АДРЕСА_1.
Джерелами придбання квартири, згідно показань свідків, були грошові кошти, отримані подружжям від приватизованої ними 2-кімнатної квартири АДРЕСА_2.
Будь-яких доказів на спростування цього відповідачем суду не надано, як і не надано доказів придбання ОСОБА_5 та ОСОБА_1 іншого майна під час перебування у шлюбі в період часу з січня 1996 р. по серпень 2002 р., ніж квартира АДРЕСА_1.
Оскільки майно було придбане у період чинності Кодексу про шлюб та сім'ю України, його правовий режим повинен визначатись саме відповідно до цього Кодексу.
Відповідно до статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, оглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Частиною 2 статті 29 КпШС України визначено, що поділ спільного майна подружжя може бути проведений, як під час перебування в шлюбі, так і після розірвання шлюбу.
Згідно із ч. 1 ст. 29 КпШС України, якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми.
Також аналогічне правове положення закріплене в ст. ст. 60, 70 СК України, ст. 368 ЦК України.
Отже, вказаними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя.
У такому разі позивач звільняється від доведення цієї обставини, яка має значення для правильного вирішення справи, а відповідач, якщо заперечує проти цього, відповідно до ст.ст. 10, 60 ЦПК України має довести протилежне.
Частиною 2 ст. 59 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Не можуть бути доказами твердження відповідача про те, що внаслідок усної домовленості позивачки та її чоловіка ОСОБА_5 про поділ майна після розірвання другого шлюбу, ОСОБА_5 залишилася однокімнатна квартира АДРЕСА_1, а позивачці залишилася 2-кімнатна квартира, у якій проживає її син від першого шлюбу -ОСОБА_7, оскільки допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_7 у судовому засіданні показав, що вселився у 2-кімнатну квартиру АДРЕСА_6 на підставі обмінного ордеру, квартира не приватизована до цього часу, відповідно, частки позивача у вказаній квартирі ніколи не було ні на час вселення свідка у квартиру, ні на час розірвання шлюбу з ОСОБА_5, ні на даний час.
Обставини, повідомлені свідком, підтверджуються письмовим доказом, наявним в матеріалах справи, зокрема, копією ордера №311 від 18.01.1982 року і не спростовані відповідачем.
Враховуючи відсутність доказів поділу спільного майна подружжя після розірвання шлюбу у будь-який спосіб між ОСОБА_5 та ОСОБА_1, докази на підтвердження придбання подружжям у спільну сумісну власність квартири АДРЕСА_1 у період зареєстрованого шлюбу, враховуючи положення ст. 28 Кодексу про шлюб та сім'ю України, згідно якої в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними, суд дійшов до висновку про наявність правових підстав щодо задоволення вимог ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на ? частину квартири АДРЕСА_1 -як на частку у спільному майні подружжя.
Згідно свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1, ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року, актовий запис № 16305.
З матеріалів спадкової справи №1087/10 щодо майна померлого 02.09.2010 р. ОСОБА_5 убачається, що 21.11.2003 року ОСОБА_5 склав заповіт, яким заповів квартиру АДРЕСА_1 відповідачу ОСОБА_3
Відповідно до ст. 534 ЦК УРСР, яка була чиннною на час складання заповіту, кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.
Відповідно до ч. 2 ст. 67 СК України дружина, чоловік мають право скласти заповіт на свою частку у праві спільної сумісної власності подружжя до її визначення та виділу в натурі.
Згідно ч. 1 ст. 1226 ЦК України, частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.
Відповідно до ч. 3 ст. 1227 ЦК України недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини.
Оскільки заповіт, складений ОСОБА_5 щодо всієї квартири, порушує право позивача на належну їй ? частину квартири, заповіт підлягає визнанню недійсним в частині розпорядження ОСОБА_5 ? частиною квартири АДРЕСА_1.
Не підлягає задоволенню заява відповідача про застосування строку позовної давності з наступних підстав.
Оскільки позов подано на захист порушеного права власності у спільному майні подружжя, то при вирішенні питань, пов'язаних із застосуванням таких строків слід виходити як з положень ЦК Української PCP 1963 року, ЦК України 2003 року, так і з положень КЗпШС УРСР 1969 року, Сімейного кодексу України 2003 року.
Відповідно до ст. 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
Аналогічним чином питання початку перебігу строку позовної давності визначені і ст. 261 ЦК України, згідно якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила.
Виходячи з викладеного, також положень ст. ст. 10, 60, 179, 215 ЦПК України при відмові у позові в зв'язку із пропуском строку позовної давності в рішенні суду має бути зазначено початок перебігу такого строку і наведені докази на підтвердження цієї обставини.
Та обставина, що придбана у зареєстрованому шлюбі квартира, яка є об»єктом права спільної сумісної власності подружжя, була зареєстрована за одним із подружжя, а другий з подружжя був зареєстрований (прописаний) та згодом знятий з реєстрації місця проживання у цій квартирі не може свідчити про порушення (проведенням таких реєстрацій) права власності на частку у спільному майні іншого подружжя, а, відповідно, з дня реєстрації зміни позивачем ОСОБА_1 реєстрації свого місця проживання, не може починатись перебіг строку позовної давності.
Не заслуговують на увагу доводи відповідача про те, що позбавлення позивача права користування квартирою порушувало її право власності, а право власності без трьох правомочностей (користування, володіння та розпорядження) не може існувати, оскільки користування є однією з складових правомочностей права власності, і є правом, а не обов'язком власника.
Також, оскільки позивач не ставив питання про поділ спільного сумісного майна, то посилання відповідача на ст. 29 КпШС України, якою встановлено трирічний строк позовної давності для таких вимог, безпідставне.
Крім цього, навіть при поділі майна строк позовної давності обчислюється, оскільки інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права (ст. 11 цього Кодексу, ст.72 Сімейного кодексу України).
Тому, саме по собі не подання позову про поділ майна, в т. ч. до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, при відсутності доказів, які б свідчили про заперечення права одного з подружжя на набуте в період шлюбу майно, яке зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права такого подружжя і вказувати на початок перебігу строку позовної давності.
Відповідно до ст. 88 ЦПК України судові витрати підлягають стягненню з відповідача на користь позивача (вимоги майнового характеру - 214, 60 грн. та немайнового характеру 107, 30 грн.).
Керуючись ст. ст. 22, 24, 25, 28, 29 Кодексу про шлюб та сім'ю України, ст.ст. 60, 70, 72 Сімейного кодексу України, ст.ст. 16, 368, 1226 ЦК України, ст.ст. 10, 11, 57-61, 79, 88, 208-209, 212-215, 218, 222, 223, 294 ЦПК України, суд , -
Позов задовольнити.
Визнати право власності ОСОБА_1 на ? частину квартири АДРЕСА_1.
Визнати частково недійсним заповіт ОСОБА_5 від 21.11.2003 року, посвідчений державним нотаріусом Десятої Київської державної нотаріальної контори Васильченко Л.О., зареєстрований в реєстрі за №1у-1247 21.11.2003 року, складений на користь ОСОБА_3 - щодо ? частини квартири АДРЕСА_1.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 321 грн. 90 коп. судових витрат.
Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Дніпровський районний суд м. Києва шляхом подання апеляційної скарги протягом 10 днів з дня його проголошення, а учасниками судового розгляду, які не були присутні при оголошенні рішення у судовому засіданні, протягом 10 днів з дня отримання копії рішення.