ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м.Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
18 жовтня 2012 року 16:53 № 2а-8979/12/2670
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Савченко А.І., суддів: Добрівської Н.А., Саніна Б.В., при секретарі Литовці Ю.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом Громадянки Білорусії ОСОБА_2
до про Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
за участю представників сторін:
від позивача -ОСОБА_2
від відповідача -Салімський О.В.
На підставі частини 3 статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 18 жовтня 2012 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови.
Громадянка Білорусії ОСОБА_2 (далі по тексту -позивач, ОСОБА_2 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі по тексту -відповідач 1), Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві (далі по тексту -відповідач 2) про визнання незаконним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 221-12 від 22.05.2012р. та зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 липня 2012 року відкрито провадження в адміністративній справі та призначено її до розгляду у попередньому судовому засіданні на 26 липня 2012 року.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 липня 2012 року закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду на 6 вересня 2012 року.
У судовому засіданні 6 вересня 2012 року судом оголошувалась перерва до 13 вересня 2012 року.
Судове засідання, призначене на 13 вересня 2012 року, не відбулося.
17 вересня 2012 року позивачем через канцелярію Окружного адміністративного суду міста Києва подано уточнену позовну заяву, в якій ОСОБА_2 просила суд: визнати незаконним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 221-12 від 22.05.2012р.; прийняти рішення суду про визнання їх біженцями та зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про надання статусу біженця.
В судовому засіданні 17 вересня 2012 року позивач підтримала уточнені позовні вимоги, представник відповідача заперечив проти їх задоволення. На підставі частини 4 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України суд ухвалив перейти до розгляду справи в письмовому провадженні.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 вересня 2012 року за клопотанням позивача справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 9 жовтня 2012 року.
Судове засідання, призначене на 9 жовтня 2012 року, не відбулося в зв'язку з перебуванням головуючої судді на лікарняному.
В судовому засіданні 18 жовтня 2012 року позивач підтримав позовні вимоги. Представник відповідача заперечив проти задоволення позовних вимог з підстав, викладених у письмових запереченнях.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
Громадянка Білорусії ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, за національністю -білоруска, за віросповіданням -християнка.
10 червня 2009 року громадянка Білорусії ОСОБА_2 звернулась до Управління міграційної служби у м. Києві з заявою про надання статусу біженця.
За результатами розгляду заяви громадянки Білорусії ОСОБА_2 та проведеної 23 червня 2009 року співбесіди, начальником Управління міграційної служби у м. Києві прийнято наказ №499 від 1 липня 2009 року про прийняття документів громадянки Білорусії ОСОБА_2 до оформлення для вирішення питання щодо надання статусу біженця.
1 жовтня 2009 року Управлінням міграційної служби у м. Києві складено висновок про доцільність рекомендувати надати статус біженця в Україні громадянці Білорусії ОСОБА_2.
Згідно з наказом Управління міграційної служби у м. Києві №844 від 1 жовтня 2009 року закінчено розгляд справи громадянки Білорусії ОСОБА_2.
За результатами розгляду особової справи громадянки Білорусії ОСОБА_2 Державною міграційною службою України складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 21 травня 2012 року.
Рішенням Державної міграційної служби України від 22 травня 2012 року № 221-12 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Повідомленням Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 21 червня 2012 року № 50 позивача повідомлено про відмову у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з рішенням Державної міграційної служби України від 22 травня 2012 року № 221-12 позивач звернулась до суду з відповідним позовом.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Згідно з частиною 1 статті 1 Закону України «Про біженців»від 21.06.2001р. № 2557-ІІІ (редакція, чинна на момент звернення позивача з відповідної заявою) (далі по тексту - Закон України від 21.06.2001р. № 2557-ІІІ) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця був врегульований статтею 13 Закону України від 21.06.2001р. № 2557-ІІІ.
Згідно з частиною 1 вказаної правової норми, розгляд заяви про надання статусу біженця здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця. У разі потреби строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більше ніж до трьох місяців.
Як зазначалось судом 1 липня 2009 року начальником Управління міграційної служби у м. Києві прийнято наказ №499 про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця громадянці Білорусії ОСОБА_2.
А 1 вересня 2009 року начальником Управління міграційної служби у м. Києві на підставі частини 1 статті 13 Закону України від 21.06.2001р. № 2557-ІІІ та подання провідного спеціаліста відділу у справах біженців Управління міграційної служби у м. Києві прийнято наказ № 732 про продовження терміну розгляду заяви про надання статусу біженця громадянки Білорусії ОСОБА_2.
Частинами 9 та 10 статті 13 Закону України від 21.06.2001р. № 2557-ІІІ встановлено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про надання їй статусу біженця, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо надання або відмови у наданні статусу біженця. Особова справа заявника разом з письмовим висновком органу міграційної служби, який розглядав заяву, надсилається до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції для прийняття остаточного рішення за заявою.
1 жовтня 2009 року Управлінням міграційної служби у м. Києві складено висновок про доцільність рекомендувати надати статус біженця в Україні громадянці Білорусії ОСОБА_2.
За таких підстав та з урахуванням чинних на момент звернення позивача з заявою про надання статусу біженця та складання Управлінням міграційної служби у м. Києві висновку норм Закону України від 21.06.2001р. № 2557-ІІІ, суд приходить до висновку про дотримання останнім порядку та процедури прийняття і розгляду заяви ОСОБА_2 про надання їй статусу біженця.
Разом з тим, суд звертає увагу на положення частини 1 статті 14 Закону України від 21.06.2001р. № 2557-ІІІ, згідно з якою рішення за заявою про надання статусу біженця приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. У разі потреби строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, але не більше ніж до трьох місяців.
Аналогічний припис міститься й в частині 1 статті 10 Законі України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»від 08.07.2011р. № 3671-VІ (тут і далі в редакції, чинні на момент винесення спірного рішення) (далі по тексту - Закон України від 08.07.2011р. № 3671-VІ), відповідно до якої рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як до трьох місяців.
За таких підстав, суд приходить до висновку про порушення Державною міграційною службою України норм як чинного так і діючого на момент подання позивачем заяви про надання статусу біженця законодавства в частині строків прийняття оскаржуваного рішення.
Відповідно до статті 6 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VІ не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:
- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;
- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;
- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;
- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Статтею 10 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VІ встановлений порядок прийняття рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції може вимагати подання додаткової інформації від органу міграційної служби, який здійснював розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.
За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У разі якщо спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Як встановлено судом та не спростовано відповідачем, під час проведення співбесіди з працівником міграційної служби позивач повідомляла про обставини, які викликають у неї побоювання стати жертвою переслідувань в разі її повернення до країни походження, тобто Білорусії. Позивач зазначила про те, що в звязку з її приналежністю до соціальної групи людей, які переслідуються владою, вона була змушена залишити країну постійного місця проживання. Позивачка, також, вказала, що причиною її виїзду з Білорусії стало порушення їх з дитиною основних прав та свобод, а також неправомірні дії з боку правоохоронних і судових органів країни громадянської належності.
Законом України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»від 18.03.2004 р. № 1629-IV визначено, що метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis соттunautairе з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29.04.2004р. «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач у своїй заяві про надання статусу біженця, відповідній анкеті та під час співбесіди в органі міграційної служби зазначила причини, через які вона не може повернутися до Білорусії.
Крім того, в ході судового розгляду позивач підтвердила дані причини, а саме свої побоювання повертатися до країни її походження.
З матеріалів особової справи №09.25.0092-01 гр. Білорусії ОСОБА_2, копія якої міститься в матеріалах справи, вбачається, що Державна міграційна служба України надаючи висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не надала належної оцінки відповідності побоювань позивача ситуації в країні її громадянської належності.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець»включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:
а) расової належності;
б) релігії;
в) національності (громадянства);
г) належності до певної соціальної групи;
д) політичних поглядів.
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Крім того, при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним.
У цілому, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.
Так, матеріали особової справи позивача містять висновок провідного спеціаліста у справах біженців Управління міграційної служби у м. Києві, яким встановлено, що в засобах масової інформації постійно висвітлюють занепокоєння міжнародної спільноти щодо свобод і прав людини в Білорусії. Так, Міжнародна федерація з прав людини та Правозахисний центр «Весна»у своїй спільній заяві констатували, що Республіка Білорусь ухиляється від виконання своїх міжнародних обов'язків в області прав людини (Мінськ-Париж, 09.12.2008р.). Більш того, Парламентська Асамблея Ради Європи в своїй резолюції 1606 (2008) висловлює глибоке співчуття з приводу чисельних зловживань системою кримінального права, а також висловлює своє занепокоєння з приводу несправедливих судів.
При цьому приписами статті 27 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VІ визначено, що до повноважень спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції належать, зокрема, збір та проведення аналізу інформації про наявність у країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, умов, зазначених у пунктах 1, 13 і 14 частини першої статті 1 цього Закону.
З урахуванням зазначеного, суд критично ставиться до посилань відповідача 1 на відсутність будь-якого документального підтвердження наданої позивачем інформації та не приймає їх до уваги.
Більш того, суд звертає увагу на зазначені вище положення статті 10 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VІ, згідно з якою Державна міграційна служба України мала право самостійно витребувати як у Головного управління Державної міграційної служби у м. Києві, так і у позивача чи від інших державних органів, додаткові документи, що останньою в повному обсязі вчинено не було.
Наявність підтверджуючих доказів підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усним твердженням не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку про те, що ситуація, яка склалась на Батьківщині позивача, є несприятливою і частково обґрунтовує доводи і пояснення, викладені в позовній заяві.
Таким чином, рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції не відповідає міжнародним принципам з питань міграції, оскільки позивач зробила реальну спробу обґрунтувати свою заяву; повідомила всі важливі факти, що були в її розпорядженні; повідомлені позивачем факти, відповідач не визнав такими, що суперечать конкретній та загальній інформації за справою позивача; позивач заслуговує на довіру, оскільки щодо неї не виявлено компрометуючої інформації.
В судовому засіданні не виявлено обставин, зазначених у статті 6 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VІ, відповідно до яких відмовляється у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак відповідач, всупереч вищезазначеному прийняв спірне рішення, яким відмовив позивачу у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Враховуючи вищенаведене, суд прийшов до висновку, що відповідачем 1 всупереч статтям 10 та 27 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VІ не були всебічно вивчені та оцінені всі докази наявності умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а саме, не надано належної оцінки листу Управління Служби безпеки України у м. Києві від 11 серпня 2009 року №7747, в якому зазначено про відсутність інформації стосовно громадянки Білорусії ОСОБА_2, а також ситуації, що склалася у країні постійного проживання позивача як під час її залишення останньою так і під час прийняття оскаржуваного рішення. Відповідач не вимагав від Головного управління державної міграційної служби України в м. Києві, Міністерства закордонних справ України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян додаткову інформацію про позивача.
З урахуванням зазначеного, суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог та наявність підстав для їх задоволення в частині визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 221-12 від 22.05.2012р.
При цьому, суд вважає за необхідне зазначити, що вимога позивача про визнання її та її сина біженцями та зобов'язання Державну міграційну службу України прийняти рішення про надання статусу біженця не підлягають задоволенню з тих підстав, що відповідно до вимог статті 17 та пунктів 1, 2 частини 2 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України зазначене питання не віднесено до компетенції суду, а відповідно до положень Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VІ віднесене до виключеної компетенції Державної міграційної служби України, тобто є її дискреційними повноваженнями.
За таких обставин суд, дотримуючись принципів законності, поділу влади, а також компетенції, визначеної Конституцією та законами України, не має права перебирати на себе повноваження відповідача 1 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту
Відповідно до частини 2 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.
У зв'язку з встановленими судом порушеннями з боку відповідача 1 та з урахуванням чинного на момент розгляду справи Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VІ, який встановлює певну процедуру розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та прийняття за результатами такого розгляду рішення (статті 8-10 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VІ), а також з метою повного захисту прав та інтересів позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві повторно розглянути заяву громадянки Білорусії ОСОБА_2 від 10 червня 2009 року № 93 з урахуванням висновків суду.
Відповідно до частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: 1) суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; 2) суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Згідно частини першої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Згідно із частиною 1 статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Відповідно до статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.
Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Доказів, які б спростовували доводи позивача відповідач 1 суду не надав.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, враховуючи всі наведені обставини, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає позовні вимоги обґрунтованими, а позов таким, що підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до частини 3 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог.
Враховуючи вищезазначене, керуючись статтями 69, 70, 71, 94, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста
1.Позов задовольнити частково.
2.Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 221-12 від 22.05.2012р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
3.Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві повторно розглянути заяву ОСОБА_2 від 10.06.2009р. № 93.
4.Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 понесені нею судові витрати у розмірі 16 (шістнадцять) грн. 00 коп.
Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя - А.І. Савченко
Судді: Н.А. Добрівська
Б.В. Санін