"29" жовтня 2012 р.Справа № 5017/2518/2012
За позовом: Приватного малого підприємства „Бумеранг-93"
до відповідача: Малого підприємства „Гіацинт" у вигляді Товариства з обмеженою відповідальністю
про визнання договору купівлі-продажу павільйону-магазину дійсним
Суддя Щавинська Ю.М.
Представники сторін:
Від позивача: Аршакян С.А. керівник (статут);
Від відповідача: Гнатенко І.В. -довіреність № 12 від 01.08.2012р.
СУТЬ СПОРУ: Приватне мале підприємство „Бумеранг-93" звернулося до господарського суду Одеської області з позовною заявою до Малого підприємства „Гіацинт" у вигляді Товариства з обмеженою відповідальністю, в якій на підставі ст.ст.220, 638, 657 ЦК України просить визнати дійсним Договір купівлі-продажу від 02.04.2003р. павільйону-магазину, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Малиновського, 105, укладений між Приватним малим підприємством «Бумеранг-93»та Малим підприємством «Гіацинт»у вигляді Товариства з обмеженою відповідальністю, посилаючись на ухилення останнього від здійснення нотаріального посвідчення.
Ухвалою господарського суду Одеської області від 29.08.2012року було порушено провадження у справі №5017/2815/2012 із призначенням її до розгляду
Представник позивача у судовому засіданні 29.10.2012р. підтримав позовні вимоги та просив суд задовольнити їх в повному обсязі, вказавши, що дійсною підставою звернення з відповідним позовом є необхідність подання нотаріально посвідченого Договору купівлі-продажу від 02.04.2003р. до управління земельних ресурсів Одеської міської ради для оформлення документів на землю.
Представник відповідача у судовому засіданні 29.10.2012р. письмового відзиву на позов не надав, однак пояснив, що павільйон-магазин, який є предметом Договору купівлі-продажу від 02.04.2003р., було продано, тобто Договір було виконано в повному обсязі, у зв'язку із чим будь-які претензії у МП «Гіацинт»на майно позивача відсутні. Таким чином, представник відповідача залишив вирішення спору на розсуд суду.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, проаналізувавши наявні у справі докази у сукупності та надавши їм відповідну правову оцінку, суд зазначає наступне:
Відповідно до ст.1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України "Про судоустрій України" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.
За змістом положень вказаних норм, правом на пред'явлення позову до господарського суду наділені, зокрема, юридичні особи, а суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.
Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорювання і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Як вбачається із матеріалів справи, 02.04.2003р. між Приватним малим підприємством «Бумеранг-93»та Малим підприємством «Гіацинт»у вигляді Товариства з обмеженою відповідальністю було укладено Договір купівлі-продажу павільйону-магазину, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Малиновського, 105 (а.с.6).
Згідно з наявним у справі реєстраційним посвідченням право власності на домоволодіння №105 по вул. Малиновського 23.04.2003р. було зареєстровано ОМБТІ та РОН на праві власності за позивачем на підставі договору купівлі-продажу від 02.04.2003р. (а.с.7).
Таким чином, судом встановлено, що Договір було виконано сторонами належним чином, що також зазначено в позовній заяві та не заперечується відповідачем.
Відповідно до п. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За формою та способом волевиявлення, відповідно до п. 1,2 ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму право чину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим , якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Відповідно до ч. 4 ст. 203 Цивільного кодексу України правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Відповідно до п. 1 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, яким обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
У відповідності до ст. 209 Цивільного кодексу України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.
Статтею ст.220 ЦК України передбачено, що у разі недодержання сторонами вимоги про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
Приписами п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" встановлено, що з підстав недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину нікчемними є тільки правочини, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню.
Цивільний кодекс УРСР 1963р., що був чинним на момент укладення та виконання договору, на відміну від чинного ЦК України (ст.657) не передбачав обов'язкового нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу нерухомого майна, укладеного між юридичними особами. У тексті вказаного договору подібні вимоги також відсутні.
Таким чином, суд доходить висновку, що оскільки договір купівлі-продажу від 2.04.2003р. не потребував нотаріального посвідчення згідно до вимог законодавства України, що діяло на момент його укладення, натомість право власності згідно вказаного договору пройшло реєстрацію в Комунальному підприємстві «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості»23.04.2003р., зазначений договір є правомірним згідно вимог ст. 204 ЦК України.
Приймаючи до уваги викладене, суд зазначає про відсутність підстав для визнання вказаного договору дійсним згідно до ст. 220 ЦК України, у зв'язку з чим у задоволенні позову слід відмовити.
Враховуючи відмову судом у позові, витрати по сплаті судового збору покладаються в порядку ст.ст. 44, 49 ГПК України на позивача.
Керуючись ст.ст. 44, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд-
1. У задоволенні позову відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку ст. 85 ГПК України.
Повне рішення складено 05.11.2012р.
Суддя Щавинська Ю.М.