Справа № 1570/11500/10
18 жовтня 2012 року
Одеський окружний адміністративний суд у складі
головуючого судді: Юхтенко Л.Р.,
при секретарі судового засідання: Каракаш Ю.І.,
за участю сторін:
позивач -ОСОБА_1, за довідкою
перекладач -ОСОБА_2, за паспортом та дипломом
від відповідача представник - Балаєва К.В., за довіреністю
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Одеського окружного адміністративного суду адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління міграційної служби в Одеській області та Головного управління державної міграційної служби в Одеській області про визнання рішення від 09.10.2009 року №17-9-1817 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця неправомірним та його скасування, зобов'язання відповідача прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця,-
До суду звернулася ОСОБА_1 з позовом до Управління міграційної служби в Одеській області та Головного управління державної міграційної служби в Одеській області про визнання рішення від 09.10.2009 року №17-9-1817 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця неправомірним та його скасування, зобов'язання відповідача прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця.
Позовні вимоги мотивовані тим, що у 2009 році ОСОБА_1 в пошуках притулку звернулась до Управління міграційної служби в Одеській області (далі по тексту Управління) із заявою про надання статусу біженця в Україні, однак 14.10.2009 року отримала повідомлення від 09.10.2009 року №17-9-1817 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця. Не погоджуючись з рішенням Управління позивач звернулася до суду з позовом про визнання рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця неправомірним та скасування його, а також зобов'язання відповідача прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця.
У судовому засіданні позивач підтримала позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на обставини, які викладені у позовній заяві.
Представник відповідача Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області позовні вимоги не визнав та просив суд відмовити позивачу у їх задоволенні.
Представник відповідача Управління міграційної служби в Одеській області в судове засідання не з'явився. Відповідно до ст. 2 Указу Президента України від 09.12.2010 року № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади»ліквідовано Державний комітет України у справах національностей та релігій (та відповідно його територіальні органи) та відповідно до ст. 1 зазначеного Указу утворено Державну міграційну службу України з покладанням на цю службу (відповідно на його територіальні органи) функції з реалізації державної політики з питань громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, а також у справах міграції в межах визначених законодавством про біженців. Однак, відповідно до Спеціального витягу з Єдиного державного реєстру Управління міграційної служби в Одеській області юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців станом на 08 жовтня 2012 року, стан юридичної особи - Управління міграційної служби в Одеській області є в стані припинення.
Вислухавши пояснення позивача, представника відповідача, дослідивши та проаналізувавши надані сторонами докази, суд встановив, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянкою Демократичної республіки Конго за національністю конголежка, яка постійно мешкала АДРЕСА_1. До України позивач потрапила 23.08.2009 року шляхом вилету 22.08.2009 року авіа рейсом Кіншаса (ДР Конго ) -Дубаї (ОАЕ) -Київ (Україна) до Борисполя, та автобусом 24.08.2009 року потрапила до м. Одеси.
Зазначені обставини підтверджуються матеріалами особової справи заявника.
16.09.2009 року ОСОБА_1 звернулася до Управління із заявою про надання їй статусу біженця, обґрунтувавши причини виїзду з країни тим, що вона на протязі останніх 7 років була членом релігійної організації «Армія переможної церкви», усі учасники якої є протестантами - євангелістами. У 2006 році із-за виступу на телебаченні та радіо лідера цієї релігійної організації почалися утиски та переслідування членів цієї організації зі сторони влади. Це пов'язано з тим, що лідер релігійної організації ОСОБА_3 маючи великий вплив на релігійну громаду Конго критикував владу у зв'язку з чим зазначений виступ був розцінений владою, як небезпечний. Після чого ОСОБА_3 було заарештовано на 10 років позбавлення волі, телевізійні та радіо канали цієї релігійної громади було закрито, та почалися переслідування всіх членів цієї релігійної громади, а оскільки, позивачка була лідером районного осередку організації в місті Кіншаса залишатись там їй було небезпечно, тому вона була вимушена покинути країну в пошуках притулку.
18.09.2009 року начальником Управління був прийнятий наказ №72 у відповідності до п.1 ст.9 ЗУ „Про біженців" про дозвіл у прийнятті заяви про надання статусу біженця громадянці ДР Конго ОСОБА_1.
09.10.2009 року за результатами розгляду особової справи заявника Управління дійшло до висновку, що громадянка ДР Конго ОСОБА_1 виїхала з країни постійного проживання в пошуках кращого життя та не підпадає під критерії визначення «біженця»у відповідності до статті 1 Закону України «Про біженців».
Вказане рішення Управління обґрунтувало тим, що позивач в країні походження ніде не працювала, окрім церкви, і за цей рахунок годувала всю свою родину. В її родині окрім неї ніхто не працює. Погроз або фактів загроз життю на її адресу не надходили. В політичній партії не перебувала, погроз за національністю, расою та віросповіданням не зазнавала. З чого відповідачем зроблено висновок, що позивач звернулася до Управління міграційної служби Одеської області в пошуках кращого життя з метою легалізації на території України та заява є очевидно необгрунтованою.
14.10.2009 року позивач отримала повідомлення №17-9-1817 від 09.10.2009 року про відмову у оформлені документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.
Між тим, позивач не згоден з прийнятим рішенням відповідача, оскільки загроза її життю досконало відповідачем не досліджена. Крім того, за той час, який позивач перебуває в Україні її стало відомо, що в газеті «Potentiel»від 2010 року була опублікована стаття, в якій йшла мова, що «з різних джерел «Армії Перемоги»нам стало відомо, що ОСОБА_1, член протоколу церкви, оголошена в розшук розвідувальною службою. Її звинувачують у зберіганні дискети, яка могла містити фотографії переговорів пастора ОСОБА_4, цивільного позивача в процесі, і деяких представників влади Кіншаси». Переклад вказаної строки статті був підтверджений перекладачем у відкритому судовому засіданні. Також її та її родичів викликали до відділу поліції, що підтверджено повісткою від 20.10.2011 року, фотокопію якої позивач надала суду. Переклад вказаної повістки в загальних рисах був здійснений перекладачем у відкритому судовому засіданні, яким підтверджено пояснення позивача.
Проаналізувавши положення законодавства, що регулює спірні правовідносини, враховуючи обставини справи, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Відповідно до абзацу 2 статті 1 Закону України «Про біженців», що діяв на час прийняття оскаржуваного рішення, біженець -це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Статтею 6 Закону України «Про біженців», до компетенції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, зокрема віднесено: прийняття рішень про надання, втрату і позбавлення статусу біженця, розгляд скарг на рішення органів міграційної служби про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця та про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, скасування зазначених рішень, якщо вони були прийняті з порушенням законодавства про біженців.
До компетенції органів міграційної служби статтею 7 зазначеного Закону віднесено, повноваження, зокрема щодо: прийняття заяв від іноземців та осіб без громадянства про надання їм статусу біженця у порядку, передбаченому цим Законом, прийняття рішень про оформлення документів для вирішення питання щодо надання, втрати або позбавлення статусу біженця, розгляд заяв про надання статусу біженця та підготовка письмового висновку щодо надання або відмови у наданні статусу біженця, перереєстрація осіб, яким надано статус біженця.
Відповідно до абзацу 1 статті 12 Закону України «Про біженців», орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про надання їй статусу біженця, видає заявникові довідку про подання такої заяви, яка є підставою для реєстрації в органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в анкеті, та інші документи, вимагає додаткові відомості і приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Відповідно до абзацу 6 статті 12 Закону України «Про біженців», рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, а також коли заяви носять характер зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу біженця видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю умов, передбачених для набуття статусу біженця абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У відповідності до статті 13 Закону України «Про біженців», у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, повідомленої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів орган міграційної служби має право звертатися з відповідними запитами до органів внутрішніх справ, служби безпеки, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається.
Виходячи із змісту частини п'ятої статті 14 Закону України "Про біженців", спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про надання статусу біженця або про відмову у наданні статусу біженця на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця.
Відповідно до частин 1, 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до положень Закону України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу», з метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Враховуючи викладене, Суд приймає до уваги, як орієнтир, Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянств біженців або як осіб, що потребують міжнародного захист іншими причинами, а також суті захисту, що надається», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, відповідно до яких заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів, твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою, заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви, встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Як підтверджується матеріалами справи позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, зазначивши, що не має можливості повернутись до країни походження в зв'язку із тим, що на батьківщині йому загрожує небезпека, він, можливо, зазнаватиме в подальшому переслідувань.
Суд звертає увагу на те, що «побоювання стати жертвою переслідувань»складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання»є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом якої особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Термін «побоювання»означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).
Побоювання бути переслідуваним може бути цілком обґрунтованим незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування державні органи, чи ні. Підпункт 2 пункту 1 статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що дії повинні бути державними або здійсненими державною владою. Так, пункт 65 Керівництва УВКБ ООН пояснює, що часто на практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити. Відмова особі в захисті за зазначеною Конвенцією тільки тому, що вона переслідується не тими особами або органами, породжує невідповідність закону.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.
У цілому, «обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування»є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.
Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
З огляду на викладене, враховуючи надання позивачем доказів її переслідування, які не були предметом дослідження відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення та відсутності доказів щодо встановлення відповідачем обставин очевидної необґрунтованості заяви позивача з різних достовірних джерел інформації, як резолюції Ради безпеки ООН, документів та повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої відповідачем з інших джерел інформації про країну походження позивача, суд вважає, що висновок відповідача про визнання заяву позивача очевидно необґрунтованою був передчасним.
Суд також вважає за необхідне зазначити, що прийняття рішень має здійснюватися з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, а саме рішення зазначених органів мають бути спрямовані на захист життя та свобод шукачів статусу біженця. Прийняті рішення мають бути обґрунтованими, тобто винесеними з урахуванням усіх обставин та на підставі усіх матеріалів, які мають значення для конкретної ситуації.
Необґрунтоване рішення може поставити під загрозу життя або свободу заявника, піддати його ризику застосування катувань, інших видів жорстокого або таких, що принижують гідність, поводженню чи покаранню.
Тому, суд вважає, що позовні вимоги позивача в частині визнання протиправним та скасування рішення Управління міграційної служби в Одеській області від 09.10.2009 року №17-9-1817 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про щодо надання статусу біженця є законними та обґрунтованими, та підлягають задоволенню.
На час розгляду справи спірні правовідносини вже регулюються Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідно до ч. 8 ст. 12 вказаного Закону, у разі якщо спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції або суд прийняв позитивне
рішення за скаргою заявника, орган міграційної служби протягом семи робочих днів з дня отримання такого рішення приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і продовжує
строк дії довідки про звернення за захистом в Україні.
Як зазначалось вище, відповідно до ст. 2 Указу Президента України від 09.12.2010 року № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади»ліквідовано Державний комітет України у справах національностей та релігій (та відповідно його територіальні органи) та відповідно до ст. 1 зазначеного Указу утворено Державну міграційну службу України з покладанням на цю службу (відповідно на його територіальні органи) функції з реалізації державної політики з питань громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, а також у справах міграції в межах визначених законодавством про біженців, тобто на час розгляду справи такі повноваження покладені на Головне управління державної міграційної служби в Одеській області.
Тому, виходячи із приписів ч. 8 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», з метою повного захисту порушених прав позивача, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача щодо зобов'язання прийняти відповідне рішення повинні бути задоволені шляхом зобов'язання Головне управління державної міграційної служби України в Одеській області в порядку встановленому ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту»прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визначення ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги чи заперечення.
Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Суд приходить до висновку, що відповідачі не довели правомірність винесення оскаржуваного рішення, тому суд вважає, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню.
Положенням частини 1 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України передбачається, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України.
На підставі викладеного, відповідно до положень Закону України „Про біженців" від 21.06.2001 року № 2557-ІІІ, Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», Указу Президента України від 09.12.2010 року № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» та керуючись статтями 2, 7, 8, 9, 11, 72, 86, 94, 158-163, 254 КАС України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Управління міграційної служби в Одеській області та Головного управління державної міграційної служби в Одеській області про визнання рішення від 09.10.2009 року №17-9-1817 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця неправомірним та його скасування, зобов'язання відповідача прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця -задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати рішення Управління міграційної служби в Одеській області від 09.10.2009 року №17-9-1817 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про щодо надання статусу біженця.
Зобов'язати Головне управління державної міграційної служби України в Одеській області (65014, м. Одеса, вул. Преображенська, 44) в порядку встановленому ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту»прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визначення ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції в порядку та строки, передбачені ст. 186 КАС України.
Постанова набирає законної сили в порядку та строки, передбачені ст. 254 КАС України.
Повний текст постанови складений та підписаний 23 жовтня 2012 року.
Суддя: /підпис/
З оригіналом згідно:
Суддя Л.Р. Юхтенко
.