Харківський окружний адміністративний суд 61004 м. Харків вул. Мар'їнська, 18-Б-3
Харків
23 жовтня 2012 р. № 2а- 8946/12/2070
Харківський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого: Короткової О.В.,
суддів: Зінченка А.В.,
Спірідонова М.О.,
розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом громадянки Киргизстану ОСОБА_3
до Державної міграційної служби України,
за участю третьої особи - Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області,
про скасування рішення,
Громадянка Киргизстану ОСОБА_3 (далі -позивач), звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі -відповідач), в якому просить суд скасувати рішення Державної міграційної служби України від 17.05.2012 р. №23-12 та зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути скаргу на наказ від 05.07.2011 р. № 162-0 Управління міграційної служби в Харківській області.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує на те, що відмова відповідача в оформленні документів, викладена в наказі від 05.07.2012р. №162-0 та підтверджена в оскаржуваному у даній справі рішенні, є незаконною, оскільки, висновки відповідача не відповідають нормам чинного законодавства та дійсним обставинам справи. Крім того, позивач вказує на поверхневість та необ'єктивність розгляду заяви. На думку позивача, спірне рішення є неправомірним, оскільки відповідачем не надано правильної оцінки побоювань позивача стати жертвою переслідувань.
Представник позивача у судове засідання не прибув, проте подав клопотання про розгляд справи у письмовому провадженні.
Представник відповідача у судове засідання також не з'явився, проте подав клопотання про розгляд справи у письмовому провадженні.
Згідно приписів частини 1 статті 41 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності осіб, які беруть участь у справі (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Частиною 6 статті 128 КАС України передбачено, що якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Враховуючи наведені процесуальні приписи, а також зважаючи на те, що матеріали справи містять докази, які у своїй сукупності повно та всебічно висвітлюють обставини спірних правовідносин, спір підлягає вирішенню на підставі наявних у справі документів у порядку письмового провадження.
Судом встановлено, що громадянка Киргизстану ОСОБА_3 звернулась з заявою про надання їй статусу біженця в Україні 14.06.2011 р. до Управління міграційної служби в Харківській області.
У копіях особової справи позивача містяться відомості, що 05.07.2011 року позивач отримала повідомлення Управління міграційної служби в Харківській області №17-01-04-102 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, яке прийнято на підставі наказу Управління міграційної служби у Харківській області від 28.04.2011 р. №162-0.
Не погодившись з зазначеним рішенням та наказом, позивач звернулася зі скаргою до Державного комітету України у справах національностей та релігій.
Рішенням Державної міграційної служби України від 17.05.2012 року №23-12 було відхилено зазначену скаргу позивача.
У названому рішенні відповідач вказав, що не встановлено фактів щодо можливості, у разі повернення позивача на батьківщину, застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, що унеможливило застосування у даному випадку положення статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та положення пункту 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Слід зазначити, що правовідносини з приводу визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, унормовані Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідно до ст.1 зазначеного Закону, під біженцем визнано особу, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (п.1 ч.1 ст.1).
Особою, яка потребує додаткового захисту, вказаним Законом визнано особу, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.13 ч.1 ст.1).
Особами, які потребують тимчасового захисту, є іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території країни, що має спільний кордон з Україною, які масово вимушені шукати захисту в Україні внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження (п.14 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Відповідно до ч.5 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Приписами частини 6 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»передбачено, що орган міграційної служби може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Нормами ст.12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»встановлено, що таке рішення територіального органу може бути оскаржено в адміністративному порядку до Державної міграційної служби України.
Частиною 5 ст.12 цього ж Закону визначено, що рішення за скаргою приймає спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як на три місяці.
Абзацом 4 ч. 1 ст. 6 вказаного Закону передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
З правового аналізу зазначених законодавчих приписів вбачається, що відповідач, Державна міграційна служба України, при прийнятті рішення від 17.05.2012 р. №23-12 діяв у межах законодавчо наданих повноважень.
З приводу фактичних обставин спірних правовідносин суд зазначає, що відповідно до ст.86 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні (ч.1 ст.86); ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили (ч.2 ст.86); суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (ч.3 ст.86).
Керуючись наведеними процесуальними приписами норми, оцінивши докази наявні в матеріалах справи, суд доходить висновку, що матеріали наданої відповідачем на вимогу суду особової справи заявника не містять визначених Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»обставин для набуття позивачем статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частин 1, 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, поняття «біженець»включає підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. Такими підставами є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:
а) расової належності;
б) релігії;
в) національності (громадянства);
г) належності до певної соціальної групи;
д) політичних поглядів.
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
У відповідності до підпунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Обєднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців»1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. За загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем не було надано до установи відповідача жодних переконливих доказів, які б свідчили про переслідування позивача на батьківщині. Так, ОСОБА_3, додала інформацію по країні походження, однак ці матеріали свідчать про загальновідому ситуацію в країні і не містять інформації щодо переслідування або утисків особисто позивача в країні його громадянської належності.
З наданої представником відповідача особової справи позивача, вбачається, що обґрунтовуючи подання заяви, позивач вказав про наявність побоювань переслідувань за національною ознакою, як узбечки на території Киргизстану. Позивач вказала на те, що «киргизька влада переслідує узбеків», «тривалий час існує міжнаціональна ворожнеча між киргизами та узбеками». При цьому інформацію щодо переслідувань узбеків за національною ознакою та особисто її родичів позивачка на співбесіді не підтвердила. Наявності загрози саме власному життю в Киргизстані позивачем не наведено.
У ході співбесіди позивач обмежувалася переважно загальновідомою інформацією та не довела наявності будь-яких підстав щодо побоювань за своє життя та життя своєї сім'ї на батьківщині. Зі слів позивача, постійна загроза її життю та життю її родичів була у червні 2010 року, у той час як на теперішній час там просто важко жити (а.с. -68 (зворотна сторона).
Аналіз матеріалів особової справи дозволяє зробити висновок, що ОСОБА_3 не обґрунтувала неможливості повернення до країни громадянської належності через особисті побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками національності.
Судом встановлено, що позивач у країні громадянської належності не перебувала членом жодної політичної, громадської, військової та релігійної організації та утисків на батьківщині за жодною з конвенційних ознак не мала.
Що стосується доводів стосовно того, що будучи узбечкою, вона не може повернутися до країни свого походження, оскільки узбекам в Киргизстані загрожує небезпека з боку киргизів, судом встановлено наступне.
Зважаючи на нестабільність ситуації в Киргизстані, необхідно зазначити, що згідно п.164, А, гл. V Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців особи, вимушені покинути країну походження в результаті внутрішніх і міжнародних озброєних конфліктів, звичайно не розглядаються як біженці по визначенню Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року. Конвенція не застосовується до конфліктів між групами, що змагаються, чи за відсутності ефективного уряду, що відповідає за здійснення міжнародних зобов'язань у сфері прав людини.
Загроза життю, безпеці та свободі внаслідок загальнопоширеного насильства чи систематичного порушення прав людини не є конвенційною ознакою набуття статусу біженця, а потребує надання заявнику додаткового (гуманітарного) захисту, який у чинному законодавстві України відсутній.
Позивач не навела фактів недозволеного поводження ні відносно себе, ні відносно близьких членів сім'ї.
Громадянка Киргизстану ОСОБА_3 та члени її родини користуються захистом країни своєї громадянської належності та безперешкодно отримали національні паспорти, мають можливість повернутися на батьківщину, а чинна влада країни громадянської належності забезпечує їх права.
Викладене є підтвердженням тому, що держава, громадянкою якої є позивач, забезпечує її права, а позивач користується захистом органів офіційної влади країни, тобто добровільно прийняла захист від країни своєї громадянської належності, а тому - не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
Згідною з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто видати національний паспорт, або продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію). Факт добровільно прийняття заявником захисту з боку своєї країни, свідчить про те, що він не потребує міжнародного захисту.
З матеріалів справи вбачається, що в Україні позивач намагається легально залишитись з метою подальшого проживання та роботи, однак пошук кращих економічних та соціальних умов життя є сферою правового регулювання Закону України «Про імміграцію»з відповідним правовим статусом, який набувається відповідно до цього закону.
Згідно з п. F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця, мігрант - це особа, яка добровільно залишає країну, щоб поселитися в іншому місті, а його дії мотивуються особистим бажанням. З огляду на викладене, суд дійшов висновків, що фактично позивач є мігрантом, а не біженцем.
Відповідного п.45 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідувань. З аналізу матеріалів справи вбачається, що позивач не виявила ризику загрози своєму життю та свободі, не навела достатньої аргументації своїм побоюванням, або доказів того, що ці побоювання є аргументованими.
Наведене дає підстави стверджувати, що саме бажання легалізації на території України та економічний фактор змусили позивача залишити країну своєї громадянської належності та звернутися до органу міграційної служби в Україні.
Також, суд зазначає, що позивач перебуває за межами країни громадської належності. При цьому відсутні підстави вважати, що позивач не може повернутися до Киргизстану через серйозну загрозу життю, фізичній недоторканості чи свободі внаслідок загального насилля чи подій, що серйозно порушують громадський порядок.
Крім того, ознак того, що позивач могла бути причетною до подій, які могли бути підставою для кваліфікації її правового статусу положеннями про виключення, які містяться в підпункті а) b) з) пункту F статті 1 Конвенції 1951 року встановлено не було.
Здійснюючи правову оцінку рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, суд дотримується вимог частини третьої статті 2 КАС, згідно якої у справах про оскарження рішень суб'єктів владних повноважень суди повинні перевіряти чи прийняті такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Судом встановлено, що позивачем не наведено фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих її побоювань стати жертвою переслідувань та котрі впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді її заяви про надання статусу біженця. Причини, якими позивач обґрунтовує підстави для того щоб залишитись в Україні не пов'язані з її обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віро сповідування, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Зважаючи на викладені обставини справи та названі законодавчі приписи, колегія суддів дійшла висновків, що оспорюване рішення прийнято відповідачем обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх положень законодавства, обставин даної справи та на підставі усіх матеріалів, які мають значення для конкретної ситуації, а отже позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 158, 159, 160 -163, 185, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України -
У задоволенні адміністративного позову громадянки Киргизстану ОСОБА_3 відмовити повністю.
Постанова набирає законної сили після закінчення строків для подачі апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Харківського апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги в десятиденний строк з дня її проголошення та з дня отримання копії постанови, у разі проголошення постанови суду, яка містить вступну та резолютивну частини, а також прийняття постанови у письмовому провадженні. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Головуючий Суддя Короткова О.В.
Судді Зінченко А.В.
Спірідонов М.О.