"02" жовтня 2012 р.Справа № 5016/886/2012(14/32)
Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Ярош А.І.
суддів Журавльова О.О,, Таран С.В.,
(склад судової колегії змінено згідно розпорядження голови суду №737 від 02.10.2012р.)
при секретарі судового засідання Мікула К.В.
за участю представників сторін
від позивача - ОСОБА_2, довіреність № б/н, дата видачі : 14.08.12;
від відповідача - ОСОБА_3, довіреність № 1348, дата видачі : 09.09.11;
від відповідача - ОСОБА_4, довіреність № 694, дата видачі : 15.03.10;
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5
на рішення господарського суду Миколаївської області від 19 липня 2012 року
по справі № 5016/886/2012(14/32)
за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6
до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_7
про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення з правом викупу від 23.12.2011р. та застосування наслідків недійсності договору,
Фізична особа-підприємець ОСОБА_6 звернувся до господарського суду Миколаївської області з позовною заявою до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_7 про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення з правом викупу від 23.12.2011р. та застосування наслідків недійсності договору, посилаючись на те, що відповідач надавала в оренду позивачу приміщення, які не належать їй на праві власності, а є самочинними забудовами, та відповідно не можуть бути об'єктами продажу в майбутньому, а тому на підставі ч.3 ст.215 ЦК України спірний договір підлягає визнанню недійсним, а також позивач просив повернути всі кошти у розмірі 18 000 дол.США, сплачені за договором, що в еквіваленті складає 143 820,00 грн.
У відзиві на позовну заяву відповідач заперечувала проти задоволення позову, зазначала, що передані в оренду з правом викупу приміщення не є самовільною забудовою, оскільки рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради №2004 від 28.10.2005 ОСОБА_7 дозволено переведення приміщень літ.3Ф-1, 2Ф-2, Ф-2, 1Ф-2, Ф-1Ф-2, Цпд та Фпд по АДРЕСА_1 у нежитлові приміщення, а також дозволено виконання проектних та ремонтно-будівельних робіт по реконструкції нежитлових об'єктів по АДРЕСА_1; приміщення, що є об'єктом договору оренди від 23.12.2011 виведені в окрему адресу АДРЕСА_1/1, що підтверджується рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради №1936 від 24.10.2005; позивачка є законним власником земельної ділянки площею 1000 кв.м, на якій розташовано спірне майно на підставі договору купівлі-продажу від 19.09.2003; відповідно до спірного договору передача об'єкту оренди у власність повинна відбутися в січні 2015 року, тому до цього часу вона має можливість належним чином оформити права власності на нього; під час укладання спірного договору грошові кошти у сумі еквівалентній 18000 дол. США вона від позивача не отримувала, вказуючи на відсутність письмових документів, які підтверджують передачу представнику відповідача грошових коштів та просила відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог
В ході розгляду справи в суді першої інстанції, ФОП ОСОБА_5 звернулась до суду з клопотанням про припинення провадження по справі, посилаючись на те, що спірний договір укладено між фізичними особами, а не суб'єктами підприємницької діяльності, та, як наслідок просила припинити провадження по справі на підставі п.1 ст.80 ГПК України у зв'язку з тим, що спір не підлягає розгляду в господарських судах України.
Місцевий господарський суд відмовив в задоволенні вказаного клопотання, оскільки відповідно до витягів з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців від 14.05.2012р., як позивач так і відповідач на момент укладення спірного договору і на час звернення до суду з даним позовом були зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності-фізичні особи, також зі змісту оскаржуваного договору (п.п.1.1, 2.1) вбачається, що об'єктом договору є нежитлове приміщення, яке передається відповідачкою позивачу саме для комерційного використання. За таких обставин, враховуючи роз'яснення постанови Пленуму Вищого господарського суду №10 від 24.10.2011 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам", як за суб'єктивним складом сторін, так і за правовою природою правовідносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, даний спір підвідомчий господарському суду.
Рішенням господарського суду Миколаївської області від 19 липня 2012 року (суддя Мавродієва М.В.) позовні вимоги задоволено, стягнуто з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_7 на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 грошові кошти у сумі 143820,0 грн., сплачені на виконання договору оренди нежитлового приміщення з правом викупу від 23.12.2011р, Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_6 повернути Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_7 нежитлові приміщення з підсобними приміщеннями за адресою м.Миколаїв, АДРЕСА_1/1, зазначені в технічному паспорті під літ.Цпд та літ.Фпд в приміщеннях літ.Ц-2 та літ.Ф-3, передані на виконання договору оренди нежитлового приміщення з правом викупу від 23.12.2011, стягнуто з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_7 на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 3949,4 грн. судового збору. Стягнуто з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 на користь Державного бюджету України 1803,4 грн. судового збору.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням місцевого господарського суду, до Одеського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою звернулась Фізична особа-підприємець ОСОБА_7, в якій просить скасувати рішення господарського суду Миколаївської області від 19 липня 2012 року, та припинити провадження по справі.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, апелянт зазначає, що спірний договір укладено між фізичними особами, а не суб'єктами підприємницької діяльності, в договорі не вказується, що сторони діють на підставі свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця, договір підписаний також фізичними особами; те, що об'єкт оренди надавався для комерційного використання, ніяким чином не прирівнює його до господарського договору, також скаржник наголошував, що законодавство України не забороняє фізичній особі, яка володіє нерухомістю на праві власності, здавати його в оренду як фізична особа.
За таких обставин, на думку скаржника, на підставі ст.1, 12 ГПК України, ст.173,179 ГК України спір підлягає розгляду у суді загальної юрисдикції - місцевому суді м. Миколаєва.
Окрім того, апелянт наголошував, що договір оренди укладався лише на 24 місяці, внесені при укладанні договору зміни стосуються лише розстрочки погашення грошових зобов'язань та пролонгації строку платежів на три роки, однак строк договору та оренди об'єкту залишився незмінним.
Що стосується державної реєстрації права користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами та правових наслідків відсутності державної реєстрації такого права, то скаржник вважає, що норми Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, яке діє до 01 січня 2012 року, не пов'язують момент державної реєстрації права користування будівлею з виникненням у сторін взаємних прав та обов'язків у відповідності до договору.
Відповідні негативні правові наслідки можуть виникати як в зв'язку з укладанням договору, так і в зв'язку з неналежним його виконанням, однак не в зв'язку з відсутністю державної реєстрації такого речового права.
Таким чином, на думку скаржника, відсутність державної реєстрації спірного договору оренди не тягне за собою визнання такого договору недійсним.
Також скаржник зазначав, що не отримував від позивача 18 000 дол. США, у справі відсутні документальні докази отримання коштів.
Розглянувши матеріали справи та доводи апеляційної скарги Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5, заслухавши представників сторін, перевіривши правильність юридичної оцінки встановлених фактичних обставин справи, застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення господарського суду першої інстанції - частковому скасуванню, з огляду на таке.
Як вбачається з матеріалів справи, 23 грудня 2011 року між ОСОБА_3, який діяв на підставі довіреності та в інтересах ОСОБА_5 (орендодавець), та ОСОБА_6 укладено договір оренди нежитлового приміщення з правом викупу, відповідно до умов п.1.1 якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування наступну споруду з майбутнім правом викупу. Об'єкт, що орендується, являє собою нежитлове приміщення, з підсобними приміщеннями, зазначеними в технічному паспорті під літ. Цпд та літ. Фпд в приміщеннях літ.Ц-2 та літ.Ф-3, за адресою м. Миколаїв, АДРЕСА_1/1, загальною площею 95,4 кв.м. Ціна об'єкту для продажу складає 50 000 дол.США, що становить 400 000 грн.
Як зазначено у п.1.1.5 Договору, вказані орендовані приміщення належать відповідачці на праві власності згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 06.10.2005, зареєстрованого в Миколаївському МБТІ за реєстровим №2668700 від 06.10.2005 (а.с.10, 11).
Відповідно до п.2.1 договору, об'єкт оренди передається в оренду для комерційного використання.
Розділом 3 сторони узгодили, що термін передачі об'єкту оренди у власність складає 24 місяці, але не раніше повного розрахунку за об'єкт оренди. Термін передачі об'єкту оренди у власність може бути скорочений лише за згодою сторін. Після закінчення строку зазначеного договору орендодавець зобов'язаний укласти з орендарем нотаріальний договір купівлі-продажу нежитлових приміщень.
В пункті 4.1 Договору сторони передбачили, що позивач при підписанні договору сплачує відповідачу 15000 дол. США, а решту в сумі 35000 дол. США виплачує протягом двох років щомісячними платежами по 1460 дол. США.
Передача об'єкту оренди у власність позивача здійснюються шляхом укладання нотаріального договору купівлі продажу вказаних нежитлових приміщень в строк не пізніше 01.01.2015 (п.8.1 Договору).
Згідно п.10.1 договору, договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором.
Пунктом 10.2 сторони визначили, що умови даного договору можуть бути змінені лише за взаємною згодою сторін з обов'язковим складанням письмового документу.
При розгляді справи судовою колегією були досліджені оригінали договору оренди кожної сторони, з яких вбачається, що текст спірного договору містить рукописні зміни, відповідно до яких, строк орендної плати продовжується до 3 років, розмір щомісячних виплат за об'єкт оренди зменшено до 1000 доларів США, визначено порядок сплати щомісячних платежів -до 25 числа кожного місяця, та встановлена відповідальність за їх несплату (пункти 1-3 приписки Р.S.).
Відповідно до ст.759 ЦК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Статтею 761 ЦК України передбачено, що право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права.
Дослідивши матеріали справи, судова колегія відмічає, що вони не містять належних доказів того, що орендоване майно належить ФОП ОСОБА_5 на праві власності, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 376 Цивільного кодексу України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм та правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
З довідки Миколаївського МБТІ №2775 від 18.04.2012р. вбачається, що на момент останньої інвентаризації за адресою м. Миколаїв, АДРЕСА_1 є самочинні забудови та самозахват землі. З плану земельної ділянки земельної ділянки за вказаною адресою вбачається, що самозахват землі складає 207 кв.м., в які входять будівлі під літ .Ф-3 та під літ.Ц-2, які передані в оренду відповідно до спірного договору.
Згідно ст.328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Разом з тим, судова колегія не приймає до уваги наявні в матеріалах справи документи, надані позивачем в підтвердження права власності на будівлі під літ. Фпд та Цпд, а саме рішення Виконкому Миколаївської міської ради № 2004 від 28.10.2005р. «Про дозвіл ОСОБА_7 на переведення частини домоволодіння по АДРЕСА_1 у нежитлове приміщення та виконання проектних і ремонтно-будівельних робіт по реконструкції приміщення для розміщення магазину продовольчих та промислових товарів», оскільки відповідне рішення не є правовстановлюючим документом на нерухоме майно.
Відповідно до приписів ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до вимог ст. 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об'єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об'єкта нерухомого майна, проектно-кошторисної документації, а також документів, що містять опис об'єкта незавершеного будівництва.
Відповідно до положень ст.3 ЗУ „Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державна реєстрація прав є обов'язковою. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
Згідно положень ст.4 зазначеного закону та п.1.4 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого Наказом Міністерства юстиції від 07.02.2002р. № 7/5, обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме право власності на нерухоме майно; право володіння; право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій); право господарського відання; право оперативного управління; право постійного користування та право оренди земельної ділянки; право користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами; іпотека; довірче управління майном; інші речові права відповідно до закону; податкова застава, предметом якої є нерухоме майно, та інші обтяження.
Відповідно до ст.19 ЗУ „Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державна реєстрація прав проводиться на підставі: договорів, укладених у порядку, встановленому законом; свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону; свідоцтв про право власності, виданих органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді; державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом; рішень судів, що набрали законної сили; інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою. При цьому, зазначеним Положенням встановлено вичерпний перелік правовстановлювальних документів, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на нерухоме майно.
Вищевказане рішення Виконкому Миколаївської міської ради №2004 від 28.10.2005р. не може підтверджувати право власності особи на нерухоме майно, оскільки не є правовстановлюючим документом на нерухоме майно, що передбачає ст.19 ЗУ „Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Таким чином, в матеріалах справи відсутні документи, які б підтверджували право власності ОСОБА_7 на будівлі, розташовані за адресою АДРЕСА_1 як то свідоцтво про право власності, тощо.
Окрім того, суд не приймає до уваги посилання відповідача на рішення Виконкому Миколаївської міської ради №1936 від 28.10.2005р. «Про зміну та надання адрес»як на докази права власності на спірні приміщення, оскільки в матеріалах справи відсутні докази внесення зміни адреси до адресної документації на споруди, тобто процедуру реєстрації права власності за адресою АДРЕСА_1 не завершено.
Відповідно до ч.3 ст.376 ЦК України, право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно, однак скаржником не доведено належними доказами в розумінні ст.32-34 ГПК України про існування рішення суду, яким визнано право власності на самочинно збудоване майно.
Таким чином, проаналізувавши матеріали справи, судова колегія дійшла висновків про те, що право власності ОСОБА_7 на будівлі під літ.Цпд та літ.Фпд в приміщеннях літ.Ц-2 та літ.Ф-3, не підтверджено належним чином.
Вирішуючи спір про визнання договору або його частини недійсним, господарський суд має встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання договору (його частини) недійсним і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту договору вимогам закону, додержання встановленої форми договору; правоздатність сторін за договором; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо.
Відповідно до ст. 761 Цивільного кодексу України право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.
Беручи до уваги викладене, колегія суддів приходить до висновку, що договір оренди нежитлового приміщення з правом викупу від 23 грудня 2011 року, об'єктами якого є будівлі під літ. Цпд та літ. Фпд в приміщеннях літ.Ц-2 та літ.Ф-3 за адресою м.Миколаїв, АДРЕСА_1 укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_6, укладено з порушенням ст. 761 Цивільного кодексу України, оскільки ОСОБА_7 не є власником відповідних приміщень, та не має повноважень на укладення договорів користування зазначеним майном.
Згідно з частиною першою ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою -третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частина перша ст. 203 Цивільного кодексу України передбачає, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Частина третя ст. 215 Цивільного кодексу України встановлює, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Таким чином, оскільки договір договір оренди нежитлового приміщення з правом викупу від 23 грудня 2011 року укладено з порушенням ст. 761 Цивільного кодексу України, то, на думку судової колегії, він підлягає визнанню недійсним на підставі частини першої ст. 203 та частини першої ст. 215 Цивільного кодексу України.
Аналогічну правову позицію викладено в постанові Вищого господарського суду України від 09 квітня 2008 р. по справі № 10/105-07.
Між тим, судом першої інстанції вірно зазначено, що даний договір має елементи різних договорів, а саме договору оренди та договору купівлі-продажу, а тому за своєю природою є змішаним договором.
Однак, судова колегія не погоджується з висновками суду першої інстанції про нікчемність укладеного договору за відсутності нотаріального посвідчення договору та його державної реєстрації.
Частиною 3 статті 6 ЦК України передбачено, що сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або суті правовідносин сторін.
Таким чином, суперечність правочину актам законодавства як підстава його недійсності, повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства чи укладення певного правочину всупереч змісту чи суті правовідносин сторін.
В силу статей 793, 794 ЦК України, у редакції, чинній на момент укладення спірного договору, договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Частиною 3 статті 640 ЦК України встановлено, що договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.
Як було зазначено вище, текст спірного договору містить рукописні зміни, відповідно до яких, строк орендної плати продовжується до 3 років, розмір щомісячних виплат за об'єкт оренди зменшено до 1000 доларів США, визначено порядок сплати щомісячних платежів -до 25 числа кожного місяця, та встановлена відповідальність за їх несплату (пункти 1-3 приписки Р.S.).
При цьому, пунктом 10.2 спірного договору встановлено, що умови даного договору можуть бути змінені лише за взаємною згодою сторін з обов'язковим складанням письмового документу.
Відповідно до вимог ч.1 ст. 181 ГК України господарський договір за загальним правилом складається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.
Отже, судова колегія зазначає, що рукописні зміни, внесені до договору, які стали підставою для висновків суду про неукладеність договору, не оформлені належним чином, а саме, відсутня дата складання змін, не зазначені прізвища та ініціали осіб, якими їх підписано, тому незрозуміло, ким саме їх підписано.
Таким чином, внесені до договору зміни не відповідають вимогам складання договорів, а відтак, не можуть вважатись належними змінами до договору.
Отже, судова колегія вважає, що висновки суду першої інстанції про нікчемність договору передчасні, а доказам, на підставі яких суд дійшов таких висновків, не надано повної та об'єктивної оцінки відповідно до ст.ст.32-34 ГПК України.
Згідно ч.1 ст.216 ЦК України, у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Проаналізувавши матеріали справи, апеляційний суд не погоджується з висновками суду першої інстанції про стягнення з відповідача коштів у розмірі 143 820 грн., отриманих на виконання спірного договору, оскільки в матеріалах справи відсутні будь-які докази оплати зазначеної суми, а посилання в рішенні на те, що сам факт укладання договору оренди з умовою оплати зазначеної суми є доказом їх оплати, є хибними, необгрунтованими та суперечать вимогам ст.ст.32-34 ГПК України.
Окрім того, з відповіді на адвокатський запит адвоката ОСОБА_8 №18/кк від 20.09.2012р., наданої представником відповідача в судовому засіданні, вбачається, що відповідно до п.4.1 договору, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 23.12.2011 року грошові кошти у його присутності не передавались.
При цьому, розпискою підтверджується факт отримання представником ОСОБА_7 від ОСОБА_6 3000 дол. США за січень, лютий, березень 2012 року, що не заперечується сторонами.
Також судова колегія не приймає до уваги акт здачі-приймання об'єкту нерухомого майна від 20.03.2012р., оскільки в ньому відсутній підпис орендодавця про отримання нежитлових приміщення від орендаря, а факт засвідчення відмови від підпису свідками не є належним доказом в розумінні ст.ст.32-34 ГПК України.
За таких обставин, судова колегія дійшла висновків про те, що в даному випадку в порядку реституції підлягають поверненню відповідачем ФОП ОСОБА_7 позивачу ФОП ОСОБА_6 3000 дол.США, що, відповідно до повідомлення НБУ «Про офіційний курс гривні до іноземних валют»станом на день винесення постанови, складає 23970 грн., та, відповідно об'єкти оренди, а саме будівлі під літ. Цпд та літ. Фпд в приміщеннях літ.Ц-2 та літ.Ф-3 за адресою м.Миколаїв, АДРЕСА_1, позивачем ФОП ОСОБА_6 відповідачу ФОП ОСОБА_7
Що ж стосується доводів апеляційної скарги щодо непідсудності даного спору господарським судам України, то судова колегія відхиляє такий довід, та погоджується з висновками суду першої інстанції, а також зазначає наступне.
Цивільний кодекс України (ст. 50) передбачає право фізичної особи на здійснення нею підприємницької діяльності, не забороненої законом. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб - підприємців є відкритою.
Згідно ч. 1 ст. 128 ГК України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Згідно ч.2 ст.3 ГК України, господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями.
Статус фізичної особи - підприємця - це юридичний статус, який засвідчує право особи на заняття підприємницькою діяльністю, а саме: самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
У господарських відносинах фізичні особи - підприємці приймають участь перш за все як підприємці, а не як фізичні особи, та лише на підставі їх реєстрації і внесення відомостей про них до єдиного державного реєстру.
Набуття ОСОБА_6 та ОСОБА_7 статусів суб'єктів підприємницької діяльності (фізичної особи - підприємця) підтверджується витягами з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців №13764240 та №13764291 від 14.05.2012р., відповідно до яких як позивач так і відповідач на момент укладення спірного договору і на час звернення до суду з даним позовом були зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності-фізичні особи.
Частиною 2 ст. 128 ГК України передбачено, що громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.
Відповідно до ст. 52 ЦК України фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
Під час здійснення господарської діяльності фізичні особи - підприємці реалізують свою господарську компетенцію, тобто сукупність господарських прав та обов'язків. При цьому решта прав та обов'язків фізичної особи, що становлять її правоздатність як людини, набуваються та виконуються нею поза межами здійснення нею господарської діяльності, в порядку реалізації нею її цивільної дієздатності, передбаченої Цивільним кодексом України, та регулюються ним. Останнє випливає зі змісту ч. 3 ст. 45 ГК України, відповідно до якої щодо громадян положення цього кодексу поширюються на ту частину їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.
При цьому, судова колегія наголошує, що зі змісту оскаржуваного договору (п.п.1.1, 2.1) вбачається, що об'єктом договору є нежитлове приміщення, яке передається відповідачкою позивачу саме для комерційного використання.
Аналогічну правову позицію викладено в постанові Вищого господарського суду від 14.09.2006р. по справі № 41/102.
Підсумовуючи вищевикладене, та враховуючи роз'яснення постанови Пленуму Вищого господарського суду №10 від 24.10.2011 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам", як за суб'єктивним складом сторін, так і за правовою природою правовідносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, даний спір підвідомчий господарському суду.
Між іншим, судова колегія зазначає, що судом першої інстанції помилково зазначено в резолютивній частині оскаржуваного рішення про задоволення позовних вимог, оскільки спірний правочин визнано нікчемним, що призводить до відмови у визнанні його недійсним.
Таким чином, щодо суті спору, судова колегія зазначає, що спірний договір підлягає визнанню недійсним, а одержане за договором майно та грошові кошти підлягають поверненню сторонами у натурі, а саме 3000 дол. США, що в еквіваленті складає 23970 грн., та орендовані будівлі під літ.Цпд та Фпд в приміщеннях літ.Ц-2 та літ.Ф-3 за адресою м.Миколаїв, АДРЕСА_1.
Враховуючи вищенаведене, апеляційний господарський суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 слід задовольнити частково, а оскаржуване рішення господарського суду першої інстанції скасувати частково та викласти в новій редакції.
Керуючись ст. ст. 80, 99, 101 -105 ГПК України, Одеський апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_7 задовольнити частково.
Рішення господарського суду Миколаївської області від 19 липня 2012 року по справі № 5016/886/2012(14/32) скасувати частково, виклавши резолютивну частину в наступній редакції:
«Позов Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення з правом викупу від 23.12.2011р. та застосування наслідків недійсності договору - задовольнити частково.
Визнати недійсним договір оренди нежитлового приміщення з правом викупу від 23.12.2011р., укладений між ОСОБА_3, діючим в інтересах ОСОБА_7 на підставі довіреності від 09.09.2011 року, та ОСОБА_6.
Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_7 (код ЄДРПОУ НОМЕР_1, АДРЕСА_1) на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2, АДРЕСА_2) суму орендної плати в розмірі 23970,00 гривень.
Зобов'язати Фізичну особу-підприємця ОСОБА_6 повернути Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_7 нежитлові приміщення з підсобними приміщеннями, розташовані за адресою м.Миколаїв, АДРЕСА_1, зазначені в технічному паспорті під літ.Цпд та літ.Фпд в приміщеннях літ.Ц-2 та літ.Ф-3.
В іншій частині позову відмовити.
Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_7 на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 судовий збір в розмірі 477,48 грн.
Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 на користь Державного бюджету України 1214,40 судового збору.
Стягнути з ОСОБА_6 на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_7 судовий збір за розгляд апеляційної скарги у розмірі 1200,96 гривень.»
Доручити господарському суду Миколаївської області видати відповідний наказ.
Постанова набирає законної сили з дня її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку.
Повний текст постанови складено 08 жовтня 2012 р.
Головуючий суддя: А.І Ярош
Суддя: О.О. Журавльов
Суддя: С.В. Таран